Історичні статті

Історичний погляд на Близькосхідний конфлікт 20-х років ХХ століття (історіографія питання)

«Мосульська криза» була однією з перших серйозних міжнародних криз, що виникли на Близькому Сході після завершення Першої Світової війни, яка залишила багато нерозв'язаних суперечностей між державами. В цю кризу, утворену англійською дипломатією, крім молодої Турецької республіки були втягнуті народи окупованого Великобританією Іраку — араби, курди і ассирійці. Питання про майбутню долю багатої Мосульської області дуже хвилювало уряди США і Франції. За своїм географічним положенням Мосул зачіпав також інтереси СРСР та Ірану.

Головну роль у виникненні «мосульської кризи» відіграла нафта, що нею був багатий Мосульський вілайєт. Володіти цим нафтовим районом прагнули всі країни Антанти і найбільше Великобританія, чий військово-морський флот на той час уже на 45% працював на нафті. (1) Серйозною перепоною для англійської монополії в цьому районі була політика американських нафтових трестів. Після Першої Світової війни англо-американська боротьба за нафту почала посідати значне місце серед інших міждержавних суперечностей. Це, в свою чергу, було найбільш характерною рисою «мосульського конфлікту».

Специфіка виникнення цієї кризи була тісно пов'язана з тим, що «мосульське питання» було надзвичайно складним в економічному і політичному відношеннях. Мосульський вілайєт був однією з найбагатших провінцій Месопотамії. Гарні опади і плодючість долин сприяли розвитку землеробства. У районі Мосула перетинались караванні шляхи з Малої Азії та Вірменії. Особливо важливим пунктом у цьому відношенні було місто Ревандуз. У ньому перетиналися чотири шляхи: перший, що вів на північ до Вану, другий — на захід до Мосула, третій — на південь до Сулейманіє і звідти до Південної Персії й, нарешті, четвертий — до персидського кордону, до Соудж - Булаку, Урмії й Тавризу. Після Першої Світової війни оформилася і арабська складова цього питання — складний комплекс національних, політичних і економічних інтересів, пов'язаних із королівством Іраку, а також з англійською торгове-стратегічною дорогою. Остання проходила з Індії у східній області Аравії, в Месопотамію і Персію. Складовою «мосульського питання» була курдська проблема, що зводилась до національного самовизначення цього народу і водночас до використання курдів західними державами проти Туреччини і СРСР. Варто згадати кілька другорядних аспектів «мосульського питання»: зростання в той час транзитного сполучення через Месопотамію і доля маленького християнського народу айсор, яким «опікувалась» Англія. Одна з особливостей міжнародної ситуації того періоду полягала в тому, що політика правлячих кіл Великобританії й США повністю відповідала потребам нафтових монополій обох країн.

Слід наголосити, що до війни головними суперниками у боротьбі за месопотамську нафту і природні багатства Османської імперії, зокрема Іраку, були англійці й німці. В 1904 році німецький концерн «Анатоліше айзенбан гезельшафт» (Анатолійська залізнична компанія), зайнятий будівництвом Багдадської залізниці, отримав право на розвідку і розроблення нафтових родовищ у двох вілайєтах — Ірако-Мосульському й Багдадському. Але, скориставшись тим, що німці ще не почали розроблення нафтових багатств Туреччини, представник англійських нафтових магнатів Уїльям Нокс д'Арсі розпочав у 1908 році переговори з турецьким султаном Абдул-Хамідом. (2) Після приходу до влади младотурок переговори щодо видачі концесії на розроблення нафтових ресурсів відновилися, але не з англійцями, а з американцями. При активній підтримці уряду США була підписана відповідна угода, за якою младотурецький уряд запропонував довіреній особі американських монополій, адміралу Колбі М.Честеру, концесію. Однак ця угода не була ратифікована. В 1912 році англієць німецького походження Ернест Кассель, спираючись на англо-голландську компанію «Роял датч-Шелл» і німецький капітал, отримав концесію на турецьку нафту й організував «Теркіш петролеум компані».(3) До початку Першої світової війни турецький уряд офіційно надав «Теркіш петролеум компані» право оренди нафтових ділянок у районах Мосула, Багдада і Басри. Відповідна угода була підписана 19 березня 1914 року, однак війна завадила його ратифікації. Таким чином, питання мосульської нафти було перенесене у площину безпосередніх домагань і захоплень учасників коаліції проти Німеччини, а саме Англії та Франції. Згідно з таємною угодою Сайкс-Піко (травень 1916 р.) про розподіл азіатської Туреччини, Мосул повинен був увійти до французької зони впливу. (7) У Сан-Ремо (квітень 1920 р.) Франція поступилася Мосулом Англії в обмін на 25% месопотамської нафти. (4)

