Реферат на тему

В’ячеслав Липинський – творець доктрини українського консерватизму (біографічний нарис, “Листи до братів – хліборобів”)

В’ячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 р. В селі Затурцях Володимирського повіту, на Волині, у родині багатого землевласника. Польський род Липинських примандрував на Поділля з Нурської землі (Мазовія) у другій половині XVIII ст. По лінії матері В’ячеслав виводився з родів, які також були майже виключно польські за походженням і культурою. Отже, у випадку В. Липинського маємо справу із суто польською родинною атмосферою і з виїмковим випадком обрання української ідентичності поляком за походженням. Всупереч свому походженню, він вважав себе українцем з принципу, який висловив у своїх “Листах до братів – хліборобів”, що “українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації – єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною”.

Початкову освіту В’ячеслав Липинський здобув у Луцьку, а середню – у Першій класичній гімназії у Києві. Вирішальна подія у житті молодого чоловіка сталася на останньому році навчання у гімназії. Він запропонував польській студентській організації, до якої належав в цей час ( і яка була нелегальною) об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, Липинський покинув польську організацію і став членом української громади, оголосивши себе національносвідомим українцем. Ця подія поклала початок праці Липинського над поворотом до українства сполонізованої української шляхти. Такою була основна думка його програмної доповіді, виголошеної 1908 року в кілької українських містах; текст доповіді вийшов у 1909 р. у вигляді брошури “Шляхта на Україні”.

Брошура закликала польське суспільство на українських теренах визначитися зі ставленням до українського національного відродження та зробити вибір у дилемі: або знову очолити народну боротьбу, як у добу Хмельницького, політичною ціллю якої була б українська незалежність, або лишитися осторонь і в результаті зійти з історичної арени. Брошура була присвячена пам’яті провідних “хлопоманів” 1860-х років В. Антоновича, П. Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і спадковість між двома поколіннями “українців польської культури”. Проте у громадській настанові цих двох поколінь були і істотні різниці. Світогляд хлопоманів мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння народним інтересам і одночасну відмову від традицій шляхетського стану, з якого вони вийшли. Липинський же прийшов до українства (за власним виразом у “Листах до братів –хліборобів”) “без каяття, без трусливого самоприниження, без самодеклясування, без ренегатської зненависті до свого класу і купування собі цією зненавистю “народної любови”. Він волів, аби шляхетська верства була українською у своїй політичній свідомості, без втрати свого корпоративного існування. Чималу вагу мав і релігійний компонент: якщо хлопомани перейшли на православ’я (не так з суто релігійних спонук, як для манефістування духовної єдності з народом), то Липинський залишився римо - католиком.

У лютому 1909 р. відбувся нелегальний з’їзд “українців польської культури”, у якому узяло участь біля 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд доповіддю “Наше становище на Русі – Україні”. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 р. у Києві почав виходити двотижневик “Przeglad Krajowy”, який після появи дванадцяти номерів був закритий з огляду на брак передплатників та величезну кампанії проти його видавців з боку польських противників. Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний грунт у почутті територіального патріотизму, здавна розвиненого у місцевої шляхетської верстви. Але для ширшого розгортання ідеї місцева шляхта виявилася неготова. З безпопередніх прибічників Липинського тривало зв’язували себе з українством лише одиниці. Особистою трагедією Липинського було і те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів ті дружину; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою.

Склавши 1902 р. іспит зрілості у Києві і відбувши в російській армії однорічну службу, В. Липинський навесні 1903 р. виїхав на студії до Кракова, де лишався практично, якщо не рахувати його однорічних студій у Женеві і частих поїздок на Україну, до весни 1914 р. Спочатку він студіював сільське господарство в так званій Сільськогосподарській академії, аби вивчати предмет, з якого хотів потім жити. Згодом звернувся до історичних студій і до студій соціальних наук, задля чого виїхав зараз після одруження з краків’янкою Казімірою Шумінською 1906 р. до Женеви. Навесні 1914 р., одержавши від свого дядька Адама Рокіцького Русалівські Чагари, почав там господарювати за допомогою свого помічника Левка Зануди, пам’яті якого присвятив “Україну на переломі”, спровадивши сюди з Кракова свою унікальну бібліотеку і чекаючи на приїзд дружини і доньки, коли спалахнула Перша світова війна. Тобто саме у Кракові Липинський написав усі свої передвоєнні статті і монографії, тут визріла ідея створення “Союзу визволення України”.

