Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Мазепа — творець українсько-шведського союзу

Чи не найважливішим твором політики й життя Мазепи був українсько-шведський договір, який мав далекосяглі стратегічні й політичні наслідки, що їх оцінили вже сучасники. Більше того, цей договір ще й сьогодні достатньо не вияснений і ще все належить до контроверсійних питань світової історії. Як відомо, ще й досі панує погляд, що шведський король повернув зі своєї заплянованої дороги Мінськ-Смоленськ-Москва на Україну тільки тому, що його туди запросив Мазепа.

Це питання належить не тільки в українській, а й у шведській історіографії до "темних місць", бо не збереглися оригінальні документи, в першу чергу українсько-шведський договір між Мазепою та Карлом XII, що цю справу всесторонно висвітлив би.

Доводиться дуже сумніватися, чи українсько-шведський договір 1708 р. буде коли-небудь опублікований. Справа в тому, що радник короліської похідної канцелярії, Олаф Гермелін, випусник університету в Упсалі та професор колегії в Дорпаті до війни, автор найважливіших державних актів до битви під Полтавою, отже в тому договорі між гетьманом і запорожцями, спалив польову канцелярію того ж самого дня, як тільки йому стало ясно, що програ шведів під Полтавою була очевидною. Зроблено це для того, щоб важливі документи не попали в московські руки. Тож не диво, що цар, довідавшись про особу Гермеліна, за одними даними, наказав його вбити після битви під Полтавою таки біля його намету; за другими — запроторити до якогось невідомого манастиря, де він помер.

Крім того, зараз же після битви під Полтавою (7 липня н. ст. 1709 р.), шведський король наказав своєму генералові Левенгавптові негайно знищити шведський архів.

Щоправда, Микола Андрусяк, висловлює свій сумнів відносно знищення українсько-шведського договору 1708 р., покликуючись на "Дневник военных действий Полтавской битвы", в якому говориться, що царський канцлер Ґ. Ґоловкін та підканцлер П. Шафіров переписували королівський архів, де знайшли багато листів Мазепи до шведського короля.

Якщо б росіяни справді знайшли цей українсько-шведський та українсько-польський договір 1708 р. у залишках шведського польового архіву, що їм удалося захопити по битві під Полтавою, то напевно були б уже тоді використали його проти Мазепи. Царський уряд, ще не маючи ніяких документів, але спираючись на усну інформацію Д. Апостола, використовував це в своїх маніфестах, починаючи вже від 1708 р., в яких говорилося, що Мазепа хоче відірвати Україну та "подвести под иго (неволю) польськое". До речі, в цьому щоденнику виразно говориться про листи Мазепи, а не договори.

Нарешті, коли б цей документ справді був знайдений і збережений, то дивно, що пізніші російські історики Ґоліков, Устрялов, Солов’єв, Тарле й Шутой, які досліджували цю добу й мали доступ до офіційних джерел (хоч про цей договір згадують і використовують його як оскарження на адресу Мазепи, що хотів "запродати Україну в польську неволю") досі ніде не опублікували тексту того договору. Оглоблин завважує, що саме це звинувачення стало залізною тезою всієї радянської історіографії.

Хоч українсько-шведський договір, мабуть, не зберігся в оригіналі, його можна реконструювати на основі авторитетних джерел. Одним таким авторитетним джерелом є, без сумніву, спогади шведського "анонімного майора", додані до мемуарів офіційного шведського воєнного історіографа, Ґустава Адлерфельта, які вийшли друком французькою мовою в Амстердамі 1740 р. Згідно з новішими дослідами шведських істориків, удалося устійнити автентичність цього шведського "анонімного майора", яким був секретар похідної королівської канцелярії, Петро Шоенстрем (Peter Schoenstroem). Знаючи не одну таємницю й багато різних подробиць, Шоенстрем, після битви під Полтавою, гостро скритикував шведських генералів, яким закидував, що "вони поробили великі помилки, а їхні почини закінчились безуспішно". Щоб не наражувати себе на неприємності чи навіть кару, він уважав за відповідне не подавати свого прізвища і сховався під криптонімом "анонімного майора". Хоч деякі шведські історики, напр., К. Галлендорф та Г. Віллююс, мають застереження віднодно правдивості спогадів цього шведського анонімного майора, інші очевидці стверджують недоліки й помилки шведських генералів. Напр., німецький очевидець, військовий капелян, а пізніше вчитель історії в ліцеї у Штутґарті, Йоган Вендель Барділі, теж підкреслює, Що деякі шведські генерали робили поважні помилки.