Севрський договір 1920 року включив Мосул до складу держави Ірак. Незважаючи на те, що цей договір залишився на папері, безперечно те, що був створений нерозривний зв'язок між нафтою й імперією. Захопленням Мосула англійці досягли двох цілей: по-перше, вони отримували нафту і забезпечували собі стратегічні вигоди щодо захисту своєї колоніальної імперії, по-друге, примушували турецьких націоналістів іти на вимушені поступки, тим самим обмежуючи прогресивний характер кемалістської революції. Як показала подальша історія військово-дипломатичної боротьби за Мосульський вілайєт, Туреччина марно намагалася повернути собі Мосул. На Лозаннській конференції турецька дипломатія прагнула повернути цей нафтовий район, використовуючи суперечності в таборі противника, однак переговори виявилися безуспішними для турецького уряду. За умовою Лозаннського договору 1923 року, Англія і Туреччина повинні були в дев'ятимісячний строк залагодити суперечку. Однак питання про Мосул було розв'язане через півтора року. Згідно з договором, підписаним між Англією, Туреччиною та Іраком 5 червня 1926 р., Мосул остаточно увійшов до складу Іраку.

В трактуванні та оцінці мосульської кризи (1923—1926) в історіографії Великобританії й США немає єдиної точки зору. Англійські й американські історики тенденційно виправдовують політику як Англії щодо Туреччини, так і США в боротьбі за мосульську нафту. В історіографії Англії й США з «мосульського питання» можна, на наш погляд, виділити два напрямки: консервативний і ліберальний. Звернімося до публікацій істориків «офіційного» напрямку. Вони, як правило, торкаються питання про Мосул тільки побіжно, розглядають його з метою виправдання політики правлячих кіл Англії й США у боротьбі за нафтові джерела Месопотамії. При цьому багато з них схильні вважати «мосульське питання» питанням «захисту життєвих прав та інтересів курдів» з боку «цивілізованих» народів. Найбільш повне вираження така інтерпретація дістала в працях Тойнбі («Турція»), Елізабет Монро («Англійська присутність на Ближньому Сході»), Андерсена («Східне питання»). (5)

Тойнбі, розглядаючи причини «мосульського конфлікту», наголошував, що питання про нафтові поля в провінції Мосул відігравало несуттєву роль. Метою англійської дипломатії у боротьбі за Мосул було нібито утворення незалежної курдської держави, тому що курди становили основну частину населення Мосульського вілайєта. (6)

В праці Андерсена виправдовується окупація Мосула Англією після підписання Мудроського перемир'я. У всіх «заворушеннях» в Мосулі автор звинувачує турецьких націоналістів, шовіністична політика яких позбавила курдське населення елементарних прав. Андерсен взагалі не згадує про нафту. Згідно з його концепцією, все «мосульське питання» зводиться до питання про захист курдів від турецького націоналізму. (7)

Такої позиції дотримуються Елізабет Монро і Едмондс. Монро намагається висвітлити позитивні аспекти британської політики, прагнучи продемонструвати свою наукову неупередженість. Уникаючи узагальнень і висновків, вона концентрує увагу виключно на фактичному боці справи. Авторка приділяє багато уваги становищу християнського населення в Мосульському вілайєті й робить висновок про причини «мосульського конфлікту». «Причиною класичного прикордонного конфлікту в Мосулі була не гарантованість автономізації християнському народу — айсорам», — стверджує Монро. (8) Це, на її думку, було наслідком невиконання умов Севрського і Лозаннського договорів з боку Туреччини. Виходячи із цього положення, Елізабет Монро пояснює цілі та завдання англійської й американської дипломатії в районі Мосула необхідністю забезпечення Англією і США на Близькому Сході порядку, який держави встановили версальською системою договорів.

