Історичні статті

Задунайська Січ

Задунайська Січ — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев'ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р., продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 р. вже 12.000 чоловік. Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький уряд не чинив перешкод запорозькому козацтву, бо був зацікавлений у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 р. запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Перемістившись до Туреччини, запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який передусім ототожнювався із Степом і вольницею.

Саме в Кучурганах запорозькі козаки зробили спробу закласти Кіш, однак це їм не вдалося. Через втручання турецького і російського урядів у справи задунайського населення, невдале розташування та збройні сутички з некрасівськими козаками задунайці змушені були декілька разів змінювати місце її розташування. На передодні російсько-турецької війни 1787–1791 рр. задунайські козаки заклали Кіш на р. Дунавець у Катирлезі. Це була перша Січ, створена на традиційних засадах. У 1795 р. уряд Туреччини наказав задунайцям перейти в район Сеймен, що на Сухому Дунаї. Значна частина козаків перейшла на вказану місцевість і заклала там новий Кіш з відповідним устроєм. У 1803–1804 рр. задунайські козаки повернулися до гирла Дунаю і, витіснивши некрасівсько-липованське старообрядське населення з цієї місцевості, в Катирлезі знову заклали Кіш. Катирлезька Січ проіснувала до 1805 р. і в цьому ж році була зруйнована турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками. З початком російсько-турецької війни 1806–1812 рр. задунайське козацтво перебралося до Браїлова під захист браїлівського паші. Після закінчення військової кампанії 1806–1812 рр. задунайці повели наступ на некрасівських козаків з метою повернути відвойований ними Катирлез з околицями та закріпитися в дунайських гирлах. У 1812 р. задунайські козаки двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівсько-липованські села. Сутички переросли у справжню війну. В ході військових дій задунайці весною 1813 р. оволоділи Катирлезом, проте вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця. Тільки на початку 1814 р. задунайські козаки оволоділи головним центром некрасівців — селищем Великий Дунавець, що на Георгіївському гирлі, і заклали там Кіш. З 1814 по 1828 рр. існувала так звана Дунавецька Січ. Вона розташовувалася на підвищенні і захищалася з півночі і заходу ровами і валами, зробленими ще генуезцями і відновленими некрасівськими та задунайськими козаками. З півдня Січ захищала р. Дунавець із високими берегами, зі сходу підступи до неї охороняли непрохідні плавні. Там де фортеця прилягала до р. Дунавця козаки влаштували зручну пристань, до якої прибували річкові і морські судна.

Дунавецька Січ устроєм, будовою нагадувала останню Запорозьку Січ — Нову. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося задунайське козацтво своєю власною старшиною. Саме вона зосереджувала у своїх руках всю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі та відала певними господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби. Задунайські козаки змушені були стояти залогами в турецьких фортецях, охороняти кордони Османської імперії, брати участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання військового обов'язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі. Військова служба на користь султана стала для задунайських козаків тяжкою і небажаною роботою. Використання козацтва для придушення визвольних рухів християнського населення Османської імперії викликала протест задунайців. Військові найми на Січі, коли заможні козаки наймали сірому і відправляли їх у військо замість себе, стали звичайним явищем. Крім того, Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і зміцнювати військову організацію. Саме тому зникає власна козацька кіннота та артилерія. В походи козаки відправлялися пішки або на човнах по воді (власного флоту вони також не мали).

Задунайським козакам належала певна ділянка землі, надана турецьким урядом у повне її користування. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя — сімейні люди некозацького стану, які жили на території Задунайської Січі і підлягали її юрисдикції (до задунайської райї належали і наймані робітники, які не були включені до складу козацького товариства). Однак відомі і інші села, де компактно проживала задунайська райя. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та ін. Фактично Задунайська Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828–1829 рр. на території Січі проживало близько 15.000 населення. Розташування козацького Коша в дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Наприкінці ХVІІІ століття на Задунайській Січі з`явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. Підприємства належали заможним козакам – "дукам" чи "срібляникам", або ж заможній райї. Працювала на цих підприємствах січова сірома — "голоколінчики", "безштаньки", які наймалися на роботу і отримували заробіток в натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козацької сіроми, який постійно збільшувався. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.

На початку ХІХ ст. на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, хвороби серед "голоколінчиків", розбійництво серед найбідніших козаків. Саме криза Задунайської Січі, про наявність якої свідчать вкрай загострені економічні, соціальні, політичні протиріччя серед задунайців, породила новий тип козаків-робітників, для яких тиск з боку Росії та Туреччини в умовах підготовки війни став вирішальним. На початку російсько-турецької війни 1828–1829 років 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину. Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави — Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, частина задунайців схилялася до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. З цим перехід набував силу повернення козацького Коша в межі Російської імперії. Подія, що сталася, поклала край Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі насідки для райї та козаків. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася.

Література: Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775–1828. Історико-документальний нарис. — Одеса, 1994; Задунайська Січ // Невичерпні джерела пам'яті. — Одеса, 1998. — Т. ІІ; Сапожников І.В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю. — Іллічівськ, 1998; Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828–1866). — Запоріжжя, 2000. — С. 11-47.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.