Ще докладніше про ці недоліки й помилки шведських генералів У своїх споминах написав польський генерал Ст. Понятовський, Що був не тільки ад’ютантом, але й приятелем шведського короля.

Беручи під увагу те, що Петро Шоенстрем був секретарем похідної королівської канцелярії, силою обставин він мусів бути ознайомлений із різними документами; немає сумніву, що він знав зміст шведсько-українського та українсько-польського договорів, яких умови він подав у своїх спогадах ось так:

Статті, що їх подав Мазепа шведському королеві, щоб з’єднати собі його приязність та протекцію були такі:

По перше: він (Мазепа) прийме шведського короля в Сіверщині й передасть йому всі твердині, себто Стародуб, Новгородок або Новгород-Сіверський, Мглин, Брянськ та інші, що перед тим належали до Великого Литовського Князівства, а тепер стали прикордонними фортецями цієї провінції. Тепер ця провінція знаходиться під управлінням Великого генерала Мазепи та військовою адміністрацією полковника Скоропадського, якого полк, як кажуть в Україні, вірний Мазепі.

По друге: шведський король може зробити зимовий постій у тій провінції (Сіверщині), доки Мазепа збере все козацьке військо та прихилить на свій бік білгородських (слобідських) козаків, як також дінських козаків, що також були незадоволені тиранською московською владою, тому що цар поступово позбавив їх їхніх привілеїв.

По третє: Мазепа повинен приєднати до цього союзу калмицького хана на ім’я Аюка.

По-четверте: як тільки Мазепа виконає зазначене вище у трьох статтях, шведський король вирушить у похід прямо на Москву, рівночасно Мазепа прилучиться на його сторону зі всім своїм військом тобто зі слобідськими й дінськими козаками та невдоволеними калмиками. Щодо прохарчування шведської армії, Мазепа зобов’язується доставляти поживу з України та Слобідщини, найбільш родючих у всьому світі. Діючи так, з’єднані шведські і мазепинські війська мають примусити царя відступити з Москви та від р. Волги на північ, де земля не така родюча, як на півдні, й тому його — царська армія — ніяк не зможе прохарчуватися там у такому великому числі; настрашені москалі не зможуть устоятись проти шведів у відкритому полі, як це було досі, дарма що вони в тричі перевищували чисельно шведів; царська армія, будучи невдоволена через нестачу конечних засобів, здебільшого розійдеться або піддасться переможцеві, в наслідок цього цар буде безсумнівно переможений. Крім того, шведському королеві мали прийти на допомогу польський король Ст. Лещинський та шведський корпус під командуванням генерала Крассав, після того як у Польщі мали навести порядок. Війська Лещинського та Крассав мали йти: польське — через Київ, шведське — через Смоленськ. Шведське військо під командуванням генерала Лібекера мало зайняти Петербург, а потім новгородську та псковську округу; в міру потреби шведські відділи з Риґи та Ревеля мали допомагати Лібекерові в його воєнних операціях.

Договір між Мазепою та поляками був підписаний на таких умовах:

По-перше: Мазепа мав точно виконати, що було згадане вище, до чого він зобов’язався, тобто передати Сіверщину шведському королеві зі всіми її фортецями.

По-друге: він обіцяв вирушити зі всією козацькою армією на перший поклик короля.

По-третє: він повинен старатися позискати для цього союзу слобідських, дінських козаків та Аюку, хана калмиків.

По-четверте: він (Мазепа) повинен повернути всю Україну полякам, тобто воєвідство київське, чернигівське (сіверське), як також смоленська округа мала повернутись під польське панування. Як винагороду за це, Мазепа мав би дістати титул князя та князівство, утворене з полоцького та вітебського воєвідств у Білорусі, на таких самих правах ях курляндський герцоґ. Тоді також означено й день, коли Мазепа мав подати ці умови своїм полковникам та схилити їх до добровільної згоди на них, представляючи їм очевидні користі через привернення давніх вольностей, з яких москвини залишили їм тільки тінь.

Такі були умови того союзу, який так по-мистецькому тримали в таємниці, що ніхто про нього не знав, крім шведського короля, короля Станислава, Мазепи, князя Піпера, одного польського сенатора якого прізвище я забув, та сербського чи болгарського архиепископа, що з невідомих мені причин покинув свою батьківщину.