Однак це тонке маскування не може приховати того, що Монро намагається спростувати факти, які свідчать про зацікавленість держав у нафтовому районі Месопотамії, як у важливому стратегічному й політичному плацдармі на кордоні з кемалістською Туреччиною. На її думку, не можна не визнати того, що британська політика відносно Іраку відповідала інтересам останнього і встановлення мандату на Ірак було необхідне не для контролю нафтових полів Месопотамії, а для захисту імперських комунікацій. (9)

Основна спрямованість публікацій цієї групи істориків — відвести від Англії звинувачення в розпалюванні «мосульського конфлікту», тому вони і обходять мовчанням 64-ту статтю Севрського договору, яка вказувала, що з боку союзних держав не буде заперечень проти добровільного приєднання курдів, які живуть у тій частині Курдистану, котра входить до Мосульського вілайєта. Саме ця стаття показує, що Англія сподівалася в період «мосульської кризи» використати курдський рух у межах самої Туреччини і примусити турецький уряд під тиском цього руху за автономію відмовитися від Мосульського вілайєта. З цією метою на Лозанннській конференції англійці спонукали айсор і курдів висунути від свого імені проект курдо-айсорської автономної держави. І впродовж кількох років, до остаточного розв'язання «мосульського питання», англійський кабінет робив кілька спроб щодо перетворення Мосульського району на курдський П'ємонт.

Таким чином, історики консервативного спрямування відокремлюють «дипломатичну історію», історію міжнародних відносин від внутрішньої політики держав і свідомо намагаються витравити будь-які сліди нафти з «мосульської проблеми». Це свідчить про їхнє прагнення приховати, що основним чинником у зовнішньополітичному курсі урядів Англії та США було бажання нафтових монополій здобути нові джерела сировини. Зрештою, складається враження (після ознайомлення з публікаціями), що нафтові джерела Месопотамії, зокрема Мосульський вілайєт, жодним чином не цікавив уряди Англії й США. Але невідповідність викладеної концепції, пов'язаної з «курдською проблемою», реальним фактам боротьби за Мосул зумовила суперечності в коментарях деяких істориків щодо джерел конфлікту між Англією і Туреччиною.

Так, англійські історики, зокрема Кеннет Вільямс, Едмондс, розглядаючи історію боротьби за Мосул як звичайний прикордонний конфлікт між Іраком і Туреччиною, все ж згадують про нафту, але відкидають думку про те, що вона мала вирішальне значення на всіх етапах дипломатичної боротьби. (10) У статті Юер про перспективи Мосула також заперечується, що «мосульське питання» є питанням про нафту. «Наші претензії щодо Мосула, — пише Юер, — викликані насамперед, небажанням забезпечити для англійських нафтових вигід його проблематичні нафтові колодязі». (11)

В консервативній історіографії не висвітлюється англо-американська боротьба за нафту. Чому? Звісно ж, з метою заперечити або хоча б похитнути положення про наявність у той період глибоких і гострих суперечностей між Америкою і Європою. Так, англійські історики намагаються приховати від читача прагнення Англії схилити якомога більше країн, зокрема й США, далеко не безпристрасних наглядачів на Лозаннській конференції, до вирішення «мосульського питання» на свою користь, щоб таким чином отримати можливість продиктувати свої умови союзникам.

За розрахунком Керзона, США повинні були тією чи іншою мірою захищати їхні з Англією спільні інтереси проти Росії й Туреччини. Навмисне ігнорування «нафтового питання» у стосунках США і Англії з Туреччиною дає можливість історикам розглядати "мосульську кризу" як звичайну територіальну суперечку між сусідніми державами. Вони не бажають визнавати того факту, що англо-американська боротьба за нафту в районі Близького і Середнього Сходу після Першої Світової війни була однією з головних причин конфлікту у відносинах між Англією і Туреччиною.

Американські історики здебільшого обмежуються розробленням дипломатичної історії, розвиваючи ідеї про те, що у сфері зовнішньої політики на Близькому Сході США нібито керувалися прагненням захитати інтереси Туреччинини від загрози безконтрольного використання її природних багатств. Так, Говард у книзі «Розподіл Турції» говорячи про політику "відкритих дверей", намагається довести, що вона ґрунтувалася на засадах рівних комерційних можливостей США із європейськими державами. Він стверджує, що США не могли залишити без уваги конфлікт між Англією і Туреччиною, оскільки діяльність американського уряду в період Лозаннської конференції, на відміну від англійського і французького, передбачала мету мирним шляхом, на основі рівних політичних можливостей, допомогти турецькому уряду відновити економічний потенціал Мосульського вілайєта. (12) Монро, так само як і Говард, називає дії американської дипломатії на Лозаннській конференції «законними і неупередженими». Ірл пояснює це тим, що місіонерська діяльність і зацікавленість турецьких націоналістів у допомозі США (заходи, пов'язані з концесією Честера)» давала підстави Туреччині поставитися прихильніше до поведінки американських представників у Лозанні.