Живичи у селі, Липинський провадив не лише публіцистичну діяльність, але також заявив про себе як про здібного науковця. Він опублікував кілька наукових статей у “Записках Наукового Товариства ім. Шевченка”, а 1912 р. видав чималий том польською мовою “З історії України” ( “Z dziejow Ukrainy”), виступивши редактором і автором більшості статей. Усі статті збірника стосувалися історії України XVII ст., напередодні, під час і після Хмельниччини, і зосереджувалися на одній великій проблемі – ролі української шляхти в національній боротьбі України й особливо ролі шляхетського елементу в подіях Хмельниччини. Відразу ж після виходу в світ книга справила враження на наукову громадськість, і Липинський був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка.

У 1914 р., після початку Першої світової війни, Липинського покликано до російської армії як резервного офіцера кавалерії. В кавалерійському авангарді армії генерала Самсонова він відбув східнопруську кампанію, яка скінчилася розгромом російських військ. Під час кампанії Липинський захворів на запалення легенів, що скоро призвело до туберкульозу. Ця хвороба не полишала Липинського до самої смерті.

Лютневу революцію 1917 року 35-річний офіцер зустрів у резервному піхотному полку у Полтаві. Там він намагався сформувати український кавалеристський полк, передати його у розпорядження Центральній Раді, проте ініціатива лишилася неоціненою – великому землевласнику просто не довіряли. Липинський був делегатом І Всеукраїнського військового з’їзду – демагогія промовців його прикро вразила. У червні 1917 р. був одним з організаторів З’їзду хліборобів, тобто поміщиків і заможних селян; у липні видав у Полтаві “Нарис програми Української демократичної хліборобської партії”. Партія великого впливу не мала, а передвиборний (перед виборами до Українських установчих зборів) з’їзд закінчився провалом.

Наступ російської Червоної армії М.Муравйова, колишнього царського жандармського підполковника, а на той час лівого есера, на Полтаву на початку січня 1918 р., як відомо, закінчився десяткуванняя населення міста. Липинському вдалося уникнути такої долі, він утік спочатку до Лубен, потім – до Києва і далі на західноукраїнські землі. Наступ Червоної армії завдав Липинському важкого удару як науковцю: хутір Русалівські Чагари, де у нього була гарна бібліотека, науковий архів, збірки документів спалили восени 1918 р.

Після відновлення влади Центральної Ради у Києві Липинський повертається до столиці. Тоді він висунув ідею закликати на український престол німецького принця, що буцімто мало примусити Німеччину захищати незалежність України. Гетьманський переворот зустрів схвально (хоча і не все у ньому йому подобалося). Липинського, як фігуру популярну і високоосвічену пропонували на міністра закордонних справ, та як не дивно – не хлібороби – державники, а соціалісти – федералісти. На запрошення міністра закордонних справ Д. Дорошенка, що був особистим приятелем Липинського, той погодився узяти на себе посольство Української держави в Австро – Угорщині та виїхав у квітні 1918 р. до Відня. Були світлі і темні сторінки його дипломатичної діяльності: йому вдалося обміняти у Відні ратифікаційні грамоти Берестейського миру між Україною і Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Польсько-угорське лоббі добилося денонсування таємного пункту Берестейського договору про утворення зі Східної Галичини українського коронного краю, а до обміну ратифікаційними грамотами між Україною і Австро – Угорщиною ніколи не дійшло. Затяжні дипломатичні переговори перервав розпад Австро-Угорської імперії й одночасне протигетьманське повстання на Україні.

Липинський болісно сприйняв антигетьманський переворот і був сповнений критичності щодо відновлення Української Народної Республіки. Проте на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов’язку він залишися на своєму дипломатичному посту. Заслуги його у допомозі дипломатичним місіям Директорії, що їздили на Захід саме через Відень, величезні. Але картина хаосу, що Липинський побачив на Україні під час подорожі до штабу генерального отамана Симона Петлюри навесні 1919 р. і обурення з приводу польового суду над полковником П.Болбачаном і його розстрілу, поціноване Липинським як політичне вбивство, остаточно підірвало його бажання співпрацювати з Директорією. У червні 1919 р. він демісіонував з віденського посольства. Отже, побувши українським дипломатом, він став до кінця життя політичним емігрантом.

З причин, пов’язаних зі здоров’ям, Липинський залишився в Австрії, оселившись у передгірній місцевості Райхенав. Матеріальне становище на початку 20-х років було дуже важким, на межі зі справжньою злиденністю. Попри це, Липинський повертається до науковї роботи, перерваної війною і революцією. У 1920 р. виходить його капітальна історична монографія “Україна на переломі”, присвячена діяльності Хмельницького після Переяслава.