В імені Мазепи підписав цей подвійний договір ближче невідомий сербський або болгарський архиєрей-скиталець в місті Сморґони у Білорусі між 11 лютого й 18 березня, або в місті Радошковицях близько Вільна між 27 березня і 17 червня 1708 р.

Якщо у шведському договорі говориться тільки про воєнностратегічні справи проти Москви, то в договорі з Польщею йде мова і про політичне становище України, яка як об’єднане князівство мала б бути об’єднана з Польщею на таких самих правах як Литва.

Можна мати застереження відносно докладности змісту тих договорів, що їх записав "анонімний" майор у своїх спогадах після повороту з московського полону в 1721 р. Автентичність і докладність цих договорів провірив Андрусяк за допомогою інших джерел, щодо автентичности "анонімного" майора не може бути сумніву.

Що Україна мала повернутися до Польщі, потвердив у своєму зізнанні після повороту до царя, миргородський полковник, Данило Апостол:

Представив нам... Мазепа привілей короля Станислава, і лист приватний великого канцлера Яблоновського, руського воєводи і Щуки, підканцлера великого князівства литовського. Цей привілей містить у собі вислови запевнення таких вольностей для України як у польській короні, так і у великому литовському князівстві, щоб Україна такими самими правами гордилася. Там же додано, шоб усюди по всій Україні цей привілей був прочитаний та обіцяно, що "сойм вальний після закінчення війни дозволить на все, чого потребуватиме Україна. У згаданих листах канцлера і підканцлера є подяка для нього ж, Мазепи, за той відгук, який він писав до короля, віддаючи Україну під їх владу, і всяких прав, і вольностей, що їх потребувала б Україна і все запорозьке військо, нічого не відмовити обіцяно.

Факт прилучення України до Польщі потвердив Пилип Орлик у своєму листі з Солуня за 5 серпня 1727 р. до генерального асистента єзуїтів у Римі.

Не з добра Мазепа підписував ці договори! Становище України підчас Великої Північної Війни було, без перебільшення, катастрофічне. Козацьке військо проти своєї волі мусило брати участь у численних боях і не тільки не діставало за це ніякої винагороди, але й мусило зносити всякі невигоди, образи, з побоями включно, від московських і наємних старшин.

В Україні московські війська "своїми грабунками, підпалами, побоями та ґвалтуванням нагадували радше карну експедицію, ніж союзне військо", — пише кембріджський історик Л. Р. Левіттер.

Про ці "воєнні подвиги" московського війська проти безборонного цивільного українського населення знали чужинці й писали у своїх спогадах. Як згадано, писав про це у своєму звіті за 15 липня 1706 р. австрійський посол до Відня. Не затаюють цього й російські дослідники. Знав про це й сам цар, який у відповідь на листа Мазепи з 24 червня 1707 р. виправдував ту поведінку московського війська в Україні воєнними обставинами та, в зв’язку з тим, видав наказ своїм військам, щоб в Україні "проходити скромно, не чиня никаких обид и разорения малороссийского краю жителям под опасением жестокого нашего гнева и казни". Звичайно, на обіцянках і залишалося. Більше того, цар доручив підпорякуватися Меншикову, який розпоряджався козацькими полками, начеб то своїми власними, а московські старшини далі продовжували знущатися над козаками, що підважувало престиж гетьманського авторитету.

"Становище Мазепи було надзвичайно важке" — пише російський історик німецького походження, Олександер Брюкнер (1834—1896). Особливо, коли рознеслися вістки, що цар хоче зліквідувати Гетьманщину, 24 "старшина настрашилась не на жарти і збиралася в домі генерального обозного Івана Ломиковського, де провадила наради, як боронити себе дальше, читали також гадяцькі пакти", (Оглоблин).

Хоч Мазепа не брав безпосередньо участи в читанні "гадяцьких пактів", напевно він обережно виявив свої задуми деяким однодумцям щодо прилучення України як князівства до Польщі, гадаючи, що в таких обставинах немає іншої розв’язки. Таку пропозицію висловив гетьман ще в листопаді 1705 р., в розмові з Орликом, коли довідався, що цар хотів вислати прилуцький та київський полки до Прусії, де б мали їх переформувати на драгунські полки.