Фактично, виступивши з виправданням політики США, згадані історики намагались довести, що доктрина «відкритих дверей» враховувала національні інтереси Туреччини у Мосульському вілайєті й сприяла збереженню її незалежності від домагань європейських колоніальних держав. Але американський уряд вже у конвенції в Сан-Ремо побачив не тільки кінцевий розподіл месопотамської нафти, а й усунення американського капіталу від «рівних можливостей» щодо її експлуатації у французьких колоніях. Уряд США почав діяти до початку Лозаннської конференції й тим самим ускладнив хід переговорів між Англією і Туреччиною. 27 жовтня 1922 року американський держсекретар Юз направив послу США у Франції Герику меморандум, у якому викладалися позиція і цілі США на Лозаннській конференції. Із цього документа випливає, що США прагнули брати активну участь у нафтовій компанії в Мосулі, укласти сепаратний договір із Туреччиною, щоб дотримуватись на Близькому Сході політики "відкритих дверей" і «рівних можливостей». (14)

Неспроможність тверджень істориків консервативного спрямування стає особливо очевидною, якщо співвіднести їх із дослідженнями прихильників ліберального напрямку. Для праць ліберальних істориків з проблем, які є предметом цього дослідження, характерна спроба відійти від офіціозних догм, притаманних консервативним історикам. Представники цього напрямку (Гордон, Ніколсон, Армстронг, Льюїс, Делазі) розглядають «мосульське питання», історію його виникнення як одну з найбільш заплутаних проблем близькосхідної дипломатії європейських держав і США. На основі великої джерельної бази, приміром, американський історик Гордон і англійський історик Ніколсон намагаються дати аналіз подій і фактів. (15)

Характеризуючи район Мосула як важливий стратегічний і економічний регіон, вони визнають, що на першому плані у конфлікті стояло питання про нафту. Ніколсон — автор книги про діяльність Керзона — на основі особистих записів міністра іноземних справ, його офіційного біографа стверджував, що, незважаючи на опозиційні настрої в правлячих колах Англії з приводу післявоєнної політики в Месопотамії, Керзон за будь-яку ціну намагався зберегти нафту Мосула для Іраку (16). Англійський історик Льюїс, говорячи в підручнику з історії Туреччини про «мосульське питання», визнавав, що «мосульські нафтові поля були предметом постійних дискусій серед дипломатів — учасників Лозаннської конФеренці". (17) При цьому автор наводив цікаві документальні матеріали, які свідчать про те, що хоч "мосульське питання" і не стояло офіційно на порядку денному конференції, але рішення щодо нього приймалися і з цікавістю обговорювались.

Найцікавішим, на наш погляд, моментом у працях істориків Англії і США є висвітлення «курдської проблеми», котра була пов'язана з вирішенням «мосульського питання». Англійці використовували для боротьби проти турків у «мосульському питанні» різні групи населення Іраку. Великобританія мала на меті відволікти курдів від участі в національно-визвольній боротьбі народів Туреччини проти іноземного втручання і їхніми руками послабити цей рух. Тому західні держави дали Англії згоду на внесення в Севрський договір статті про самовизначення курдів, але, звичайно не в інтересах курдського народу, а для здійснення своїх планів на Близькому Сході. Звісно, англо-американська історіографія заперечує ці факти. Консервативні історики возвеличують так звану «цивілізаторську місію» Англії й США відносно народів Близького Сходу, підтверджуючи заяви, що робилися свого часу членами англійського парламенту і керівниками кабінету Болдуїна, які намагалися переконати більшість членів палати общин, що суперечка стосовно північного кордону Іраку зовсім не пов'язана з нафтою, а вся справа в «дотриманні інтересів національних меншин», яких нібито потрібно визволити від турецького деспотизму. Тому Андерсен звинувачує у «заворушеннях» в Мосулі турецьких націоналістів і стверджує, що тільки Англія могла «надати повні права курдському населенню Мосула». Тойнбі ж прямо заявляє, що «курдська проблема» була частиною програми «цивілізаторської місії» британського уряду на Близькому Сході. (18)