За ініціативою Липинського була створена політична організація “орденського типу” – Український союз хліборобів – державників” (УСХД), до якої увійшли князь М.Кочубей, граф А.Монтрезор, проф. Д.Дорошенко, С.Шемет, О.Скоропис – Йолтуховський. Липинський був автором програмного статуту та організаційного регламенту організації, оголошених у грудні 1920 року, а також фактично її очолив як голова Ради присяжних. Ціллю УСХД була боротьба за віднову суверенної української держави з “клясократичним” устроєм у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьамнської влади. УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і у 1921 р. колишній гетьман Павло Скоропадський пристав до організації.

Протягом наступних років Липинський став беззаперечним лідером та ідеологом українського консервативно – монархічного руху, який знайшов відгук не тільки серед деяких кіл української політичної еміграції в Західній Європі, а також частини громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців американського континенту. За словами І. Лисяка – Рудницького, Липинський мав буквально сотні кореспондентів по всьому світові і немовби керував за допомогою листів гетьманським рухом, живучи у відлюдному австрійському містечку й маючи лише одного секретаря. Він також редагував ідеологічний орган свого середовища – неперіодичні збірники “Хліборобська Україна” (Відень, 1920 – 1925). На сторінках цього видання друкувався частинами і фундаментальний політичний трактат Липинського “Листи до братів – хліборобів”, який у поширеному вигляді вийшов окремою книгою у 1926 р.

Закінчивши працю над “Листами”, які він вважав за свій політичний заповіт, Липинський восени 1926 р. переїхав до Берліну, де у нововідкритому за сприяння П.Скоропадського Українському науковому інституті йому запропонували посісти кафедру української історії. Важливим мотивом переїзду було і власним авторитетом перебороти розходження, що почалися у гетьманському таборі. Берлінський експеримент виявився згубним для Липинського з багатьох причин. По-перше, вогкий тамтешній клімат призвів до різкого погіршення його здоров’я. Крім того, сусідство зі Скоропадським лише посилило особистісні і політичні розходження. За наказом лікарів він, тяжко хворий, повернувся до Австрії.

Об’єктивна оцінка конфлікту між Липинським і Скоропадським ускладена браком документів, які б відбили її в усій повноті. Проте, як зауважує І. Лисяк – Рудницький, до розриву спричинився ряд моментів психологічного, тактичного і засадничого характеру. Якщо йдеться про психологічний чинник, то слід зважити на запальний темперамент Липинського, особливо підсилений хворобою, та відсутність у нього риси, яка забезпечує політику успіх – вміння поблажливо дивитись на людські грішки і підлоти. Щодо тактичних непорозумінь, то Липинський не схвалював деяких реально-політичних дій гетьмана, наприклад, його переговорів з угорським урядом, що в їх ході, в заміну за обіцяну угорську матеріальну допомогу для гетьманського руху П.Скоропадський мав скласти заяву про політичну незацікавленість в питанні Закарпаття. Сам Липинський, у статті в “Ділі”, де подавав тлумачення конфлікту, акцентував моменти ідейно – принципового характеру. Своє розходження зі Скоропадським він тлумачив протиріччями між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму: монархією європейською, правово-конституційною, зразком якої може служити Англія, і східною, деспотичною, або “московською чи балканською”. Якщо Липинський волів відвести Скоропадському роль лише символічного репрезентанта гетьманського руху, то сам гетьман не міг погодитися з відмовою від будь-яких самостійних дій.

Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та у гірській місцевості Бадег біля Ґрацу, де він за допомогою братів купив собі маленький будинок. Розходження зі Скоропадським набули катастрофічних форм. Після трирічнох вагань та зусиль Липинський наважується на радикальний крок: як голова Ради присяжних, він оголосив розпуск УСХД (18 вересня 1930) і опублікував у львівському щоденному виданні “Діло” довгу статтю, у якій розтлумачив мотиви своєї поведінки.