Мазепа "як український-патріот державник, глибоко розумів національні державні інтереси України і знаменито орієнтувався в тогочасній міжнародній політичній ситуації", — пише Оглоблин. 26 Гетьман ясно бачив, що на випадок перемоги царя та його союзника польського короля, ще раз повторився б Андрусівський мир і розділив би Україну на довгий час. Якщо б війну виграли шведи, тоді Україна , як союзник Москви, опинилася б у ролі підсудного і була б видана на ласку чи неласку Польщі.

Тому договір Мазепи з Лещинським треба уважати за тактичний маневр, що в першу чергу забезпечував українську територію від воєнної руїни на випадок шведської перемоги з одної сторони, з другої ж давав мінімум прав для України в системі Речі Посполитої. Формулюючи договір зі шведським королем, Мазепа знав, що не міг вимагати від нього повної незалежности для України, що суперечило б шведсько-польському договорові з 1703 р. Підписуючи договір із Карлом XII, гетьман отримав шведську гарантію забезпечення політичних прав, що йому давав Лещинський у договорі з Польщею. Це запевнювало Мазепі значні користі як у зовнішній так і в внутрішній політиці.

І перший, і другий договори давали Мазепі відкриту дорогу до безпосередних переговорів зі шведським королем, які до цього часу провадились через польських посередників, у першу чергу через Ст. Лещинського, який при тому старався як найбільше витягнути користей для Польщі. Тепер гетьман міг перетрактовувати безпосередно зі шведським королем, який перед тим поставився до пропозицій Мазепи негативно. Як відомо, навесні 1707 р. гетьман вислав через Ст. Лещинського до Карла XII листа, в якому пропонував перейти на його сторону, якщо польський король забезпечить Мазепі у шведського короля протекцію та допомогу. Одначе Карло XII не прийняв тоді української пропозиції (жовтень, 1707 р.), і через свого польського протеже просив передати ухильну відповідь, що дасть йому знати, коли прийде відповідна пора, а покищо просив зберегти все в таємниці. Тож не даром докоряє шведський історик, А. Фріксель, шведському королеві, що він не послухав гетьмана і не вирушив на Москву 1707 р., коли вигляди на шведську перемогу були більші, ніж рік пізніше.

Договір Мазепи з Карлом XII спирався на історичну традицію союзу України зі Швецією, що почалася за Б. Хмельницького та І. Виговського, він жив іще в пам’яті тодішніх державників-старшин. Швеція була смертельним ворогом Москви, під пануванням якої була Україна. Тож не диво, шо Мазепа шукав союзу з тодішньою могутньою і переможною шведською державою, далекою від українських кордонів, яка могла Україні допомогти, не маючи ніяких агресивних замірів щодо її території. Про це наглядно можна переконатися зі змісту другого українсько-шведського договору, що був підписаний 8 квітня н. ст. 1709 р. у Великих Будищах, коли до Мазепи й Карла XII прилучилися запорожці.

Хоч оригінал цього договору не зберігся, його можна реконструювати на основі точок, що їх подав Ґ. Нордберґ, та на основі "Виводу прав України", що їх склав П. Орлик 1712 р.

У цьому українсько-шведському договорі за 8 квітня 1709 р. ясно з’ясована ціль: повне визволення України з — під Москви та привернення давніх козацьких прав і привілеїв.

До союзу Мазепи з Карлом XII поставився Михайло Грущевський дуже критично, але не менш об’єктивно.

Деякі історики уважають, що в працях Грушевського на першому місці стоїть нарід та його суспільно-економічні інтереси. Напр., Д. Дорошенко твердив, що Грушевський "мало цінить державні змагання українських князів і гетьманів і осуджує їх постільки ці змагання відбувалися коштом соціяльно-економічного приборкання народньої (сільської) маси". Однак Грушевський у своїх поодиноких працях, напр., "Шведсько-український союз 1708 р." та "Виговський і Мазепа", підкреслює провідну ролю обох гетьманів як державних мужів. Грушевський стоїть на становищі, що шведсько-український договір не був "особистий каприз Мазепи, а як діло цілої старшинської верстви", щоб визволити Україну з — під російської зверхности.