Американський історик Антоніус у своїй праці «Пробудження арабів» простежує історію арабського національного руху з часів турецького завоювання. Захищаючи інтереси свого уряду, він стверджує, що «присутність» Англії і США в Туреччині та Іраку була необхідна для останніх. Виконуючи «цивілізаторську місію» в період «мосульської суперечки»» Англія й США нібито зробили внесок у створення вільного! королівства Ірак, Зупиняючись на «курдському питанні», він пояснював необхідність існування мандатної системи в Іраку і прагнення англійців та американців контролювати нафтові джерела Месопотамії не інакше як завданням британської дипломатії перетворити Мосульський вілайєт на арабську провінцію. Таке ефективне англо-іракське співробітництво, на його думку, одразу розв'язало б «курдське питання». (19)

При розгляді цієї проблеми автор статті виходить із детального аналізу дипломатичних документів англійського й американського урядів, які свідчать про те, що всі роздуми англійських та американських авторів про права національних меншин — типовий приклад намагання затемните основне питання. Права християнських меншин, курдів — усе це було для "промислових королів", що вирішували долі світу, не більше як «фасонде-парле». Вся справа була в мосульській нафті. Так оцінюють політику держав у «курдському питанні» й деякі історики ліберального спрямування. Зокрема англійський дослідник Льюїс викриває «миротворницьку» діяльність свого уряду, наголошуючи, що жодна із союзницьких держав не збиралася серйозно обговорювати питання про незалежність Курдистану.(20)

Відносно питання про політику правлячих кіл Туреччини в «мосульському питанні», то варто відзначити, що публікації істориків консервативного напрямку відрізняються крайньою тенденційністю. Особливо яскраво це видно у розгляді цією групою істориків позиції й поведінки турецьких націоналістів на Лозаннській конференції, у спробах дати аналіз угодам 1926 року щодо Мосулу між Туреччиною, Іраком і Англією. Автори більшості досліджень прагнуть довести, що турецька дипломатія і загалом турецька зовнішня політика в період «мосульського конфлікту» була агресивною, насамперед щодо національних меншин. Приміром, Тойнбі звинувачує Туреччину в створенні «курдської проблеми». На думку автора, політика Англії була цілком миролюбною відносно курдського населення. (21) Дослідники ліберального спрямування розглядають політику турецьких правлячих кіл у «мосульському питанні», виходячи з оцінки кемалістської влади. Так, англійський історик Льюїс пояснює причини поступок Туреччини в Лозанні прагненням останньої європеїзуватися, не без допомоги Заходу і США Він упевнювався в тому, що моделлю майбутнього турецького державного устрою є європейська держава. (22)

Критичне осмислення основних концепцій англо-американської історіографії дає можливість правильно і тверезо оцінювати нинішню політику США і Великобританії на Близькому Сході, метою якої є збереження за будь-яких обставин позиції американських та англійських нафтових монополій.

Використана література і джерла

Галеви Е. История Англии в эпоху империализма. М. – Л. 1997. с. 360; Саккети А. Борьба за нефть в Передней Азии.// Новый Восток. – 1923. - №4. – С. 264/.

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1927 Vol. 3. pp. 816–827.

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1936 Vol. 2. p. 917.

I bid. P. 920

Toynbee A. The conduct of British empire foreign relations since the peace settlement. London. 1928; Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Baltimore. 1963; Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. London. 1926.

Toynbee A. Turkey. London. 1926. p. 280.

Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. Op. cit. p.315.

Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Op. cit. ;Edmonds E.G. Kurds, Turks and Arabs. London. 1957.

Monro E. Op. cit. p. 78.

Kenneth Williams. The significance of Mosul. // The 19th centaury and after. – 1929. – March/ ; Edmonds E.G. Kurds, Turks and Arabs. London. 1957.

Ewer Getting of Mosul // Labour Monthly. – 1925. – November. – p. 172/

Howard H. The partition of Turkey. A diplomatic history 1913 – 1923. New – York. 1966. p. 297.

Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Op. cit. p.102

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1923 Vol. 2. pp. 889 - 890.

Gordon J. American relations with Turkey (1830 - 1930). An economic interpretation. Philadelphia. 1932; Nicholson N. Curon: the last phase. A study in Past – War diplomacy. London. 1937; Delaisi F. Oil: its influence on politics. London. 1922; Lewis L. Turkey. London. 1965; Armstrong H. Grey wolf. Mustafa Kemal. New – York. 1961.

Nicolson N. Curson…Op. cit. P. 332. Gordon J. American relations with Turkey. Op. cit. p. 274.

