Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Діяльність Дмитра Вітовського

Народився Дмитро Вітовський 6 листопада 1887 р. у селянській сім’ї в с. Медусі біля Галича. Мав ще молодшого брата Івана та сестру Анну. Рід Вітовських гордився, що походить з старої української шляхти, до того ж "гонорової", бо мала свій герб. Серед учнів сільської школи Дмитро вирізнявся неабиякими здібностями до навчання, побожністю, вродженою інтелігентністю. У Станіславівській гімназії, де більшість учнів були українцями, Вітовський брав активну участь у таємних гуртках. Студенти вивчали українську літературу, історію, роз’їжджали по селах з концертами і рефератами.

У 1906 р. Вітовський став членом Української радикальної партії, яка ставила своєю кінцевою метою незалежність соборної української держави. Ідея української державності оволоділа ним настільки, що все своє подальше життя він присвятив її реалізації.

Багато енергії та організаторський хист Вітовський у ті роки скеровує на створення по селах читалень "Просвіти", які стали осередками духовного і національного відродження українського народу, а також спортивно-патріотичних товариств – "Січей" та "Соколів".

У серпні 1907 р. Д.Вітовський став студентом правничого факультету Львівського університету, де, крім фахових занять, слухав лекції з історії України і Європи проф. М. Грушевського. Паралельно з навчанням знайшов роботу у адвокатській конторі Й. Партицького (майбутнього поручника Січового Стрілецтва) у Станіславі. В 1908 р. Вітовського мобілізували на рік до австрійської армії, звідки повернувся у чині кадета (молодшого офіцера) і продовжив навчання в університеті.

У липні 1910 р. він був заарештований за участь у несанкціонованому вічі студентів, які домагалися відкриття у Львові українського університету. Саме на цьому вічі під час сутички з польськими шовіністами був убитий його товариш Адам Коцко. Д. Вітовському присудили місяць в’язниці, який він відсидів, але влітку 1911 р. був заарештований вдруге, на цей раз у зв’язку з утечею зі станіславівської в’язниці "Діброва" Мирослава Січинського – вбивці польського шовініста намісника Галичини графа А. Потоцького. Поліція нічого не змогла доказати, але з університету Вітовського відрахували. У 1912 р. він записався на право у Краківський університет.

На початку серпня 1914 р. утворена у Відні Головна Українська Рада прийняла рішення про створення легіону Українських Січових Стрільців. Для його організації разом з іншими українськими старшинами був скерований Вітовський. До легіону записалося майже 28 тис. добровольців: їх приваблювала перспектива створення власного, українського, війська. Щоправда, австрійську владу це не влаштовувало, і вона дала дозвіл тільки на 2,5 тис. стрільців. Заради цієї мети – мати українське військо – стрільці присягнули на вірність Австро-Угорщині, яка кинула їх у бій проти царської Росії.

Д. Вітовський був призначений сотником куреня С. Шухевича і брав участь у багатьох боях стрілецтва. У своїй сотні Вітовський проводив значну ідейно-патріотичну роботу, звідси вийшла ініціатива створити стрілецький пресовий фонд та видавати газету. Д. Вітовський, а за його прикладом – і інші старшини виховували у вояках почуття глибокого патріотизму, відданості Україні, посвяти для здобуття для неї волі. Він бачив у Австрії тільки тимчасового союзника, з яким треба буде колись боротися.

Характерно, що, відбивши у червні 1915 р. від росіян Галич, він наказав підняти над ратушею синьо-жовтий прапор, що дуже не сподобалося австрійцям, які підійшли пізніше. Справа дійшла аж до уряду і парламенту. Після поранення Д. Вітовського у січні 1916 р. було скеровано "вербунковим комісаром " на Волинь. Перед від’їздом він відвідав у Львові Народну лічницю, де лікувалися поранені та хворі стрільці. Там познайомився з І. Франком, який теж лікувався у лічниці і подарував Вітовському свої поезії " Буркутська романса" і "Супокій".