Більше того, "Швеція забезпечує Україні повну самостійність і незалежність... При тім Швеція брала на себе обов’язок боронити її свободу і незалежність від всяких можливих ворогів. Се була справді незвичайно корисна для України комбінація", — пише Грушевський, але передчасна смерть Карла X, на жаль, перешкодила зреалізувати для України такий корисний плян. Навпаки, після його смерти Швеція повела мирну політику, про що свідчать договори з Польщею та Москвою 1660 та 1661 років.

Однак підчас Великої Північної Війни історія повторилася. Внук Карла X, молодий та енергічний Карло XII, переміг Польщу, примусив саксонського електора Августа II зрезигнувати з польського престолу, а на його місце наказав вибрати Станислава Лещинського та вирішив розгромити Москву. В таких обставинах "се не могло не відновити шведсько-українського союзу", — пише Грушевський. Козацька старшина, пам’ятаючи українсько-шведські взаємини, мала намір відновити союз зі шведами, як це було п’ятьдесят років тому, тим більше, що всі попередні союзи з Кримом, Москвою, Польщею, Туреччиною та Семигородом себе не виправдали. Союз зі шведами підчас Великої Північної Війни мав вигляди на успіх. Український нарід був дуже обтяжений податками й зазнавав знущань російського війська, так що навіть "найбільш покірливі перед московським панованням люде починали нарікати, що так далі бути не може". На початку XVIII століття національна свідомість в Україні була далеко сильніша, як за Хмельницького; українська суспільність, визволившись від польських впливів, не була ще зрусифікована і з допомогою Швеції хотіла визволитися з під російського панування. Більше того, Грушевський покликуючись на листи Пилипа Орлика, уважає, що старшина, усвідомивши, що цар хоче позбавити їх привілеїв, "була настроєна дуже активно і грала ролю чи не головну", щоб відновити союз зі шведами. "Вона рішуче бажала використати даний момент в інтересах української політики, і Мазепі зовсім серіозно треба було рахуватися з можливістю, що коли він сам не стане на чолі цього перевороту, то старшина зробить його без гетьмана, проти царя і проти Мазепи, і протиставить Мазепі іншого гетьмана. Знаючи, як народні маси роздражнені на московське правительство і на вірного царського прислужника, Мазепу, за всі тягарі, які спадали на Україну за останні роки, Мазепа мусив вважати ситуацію незвичайно небезпечною для себе. І коли обставини складалися так, що балянсувати між партією московською і шведською далі вже не було можна, то перехід до короля міг бути в очах Мазепи делеко скорще прикрою неминучістю, ніж приємною нагодою, гіркою потребою, а не актом свобідного вибору. Се могла бути для нього dura necessitas з огляду на становище старшин, на традиції української політики, ну — і на загальну ситуацію політичну".

Грушевський добачує трагедію Мазепиних плянів у його внутрішній політиці, яку він дуже критикує. На його думку, Мазепа вже від самого початку свого гетьманування (від 4 серпня н. с., 1687 р.)продовжував внутрішну політику свого попередника Івана Самойловича. Грушевський її так характеризує: "...Часи Самойловича і Мазепи, що разом зайняли майже сорок літ часу — многоважного часу, коли рішалася доля вільного ладу, заведеного великим повстанням 1648-9 рр., власне на руїнах недобудованого вільного устрою, будували нову неволю українського народу, що з’їла потім всі останки і початки того вільного ладу. А йшло се двома дорогами — присвоюванням земель і поневолюванням люду. Козацька старшина зайняла місце польської шляхти і вважала себе також за панську верству, що має стати на місце шляхти". Напр., Мазепа у своєму універсалі 1701 р. легалізував панщину — два дні в тиждень та різні данини на користь старшини.

Очевидна річ, селянство й рядове козацтво були дуже невдоволені з цих нових порядків. Це невдоволення рядового козацтва виявилося в формі кривавого бунту проти старшини після усунення Самойловича в 1687 р. Мазепа і старшина замість шукати причин цього невдоволення та знайти порозуміння з козацтвом, покликали собі на поміч російське військо, щоб здушити бунт. Тих козаків, що брали участь у бунті, суворо покарано, включно з карою смерти. Таке поступовання Мазепи та старшини викликало ще більше невдоволення і створило прірву між народом і старшиною, включно з гетьманом. Тож недаром пише сучасний очевидець Самійло Величко, що після придушення бунту "настала тишина і страх серед населення." Виявом загального невдоволення політикою Мазепи було невдале повстання Петрика-Іваненка, 1692-96.