Lewis L. Turkey. Op. cit. pp. 114 – 115.

Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. Op. cit. p.362.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 275.

Antonius G. The Arab awakening (the story of the Arab national movement). London. 1928. p. 365.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 115.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 277.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 114.

Ewer Getting of Mosul // Labour Monthly. – 1925. – November. – p. 172/

Howard H. The partition of Turkey. A diplomatic history 1913 – 1923. New – York. 1966. p. 297.

Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Op. cit. p.102

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1923 Vol. 2. pp. 889 - 890.

Gordon J. American relations with Turkey (1830 - 1930). An economic interpretation. Philadelphia. 1932; Nicholson N. Curon: the last phase. A study in Past – War diplomacy. London. 1937; Delaisi F. Oil: its influence on politics. London. 1922; Lewis L. Turkey. London. 1965; Armstrong H. Grey wolf. Mustafa Kemal. New – York. 1961.

Nicolson N. Curson…Op. cit. P. 332. Gordon J. American relations with Turkey. Op. cit. p. 274.

Lewis L. Turkey. Op. cit. pp. 114 – 115.

Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. Op. cit. p.362.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 275.

Antonius G. The Arab awakening (the story of the Arab national movement). London. 1928. p. 365.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 115.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 277.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 114.

Галеви Е. История Англии в эпоху империализма. М. – Л. 1997. с. 360; Саккети А. Борьба за нефть в Передней Азии.// Новый Восток. – 1923. - №4. – С. 264/.

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1927 Vol. 3. pp. 816–827.

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1936 Vol. 2. p. 917.

I bid. P. 920

Toynbee A. The conduct of British empire foreign relations since the peace settlement. London. 1928; Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Baltimore. 1963; Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. London. 1926.

Toynbee A. Turkey. London. 1926. p. 280.

Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. Op. cit. p.315.

Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Op. cit. ;Edmonds E.G. Kurds, Turks and Arabs. London. 1957.

Monro E. Op. cit. p. 78.

Kenneth Williams. The significance of Mosul. // The 19th centaury and after. – 1929. – March/ ; Edmonds E.G. Kurds, Turks and Arabs. London. 1957.

Ewer Getting of Mosul // Labour Monthly. – 1925. – November. – p. 172/

Howard H. The partition of Turkey. A diplomatic history 1913 – 1923. New – York. 1966. p. 297.

Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Op. cit. p.102

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1923 Vol. 2. pp. 889 - 890.

Gordon J. American relations with Turkey (1830 - 1930). An economic interpretation. Philadelphia. 1932; Nicholson N. Curon: the last phase. A study in Past – War diplomacy. London. 1937; Delaisi F. Oil: its influence on politics. London. 1922; Lewis L. Turkey. London. 1965; Armstrong H. Grey wolf. Mustafa Kemal. New – York. 1961.

Nicolson N. Curson…Op. cit. P. 332. Gordon J. American relations with Turkey. Op. cit. p. 274.

Lewis L. Turkey. Op. cit. pp. 114 – 115.

Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. Op. cit. p.362.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 275.

Antonius G. The Arab awakening (the story of the Arab national movement). London. 1928. p. 365.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 115.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 277.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 114.

Ewer Getting of Mosul // Labour Monthly. – 1925. – November. – p. 172/

Howard H. The partition of Turkey. A diplomatic history 1913 – 1923. New – York. 1966. p. 297.

Monro E. Britain's moment in the Middle East (1914 - 1956). Op. cit. p.102

Papers Relating to the Foreign Relations of the U.S. Washington, 1923 Vol. 2. pp. 889 - 890.

Gordon J. American relations with Turkey (1830 - 1930). An economic interpretation. Philadelphia. 1932; Nicholson N. Curon: the last phase. A study in Past – War diplomacy. London. 1937; Delaisi F. Oil: its influence on politics. London. 1922; Lewis L. Turkey. London. 1965; Armstrong H. Grey wolf. Mustafa Kemal. New – York. 1961.

Nicolson N. Curson…Op. cit. P. 332. Gordon J. American relations with Turkey. Op. cit. p. 274.

Lewis L. Turkey. Op. cit. pp. 114 – 115.

Anderson M. The Eastern question 1774 – 1923. Op. cit. p.362.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 275.

Antonius G. The Arab awakening (the story of the Arab national movement). London. 1928. p. 365.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 115.

Toynbee A. Turkey. Op. cit. p. 277.

Lewis L. Turkey. Op. cit. p. 114.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.