30 квітня 1916 р. Вітовський одружився з Марією Ліщинською – народною учителькою з Брошнева. На Волині, яка довго перебувала під Росією і де жорстко викорінювалось у населення почуття національної свідомості, українськості, Вітовський організовує просвітницьку роботу, українські школи, читальні. У жовтні 1916 р. склав останній правничий іспит екзаменаційній комісії Львівського університету.

Наприкінці 1916 р. Вітовського відкликають до Галичини, скеровують у Вишкіл для навчання новобранців до стрілецтва. Згодом він стає ад’ютантом нового командира куреня січових стрільців Мирона Тарнавського.

4 листопада 1916 р. австрійський цісар Франц-Йосиф, усупереч сподіванням українських політиків, дозволив полякам почати розбудову своєї держави, віддавши їм і Галичину. Це згодом (7 листопада 1917 р.) підтвердив і його наступник – Карл I. Загальна Українська Рада, яка орієнтувалася на монарха, перестала існувати. До того ж у Києві виникла Центральна Рада, яка прийняла знаменні документи – І та ІІ Універсали, які проголошували автономію України у складі Росії.

У середовищі стрілецтва настав розлад. Дедалі гостріше поставало питання: йти далі з Австрією чи розпуститись.

На таємній нараді в с. Гуштині над Збручем стрільці вирішили все-таки порвати з Австрією, перейти на бік Центральної Ради, але їхнє керівництво не затвердило цього рішення. У січні 1918 р. Д. Вітовський та Д. Паліїв подали українським політикам план побудови національної армії. Однак ті ні на що не могли зважитись.

У цей час згідно з Берестейським договором і угодою з Центральною Радою німецькі й австрійські війська рушили на Україну. У їх складі були й січові стрільці. Д. Вітовському було доручено разом із сотнею стрільців вести в Україні агітаційну роботу. Деякий час він був комендантом Жмеринки. Воював на Херсонщині та Катеринославщині

На початку жовтня 1918 р. повернувся разом із стрільцями назад. Штаб та Вишкіл стали в Чернівцях, а сотні – на кордоні з Бессарабією. Авторитет Д. Вітовського серед стрілецтва був великим. Він очолив таємний військовий комітет, який ставив метою захопити владу в Галичині, коли імперія розвалиться. До осені комітет переріс в українську військову організацію, яка розгорнула свою діяльність по всій Галичині. 18 жовтня 1918 р. у Львові утворилась Українська Національна Рада, яка, однак, замість діяти рішуче, стала вести непотрібні переговори з австрійською владою.

Зате Польська Ліквідаційна комісія, створена 27 жовтня у Кракові, на 1 листопада призначила взяття влади в Галичині у свої руки. Становище для українців здавалося безвихідним. Саме у ці дні проявився державницький і військовий талант Д. Вітовського. Розробивши із соратниками план збройного повстання у Львові – столиці Галичини, він усю відповідальність за його результат і наслідки взяв на себе та почав активно діяти. З невеликою, як на таке багатолюдне місто, кількістю вояків і старшин Вітовський у ніч на 1 листопада 1918 р. перебрав усю повноту влади в місті, а протягом кількох днів і в Галичині у руки українців – Національної Ради. Він правильно говорив, що коли б українці того не зробили, то зробили б поляки, які потім мали б право твердити, що це їхня земля. Однак при цьому допустив зайву поблажливість до ворогів, не був підготовлений до протиукраїнського виступу поляків.

"Ми не хочемо війни, – заявляв Вітовський. – Нашим завданням є завести і держати лад". Проте поляки почали війну. Довелося спішно формувати українські збройні сили та в умовах війни будувати українську державу.

9 листопада УН Рада утворила уряд Західно-Української Народної Республіки – Державний секретаріат у складі 14 міністерств (секретарств). Пост військового міністра доручено Д. Вітовському, якому присвоєно звання полковника.