Грушевський нагадує, що Мазепа ніколи не тішився популярністю серед українського загалу. Український нарід уважав його "як панського, старшинського гетьмана і вірного прислужника московського правительства, пильного виконавця царських велінь, що так важко упадали на Україну". Тому "політику Мазепи стріло повне фіяско", твердить Грушевський. "Трудно навіть сказати, як би поставилися до його автономних змагань ширші круги української суспільности, бо їм властиво не лишалося ніякої можности самоозначення. Було очевидно від разу, що сей останній курс старого гетьмана був пропащий. Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг би опертися український рух проти московської зверхности, а тяжка рука петровського режиму, що налягала зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної "зради", не лишала місця для ніяких вагань. Крах був неминучий вже наслідком сих чисто зверхніх причин, не кажучи про внутрішній розділ між старшинською верствою автономістів і народньою масою. Се була ахільова п’ята політики української старшини, що, вияснивши і зовсім ясно поставивши чисто політичну програму, не догадувалася обняти нею й соціяльні змагання народних мас..."

Одначе, як слушно завважив О. Оглоблин у своїй монографії про гетьмана, "Мазепа не був у засаді ні москофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-московських взаємин... Він уважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що її він одержав у спадщину від своїх попередників, і здавалося, це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини і Криму".

Дальше, на оборону Мазепи треба сказати, що він мусив тримати свої зв’язки зі шведами у таємниці навіть перед своїми співробітниками — членами свого уряду, — бо над його головою все висів меч Дамокпа у виді доносів до Москви, а було їх двадцять. Особливо донос генерального судді Василя Кочубея та полковника Івана Іскри навесні 1708 р. дуже занепокоїв гетьмана, який на деякий час припинив зв’язки зі шведським королем.

Безумовно, що однією з причин трагедії Мазепи було те, що не тільки нарід, але навіть і його військо, яке він провадив до шведського короля, довідалося щойно перед самим переходом через ріку Десну (25 жовтня 1708 р.). Про союз Мазепи з Карлом XII довідався цар скоріше, ніж український загал. Петро І, своєчасно використовуючи глибоку релігійність українського народу, представив Мазепу у своїх маніфестах "з сього найзаслуженішого з-поміж гетьманів протектора православної української церкви, української школи і культури як богоотступника, тайного католика, що збирається на Україні завести католицтво чи унію. І українські єрархи з царського наказу пишуть теж посланія до народу, оповіщаючи, що всі хто пристає до Мазепи і шведів, а відстає від царя, тим самим відривається від церкви православної" — пише Грушевський.

Варварське знищення Батурина, погроми в містах і селах, переслідування й засилання підозрілих на Сибір, усі засоби фізичного і психічного терору, огидні тортури та екзекуції козацьких старшин і козаків у Лебедині, — все це "навело такий страх на цілу країну, що не тільки більша частина України, а в тому числі й ті, що з прихильности до шведів рішилися були на повстання, залишилися по своїх домах, але і переважаюча кількість війська, що перейшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога назад", — пише Оглоблин.. Хоч Мазепа робив усі старання щоб прихилити український загал на свою сторону, український нарід у таких обставинах не міг підтримати шведського короля, бо цар наказав вибрати нового гетьмана в особі стародубського полковника, Івана Скоропадського, який мусів виповняти накази царя, воюючи проти Мазепи та шведів. Грушевський уважає, що задум Мазепи від самого початку не вдався, але гетьман "дурив себе надіями, що справа обернеться на його користь, тому намовив Карла зимувати на Україні, і тим підірвав ще гірше свого союзника".

На заході панував погляд, що шведський король програв битву під Полтавою та війну з Москвою, тому що послухав гетьмана і з наміченого шляху Смоленськ-Москва звернув на Україну, а це мало далекосяглі стратегічні й політичні наслідки, що їх оцінили вже сучасники. Однак немає доказів, що Мазепа в 1708 р. запросив Карла XII на Україну. Відносно цього спірного питання англійський представник при головній шведській квартирі, капітан Джеймс Джеферейс писав у своєму звіті за 7 жовтня 1708 р.: "певне, що Його Маєстат післав свого емісара до Батурина, резиденції того Генерала [Гетьмана], з запрошенням перейти на його сторону і побажанням перезимувати на Україні, одначе я ще не певний чи він на це погодиться." Навпаки, коли гетьман довідався, що шведський король змінив свій плян і повернув на Україну, сказав до Орлика: "Диявол несе його сюди. Усі мої пляни зруйнує і потягне за собою російське військо в глиб України, на її руїну й нашу загибель".