Після розриву з гетьманом біля Липинського лишився лише невеликий гурт однодумців (М.Кочубей, В. Залозецький, В.Кучабський). З ними він створив нову організацію – Братство українських клясократів – монархістів. Ідеологія братства не дуже різнилася від ідеології УСХД, за винятком того, що питання вибору династії лишалося відкритим, його мав у майбутньому вирішити парламент новонародженої українскої держави. До органу братства “Збірнику хліборобської України” Липинський написав програмове “Вступне слово”. Це був його останній твір, що з’явився у друку посмертно. 14 червня 1931 р. Липинський помер у санаторії у віденському передмісті Вінервальд. Під час своєї хвороби він боявся, що його можуть у стані каталерсії поховати живцем. Тому, згідно волі покійного, йому було зроблено посмертний прокол серця. Похований Липинський у своєму рідному селі Затурцях на Волині.

Через відсутність багатьох джерел, наприклад, листування вченого за період його життя до 1917 р. залишається нез’ясованим питання, чи Липинський усе життя дотримувався як політик і вчений консервативних політичних поглядів, чи спочатку тяжів до демократичних ідеалів і лише під час війни і революції став консерватором. Л.Білас дотримується думки, що еволюція політичних поглядів Липинського буда дуже незначною, і він завжди був монархістом. Натомість Я.Пеленеський вважав, що консерватизм Липинського – результат набутого політичного досвіду і песимістичних настроїв періоду української революції. Більше того, він навіть окреслював цілий “демократичний період” у житті і творчості Липинського (1912 – 1917), посилаючись, зокрема, на його “Меморіал для Українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі” (1912), у якому Липинський власноруч викреслив термін “конституційна монархія” і замінив його словом “держава”. Вчений, на думку Пеленського, на той час вважав, що розвиток української нації міцно пов’язаний з розвитком політичної демократизації і здійсненням соціальних реформ, корисних для широких мас. Примирити два ці погляди дозволяє концепція В. Потульницького, який доводить, що “демократичний період” у житті Липинського дійсно існував, проте був своєрідним компромісом з народницьким оточенням, оскільки вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях. На користь останнього припущення Потульницький наводить три фактори: 1) походження Липинського і глибоке усвідомлення ним традицій свого класу 2) служба змолоду в російській армії, в середовищі офіцерського корпусу 3) загальне захоплення в українськоу русі ідеями народництва, що змушувало Липинського до 1917 р. пристосовувати свої справжні погляди до конкретної політичної ситуації.

Найважливішим твором В. Липинського справедливо вважають “Листи до братів – хліборобів”. Центральною темою цього твору, як і усієї творчості Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги – це “державництво і патріотизм”, він наголошує, що українська держава повинна бути національною. На підставі цієї тези він доходить висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі.

В.Липинський у своїй концепції української монархії обгрунтовував необхідність п’яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватися: 1) аристократія 2) клясократія 3)територіальний патріотизм 4) український консерватизм 5) релігійний етос. Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом держави. Навколо гетьмана об’єднається вся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. Без гетьмана, здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з них вважатиме, що володіє єдино вірним рішенням, “будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало”. Поза тим усім керувати має національна аристократія, під якою Липинський розуміє найкращих людей нації, без огляду на їхнє походження і стан: “Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організованих (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних сил нації – такої, що була б від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути. Се активно – правляча й організуюча меншість в нації”.

Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного керівництва, на його думку, докорінно різниться від московської централізації, яка ще з часів Івана Грозного спирається на нічим не обмежану владу монарха і терор, а також від польської демократії, де король цілком залежний від шляхти.

У “Листах до братів – хліборобів” Липинський визначає три основні ідеї і три методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва: 1) демократія з республікою 2) охлократія з диктатурою 3) клясократія з правовою – “законом обмежаною і законом обмежуючою”- монархією. Класифікація спирається на типи стосунків між “провідною верствою” і “народом”. З теоретичної точки зору усі три типи цілком рівноправні, проте Липинський не приховує, що його особисті симпатії лежать на боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди збігається із загальноприйнятою. Наприклад, Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але у Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям “кляси” він розумів всіх, що об’єднані виконанням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до “промислової кляси” належать однаково робітники, технічний персонал і “капітани індустрії”.

Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між консерватизмом і прогресом. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи класового самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень провідної верстви становлять люди породи “войовників – продуцентів”. У минулому це були хлібороби (як зразок – українське козацтво), але у модерних умовах цю функцію може виконувати робітничо – індустріальна аристократія. Липинський окреслює три провідні верстви, кожна з яких грає відведену роль: еліти (за термінологією Липинського – правляча верства, провідна верства, національна аристократія), продуценти, інтелігенція. Найважливішу роль має еліта, оскільки саме вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і циркуляції. Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія) є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства. Найважливішу роль тут мають хлібороби, бо вони пов’язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже – найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує свій твір їм. Зрештою функція інтелігенції – посередництво між усіма суспільними групами завдяки культурницькій і інтелектуальній праці. Клясократія допускає свободу критики і опозицію, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не призводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку. Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне омоложення. Клясократії найбільш співзвучна спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади.

Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежаний демократичний індивідуалізм підкопує суспільні опори дисципліни і правопорядку. Господарська і інтелектуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. А державна влада стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочіває в руках багатіїв – плутократів, але вони залюбки використовують як ширми найманих професійних політиків з інтелігенції. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська і римська республіки доби занепаду, Франція Третьої Республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина і українські відповідники. У вступі до своєї праці “Релігія і церква в історії України” В.Липинський зазанчає : “Я думаю, що влада народу мусить бути обмежана точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу – так само, як влада монарха мусить бути обмежана точно означеними політичними правами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з “народної любові”.

Під охлократією Липинський розумів такий суспільно – політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнорідних елементів в одній верстві, яка необмежано панує над громадянством. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з декласованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітній військово - бюрократичний “орден”, “преторіанська гвардія”, “яничари” або як новітня “монопартія”, систему очолює деспотичний монарх – самодержець або вождь – диктатор. Липинський зараховує до охлократичного типу старі східні деспотії, європейський “освічений абсолютизм” XVIII ст., революційні диктатури у Франції, всі режими цезаристично – бонапартистського характеру і модерний фашизм та більшовизм.

Ці три типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, клясократія вироджується в демократію, а її гробокопом стає охлократія, у боротьбі з якою наново гуртується клясократія.

Вузловим пунктом своєї української політичної програми Липинський зробив поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні організаційні слабкості українства.

Українську націю можна найкраще об’єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціального статусу, віросповідання, соціально – культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю – української землі як органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що зветься нацією. Заклики ж до соціально – класової або національної диференціації – явище вкрай руйнівницьке, що призведе лише до взаємної ненависті і зрештою впаде божою карою на самих українців, “нищачи будь – які державницькі торення і намагання українського народу”. Територіальний чинник грає в аристократії значно більшу роль, ніж національний. З цього державного чинника Липинський виводить і поняття патріотизму як “свідомості своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається також і чуженаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди був деструктивним чинником українського державотворення: “Патріотів українських і українського патіротизму історія наша з винятком одиниць і епізодів не знає”. З визначення територіального патріотизму він виводить своє розуміння української нації: “Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалеження української колонії приносить все найкраще, що є в ньому: в тій культурі, з якої він до україснтва прийшов”. І далі: “Нація – це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави.”

Липинський вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого спричинила поразку усіх українських державних творень і прагнень. Консерватизм, за Липинським, це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади: “Шлях до повної, а не однобокої – Української нації веде через відродження українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства – це основа цього відродження.” Обираючи між двома одвічними типами української історії – державником і бунтарем (яких Липинський символічно представив постатями біблійних братів Яфета і Хама) він віддає перевагу першому.

Липинський багато розмірковував над роллю релігії в громадському житті і над проблемою взаємин церкви з державою, звідси – так часто приписуваний йому “містицизм” – тоді як ліберальна і соціалістична традиції в Україні була антиклерикальна і антирелігійна. З погляду своєї клясократичної концепції він негативно оцінював як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропатизм”), так і змагання духовенства за політичне лідерство (клерикалізм). За своєю соціальною приророю священики складають частину інтелігенції і поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі відносини між державою і церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли наявна координація і співпраця. Значення релігії не може бути зведене до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна пробудити в громадянстві дух самопосвяти і ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва: “тільки ж не та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільш “національна” і найбільш “українська”... а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі”. Модерні раціоналістичні псевдонаукові підміни релігії не можуть виконати цього завдання; тож тенденцію до повної секуляризації суспільства слід оцінювати як симптом розпаду.

На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує конкретну українську політичну програму. При цьому центральною залишається проблема держави і влади. Згідно з його глибоким переконанням, без власної держави Україні залишається навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Українцям слід пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує – ні ласка сусідів, ні автоматизм суспільних процесів; вони повинні витворити її самі. Бо при своєму теперішньому стані Україна не лише поневолена і окупована, але і “бездержавна”, тобто внутрішньо неготова до самостійного існування: “Хвороба бездержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх, - вона не травматичного походження, як проблема поневоленості – а викликана причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні “орієнтації”, абсолютно нічого не допоможуть”. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборення внутрішніх органічних слабкостей українства. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.

