Історичні статті

Процес організаційного та ідеологічного оформлення есерівського руху в Україні

Кінець XX - початок XXI століття став часом радикальних суспільно-політичних зрушень, зумовлених вибухом невдоволення народних мас попранням демократичних свобод і бажанням бути дійсно спроможними певним чином впливати на долю своєї країни.

Звісно ж, історія - це колесо, і тому суспільна думка поринає в минуле, шукаючи відповідей на ії перехрестях. 100 років тому, у 1905 році, Російська імперія, через невирішеність проблем теж дозріла до революції.

І хоча народний вибух закінчився жорстокою реакцією, але ж революційний рух, як впертий криголам зрушив міцну кригу імперського буття, розчищаючи шлях для демократичних перетворень. Тоді боротьбу з царатом в Україні очолили як національні так і більш організовані та досвідчені загальноросійські партії. Одна з впливовіших партій, яка поширила спектр лівих сил на межі століть - це Партія соціалістів - революціонерів (ПСР).

Тому завдання цієї роботи - висвітлити питання становлення есерівського руху в Україні на початок революції 1905-1907 року: його ідеологічний, тактичний, структурний фундамент, на якому була збудована міцна споруда, яка залишила помітний слід в політичному житті XX століття.

Перші організації соціал - революціонерів побудовані на ідеалах народництва з`явилися наприкінці XIX століття: «Союз руських Социал - революционеров» (Берн, Швейцария, 1893); Київська група; «Союз социал - революционеров» у Саратові (1895 - 1896 рр). У 1897 році у Воронежі відбувся з`їзд у роботі якого взяли участь представники Київської, Полтавської, Харківської, Воронезької, Петербурзької груп. З`їзд ухвалив їх об`єднання, створивши «Партію Соціалістів - Революціонерів». До кінця століття відбулося ще три з`їзди - у Полтаві (листопад 1897 р), Києві (серпень 1899 р), Харкові (кінець літа 1900 р). Але новостворена «партія» стала лише регіональним відділенням руху «Південною партією».[ 3; с.109]

Ідейна платформа есерів складалася за рахунок поєднання різних елементів народницької ідеології. В цілому вони вірили в революційні ідеали своїх попередників, але мали сумніви щодо обґрунтування цих ідеалів. Це було пов`язано з попередніми невдачами народницького руху, розвитком російського капіталізму та успіхами розповсюдження марксизму в Росії. Есери визнавали успіх марксизму, користувалися його термінологією, але разом з тим не вважали його за ґрунтовне явище в російських умовах вони заперечували марксистський монізм, який ставив долю соціалізму в залежність від капіталістичних відносин. Есери вважали, що рушійною силою на шляху до мети стане не капіталізм (який, на їх думку мав негативні тенденції в російських умовах), а криза землеробства започаткована ще реформою 1861 року. Ця ідея разом з бажанням позбавити мук і страждань трудовий народ, насамперед селян, і пояснювала головну роль селянства в революції.

Протягом перших років XX століття есерівські групи і комітети почали діяти в усіх українських губерніях, зокрема в Харкові, Житомирі, Олександрівську, Кременчуці, Бахмуті, Миколаєві, Чернігові, Новгород- Волинську.

Оскільки в Україні на початку XX століття, зокрема у 1902 році, в Полтавській і Харківській губерніях відбувалися широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї праці. Через це вже в перші роки існування партія есерів мала прихильників в українському селі.

Разом з цим есери ведуть роботу по поширенню свого впливу на різні верстви населення: з`являється Крестьянский союз партии социал- революционеров (1902), «Союз народных учителей» (1903), «Рабочие союзы».

Звичайно, стара народницька ідеологія потребувала реформувань. І на початку XX століття молодими народниками - економістами закладаються основи неонародництва. Теоретиком нового народництва стає В.М. Чернов – автор соціалістичної теорії пристосованої до країн з здебільше селянським населенням.

Першим програмним документом неонародників став «Маніфест» виданий «Південною партією» в 1900 році. Але в ньому стільки розбіжностей та невизначеності, що по суті це є декларація.

У цей час есерівський рух поповнюється, з одного боку старими народниками, які відбули каторги та заслання, з другого – радикально налаштованою молоддю. Погляди в середині руху досить суперечливі. У 1901 році в газеті «Накануне» мова йде про два крила в русі: ліве – віддане народовольчим традиціям, представники якого робили ставку на пролетаріат, інтелігенцію, централізм та терор, і праве – прихильники марксизму та соціал – демократів, які на відміну від останніх опиралися на селянство та дуже обережно ставилися до терору.

Але незважаючи на протиріччя, ще з весни 1901 року почалися переговори щодо об`єднання різних організацій в партію. А вже в січні 1902 року третій номер «Революционной России» повідомив про створення партії соціалістів – революціонерів, яка поєднала «Северный союз», «Південну партію», «Аграрно - соціалістичну лігу». Офіційним органом партії було проголошено «Революционную Россию», теоретичним – «Вестник русской революции».[2;с.31 ]

Розробка есерівської програми почалася влітку 1902 року, а в травні 1904 року в 46 примірнику «Революционной России» з`явився її четвертий проект. Офіційно він значився як проект редакції газети, але практично автором був В.М. Чернов. Ця програма, з незначними змінами в подальшому залишилась головним керівним документом есерів до кінця їх існування.