Шведський король був примушений звернути на Україну попросту тому, що шведській армії загрожував голод: російська армія, відступаючи, застосувала тактику повного знищення. Похід шведського короля міг би мати успіх, якби, за словами деяких шведських учасників, шведські генерали були виконали своєчасно бойові завдання. Однією чи не найбільшою помилкою було те, що шведський король, не доцінивши можливостей царя, вірив у своє воєнне щастя та був переконаний, що російська армія не відважиться ставити поважного опору шведам.

Література:

1. АНДРУСЯК, M., До історії правобічних козаків, Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, (у дальшому "ЗНТШ"), Львів, 1930, т. 100.

2. АНТОНОВИЧ, В., Коротка історія козаччини, Чернівці, 1912.

3. БАНТЫШ-КАМЕНСКІЙ, Д., История Малороссии, Москва, 1822, т. III, IV.

4. БЕЛОПОЛЬСЬКИЙ, СССР на фоне прошлого России, Вашингтон, 1973.

5. БІДНОВ, В., Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, "ПУНІ", т. 46, (1938).

6. БОГОСЛОВСКИЙ, М. М., Петр І. Матеріялы для биографии, Москва, 1941 —1948, 4 т.

7. БОРЩАК, І., Мазепа. Людина й історичний діяч, "ЗНТШ", т. 152, (1933), с. 1

8. ВИНАР, Л., Андрій Войнаровський, Мюнхен, 1962.

9. ВИШНЕВСЬКИЙ, Л., Мазепа: історія життя і зради, "Наука і суспільство", 1985, ч. 9, с. 34—37.

10. ВОЗНЯК, М., Бендерська комісія по смерти Мазепи, "ПУНІ", т. 46, с. 106—138.

11. ГОЛОБУЦКИЙ, В. А., Запорожское козачество, Київ, 1957.

12. ГРУШЕВСЬКИЙ, М., Історія України Руси, Нью Йорк, 1956, т. VI.

13. ДАБЫЖА, А. В., Мазепа — князь и его шляхетскій и княжескій герби, "Киевская старина, 1885, т. XIII, с. 714—718.

14. ДОНЦОВ, Д., Похід Карла XII. на Україну, Лондон, 1955.

15. ДОРОШЕНКО, Д., Мазепа в історичній літературі і житті, "ПУНІ", (1938), т. 46. с. 3—34.

16. ДЯДИЧЕНКО, В. Д., Украинское казацкое войско в конце XVII. — начале XVIII, в., "Полтава. Сборник статей", Москва, 1959.

17. ЕВАРНИЦКІЙ, Д. И., История запорожских казаков, Ст. Петербург, 1892, 1895, 1897, 3 томи.

18. ЄНЗЕН, А., Три листи Мазепи, "ЗНТШ", 1909, т. 92, с. 239—241.

19. КАМАНИН, И., Мазепа и его прекрасная Елена, "Кіевская старина", 1886, т. XI, с. 522—535.

20. КОЗАЧЕНКО, А. И., События 1708—1709 гг. на Украине в освещении украинской дворянско-буржуазной историографии, "Полтава. Сборник статей", Москва: Академія Наук СССР, Москва, 1959, с. 323—358.

21. КОСТОМАРОВ, Н., Мазепа и мазепинцы. Полное собрание сочинений, Ст. Петербург, 1905, т. VI.

22. КРУПНИЦЬКИЙ, Б., Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його часу, "Записки чина св. Василія Великого", 1932, т. IV, с. 292—316.

23. КРЫЛОВА, Т. К., Полтавская победа и русская дипломатия, "Петр Великий. Сборник статей", Ленинград-Москва, 1947.

24. ЛАЗАРЕВСКІЙ, А., Заметки о портретах Мазепы, "Кіевская старина", 1899.

25. ЛОТОЦЬКИЙ, О., Справа правосильности анатемування гетьмана Івана Мазепи, "ПУНГ, т. 47, с. 57—68.

26. ЛУЦІВ, В., Гетьман Іван Мазепа, Торонто, 1954.

27. МАЦЬКІВ, Т., Гравюра І. Мазепи з 1706 р., "Український Історик", 1966, т. III, ч. 1—2, с. 69—72.