Липинський надавав велетенського значення проблеми правильних форм і методів політичної організації. На його думку, ані демократична, ані охлократична системи не відповідають вимогам українського державного будівництва. Безголова “революційна демократія” спроможна тільки до ролі опозиційного ферменту проти російської чи польської державної влади на Україні, але до панування вона органічно не здатна. У свою чергу охлократичний шлях на Україні, на противагу Росії з її азійськими політичним традиціями, веде до поглиблення внутрішнього розбрату. Українські ліві охлократи – комуністи здатні тільки віддати Україну Москві, праві ж охлократи – націоналісти своїм фантазуванням лише хаотизують українське суспільство і провокують усобиці між різними кандидатами на пост диктатора. Правильним шляхом для України є клясократія. Для цього необхідна консолідація міцних клясових – хліборобських, робітничо – промислових, інтелігентських тощо – об’єднань на територіальній базі. Кристалізаційним пунктом для цього процесу суспільної інтеграції повинна послужити “трудова монархія”, яка є союзом усіх класів, і в першу чергу хліборобів і військових, на чолі з гетьманом. Стабільність майбутньої держави мала б базуватися на таких юридичних та економічних підставах як гарантія недоторканості особи, забезпечення права приватної власності на землю, проведення аграрної реформи, гарантія об’єднання в українській державі усіх українських земель.

Передумовою успіху українських визвольних змагань є поворот до українства – якщо не цілком, то в переважній більшості – традиційних вищих суспільних прошарків. Носіями українського визвольного руху мусять бути не лише непродуктивна інтелігенція, але також і організатори хліборобства, індустрії і військової справи, тобто ті суспільні сили, які скрізь і завжди творять костяк держави. Українство повинно знайти організаційний вияв не лише в політичних партіях, а передусім у органічних клясових утвореннях, які мають подолати соціальне розшарування і розбрат українства.

У питаннях зовнішньої політики Липинський дотримувався погляду, що найбільшу загрозу для України являє така ситуація, коли вона стає тереном суперництва російського і польського імперіалізмів, і при цьому ця боротьба ведеться руками і коштом самої України. Він відкинув як нераціональну “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики, тобто ідею боротьби проти Росії з опертям на Польщу, ціною західноукраїнських земель. Майбутня українська держава за Липинським має шукати шляхів до мирних і добросусідських стосунків з постбільшовицькою Росією та Білорусією.

Отже, державницькі монархічні погляди в сполученні із засадами християнської етики і консерватизму складають зміст політичної концепції Липинського, концепції, що витворила новий, державницький консервативний напрям в українській політології. Шукаючи “четвертого шляху” для України поза демократією, більшовизмом і фашистськими диктатурами та інтегральним націоналізмом, він сподівався знайти його у конституційній монархії. Теорія державності, еліт та механізмів суспільно – політичних перетворень В.Липинського мала чималий вплив на погляди українських діаспорних авторів, а поняття територіального патріотизму піднесло концепцію Липинського на рівень кращих зразків європейської політичної думки ХХ ст.

Використана література:

1. Білас Л. Краків, Женева і філіяція “Кричевського”: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Твори. – Т.2. – Участь шляхти у Великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. – Філадельфія, 1980. – С. XVII-XCVIII.

2. Вільчинський Ю. В’ячеслав Липинський – до української нації через українську державу // В’ячеслав Липинський: історико – політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ – Філадельфія, 1994. – С. 91 – 97. 3. Залуцький Р. В’ячеслав Липинський і його відношення до українства // В’ячеслав Липинський: історико – політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ – Філадельфія, 1994. – С. 76 – 85.

4. Липинський В. Листи до братів – хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. – Т. 6, кн. 1. – Київ – Філадельфія, 1995.

5. Лисяк – Рудницький І. В’ячеслав Липинський // Лисяк–Рудницький І. Історичні есе. – т. 2. – К., 1994. – С. 131 – 148.

6. Лисяк – Рудницький І. В’ячеслав Липинський: державний діяч, історик і політичний мислитель // Лисяк–Рудницький І. Історичні есе. – т. 2. – К., 1994. – С. 149 – 158.

7. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819 – 1991). – К., 1994.

8. Попович М. В’ячеслав Липинський і український консерватизм // В’ячеслав Липинський: історико – політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ – Філадельфія, 1994. – С. 42 – 53.