Програма містила чотири блоки: аналіз світової системи капіталізму; аналіз міжнародного соціалістичного руху; характеристика особливих умов розвитку соціалізму в Росії; програма руху. Остання була поділена на програму – мінімум і програму – максимум.

Програма – максимум містила кінцеву ціль партії – побудову соціалізму. Оригінальність есерівської моделі соціалізму була не стільки в баченні соціалістичного суспільства, скільки у визначенні шляхів Росії до нього.

В основу своєї програми і ідеології есери поклали успадковану від старих народників ідею особливого шляху Росії до соціалізму. Ця особливість була пов`язана не з унікальною духовною організацією та культурним спадком населення Російської імперії, а з міжнародним розподілом праці. Росія уявлялася як «Євразія», що стоїть на межі індустріального Заходу та аграрного Сходу.[ 5;с.178]

Не визнаючи класового поділу суспільства, есери ділили соціальні та політичні сили на два табори в залежності від відношення людей до праці і джерел прибутків. З одного боку, стояв табір, що жив за рахунок експлуатації чужої праці, а з другого – народні маси, які жили власною працею. До них есери відносили головну силу трудового табору та рушійну силу революції – селянство, пролетаріат і «трудову» інтелігенцію. Разом ці верстви населення становили „трудовий народ", який під приводом єдиної соціалістичної партії приведе до соціалізму.

Есери вважали, що партія не повинна керуватися якоюсь однією теорією, тому в поглядах був присутній плюралізм: елементи суб`єктивної соціології Михайловського, модні на той час течії махізму, емпіріокритицизму та неокантіанства.[6;с.133]

До програми – мінімум увійшли такі вимоги: скликання Установчих зборів, політичні та громадські свободи, пропорційне представництво у виборчих органах, пряме народне законодавство у вигляді референдумів будучи прибічниками широкої демократії, есери, однак припускали встановлення в разі необхідності тимчасової революційної диктатури.

Державний устрій есери бачили як федеративні стосунки між окремими національностями, залишаючи за ними право на самовизначення, широку автономію місцевих органів самоврядування.

Центральним пунктом господарчо – економічної частини програми-мінімум була вимога так званої соціалізації землі. Малося на увазі відміна приватної власності на землю, перетворення землі на загальнонародну власність (недержавну). „Соціалізація" землі була з`єднувальним елементом між програмами мінімум і максимум.[1;c.23]

Що стосується майбутньої революції, то есери визначали її як «соціальну», тобто перехідну між буржуазною і соціалістичною.

Разом з тим, шляхи приходу до влади вбачалися мирними, реформістськими, на основі демократичних конституційних норм. Через демократичні вибори есери сподівалися отримати більшість. Спочатку на місцях, а потім в Установчих зборах. Останні мали визначити форму державного правління і стати вищим законодавчим і розпорядчим органом.

[ 5;с.187]

Разом з об`єднавчими процесами набирала силу тактика індивідуального терору. Офіційно «Боевая организация ПСР» (БО) була сформована у 1902 році Г.А.Гершуні. А з травня 1903 року після арешту Гершуні організацію очолив Є.Азеф. БО знаходилася в партії на автономному положенні, мала свій статут, касу, адреси. Гершуні (1901-1903) та Азеф (1903-1908) були організаторами партії і впливовішими членами ЦК.

Напередодні революції основу партії становили місцеві організації: комітети і групи, які формувалися за територіальним принципом. До структури місцевої організації, звичайно, входили: союз пропагандистів, агітаторів і технічні групи (типографська і транспортна). Організації здебільшого формувалися зверху вниз: спочатку виникало «ядро» - керівний орган, навколо якого формувався партійний осередок.

Функції ЦК виконували певною мірою найсильніші місцеві організації, серед яких була катеринославська, київська, одеська.

Якщо до революції головним завданням партії було виховання в масах соціальної свідомості, то з початком революційних подій метою стало повалення царського режиму. Діяльність есерів стає дедалі більш організованою, масштабною, енергійною. Інтенсивніше стає агітація та пропаганда.

Таким чином, роль соціал – революціонерів у житті українського суспільства була досить вагомою. В умовах бурхливого сплеску стихійної активності мас, ПСР, попри всі свої ідеологічні, теоретичні і тактичні розбіжності, стала перед необхідністю чітко визначити своє місце, гасла, а також ймовірних союзників. Від правильності обраного шляху значною мірою залежало майбутнє революції і, як наслідок, майбутнє імперії.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Вєтров Р.І., Донченко С.П.Політичні партіі України в першої чверті ХХ століття (1900-1925 рр.)-Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, Вид–во "Поліграфіст",2001.-245с.

2.Гусев К.В.Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционизма к контрреволюции.-М.,"Мысль",1975.

3.Політична історія України. ХХ ст.:У6т./Редкол.: І.Ф.Курас (голова) та ін./-К.:Генеза,2002-2003.

4.Политическая история.Середина ХІХ в-1917г./Под редакцией проф. В.А.Кувшинова (отв.редактор),проф. А.В.Чумакова/–М.:Изд-во МГУ,1992.-160с.

5.Политические партии России : история и современость. (проф.А.И.Зевелев) – М.:2000.-631с.

6.Политические партии России Конец ХІХ–первая треть ХХ века. Энциклопедия.-М.:Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН),1996. –872с.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.