Із притаманною йому енергією і високою відповідальністю розпочав новий міністр формування армії. У листопаді він видав розпорядження про мобілізацію чоловіків 1889–1900 р/н, про поділ території ЗУНР на три військові області та 12 округ, про створення 12 окружних і 60 повітових військових команд (комісаріатів). Він починає також формувати державну жандармерію, яка стала виконувати функції охорони громадського порядку.

Оскільки у армії не було достатньої кількості офіцерів, особливо вищих рангів, Вітовський виступив з ініціативою запросити до служби в українському війську офіцерів з Наддніпрянської України та австрійської армії. Так у лавах Української Галицької армії з’явилися наддніпрянці: генерали М. Омелянович-Павленко, В. Гембачів, О. Греков, полковники Є. Мишковський і М. Какурін, австрійці А. Бізанц, А. Вольф, Г. Кох, К. Шльоссер, А. Кравс і ін. На початок 1919 р. була створена регулярна армія – кількістю понад 100 тис. вояків, у складі трьох корпусів і 12 стрілецьких бригад, з чіткою організаційною структурою і різними родами військ, включаючи повітряні сили. В армії панував високий морально-патріотичний дух, і вона гідно протистояла переважаючим силам ворога – польським, румунським, а згодом і більшовицьким збройним силам. Велика заслуга в цьому Д. Вітовського.

Будучи військовим міністром, він доклав багато зусиль у складі державного керівництва до злуки ЗУНР і УНР в одну державу.

До цього його спонукувала не лише необхідність мати союзника у війні з Польщею, а й давня ідея і мрія багатьох галичан: утворити сильну самостійну соборну Українську державу. Вже на початку грудня, коли політичний провід ЗУНР ще тільки міркував над цією ідеєю, Вітовський послав до Директорії Д. Паліїва для переговорів, а невдовзі сам їздив на авто до Вінниці на зустріч з С. Петлюрою. Причому він передбачав возз’єднання обох українських держав на основі ґрунтовної законодавчої бази зі збереженням автономії ЗУНР до часу проведення об’єднавчих Всеукраїнських установчих зборів. Цю позицію він обстоював і на засіданнях Національної ради. На початку січня саме він вніс на засіданні уряду пропозицію щодо розробки проекту закону про злуку. Національна Рада, як відомо, 3 січня 1919 р. прийняла цей закон про злуку і визначила склад делегації ЗУНР для поїздки на сесію Трудового конгресу у Києві. У складі делегації був і Д. Вітовський.

Однак відносини з керівництвом ЗУНР у нього склалися ненайкраще. Політичне керівництво країни весь час сподівалося на справедливе вирішення Антантою українсько-польського конфлікту, вело війну з Польщею мляво, нерішуче, віддаючи ініціативу польським військам. Вітовський різко виступав проти такої політики, критикував УН Раду і за непослідовну, невизначену політику у соціально-економічних питаннях – земельному, робітничому тощо. За цих обставин 12 лютого 1919 р. він був змушений подати у відставку, яка була прийнята.

Проблема українсько-польських відносин та війни стала предметом розгляду на Паризькій мирній конференції, яка почала свою роботу у січні 1919 р. Послала туди свою делегацію і ЗУНР. До її складу введено Д. Вітовського як експерта-фахівця з військових питань. Галицька делегація брала активну участь у роботі міжнародної комісії Боти. Неодноразово виступав на її засіданнях і Д. Вітовський. Як Бота, так і прем’єр-міністр Великобританії Ллойд-Джордж підтримали галичан. Однак не французи, які активно відстоювали інтереси Польщі і зуміли переконати у необхідності цього ще й американців. Польщу вони зображали як єдину силу, яка може зупинити більшовиків у їх "поході у Європу". Для цього, твердили французькі і польські політики, Польщі потрібно віддати Галичину. Щоб залякати Захід, вони ототожнювали УГА з "більшовицькими бандами".

При мовчазній згоді Антанти 14 травня Польща кинула проти ЗУНР ще й сформовану у Франції 70-тисячна армія генерала Ю. Галлера. Голова делегації ЗУНР у Парижі М. Лозинський і Д. Вітовський подали Верховній Раді Антанти ноту протесту. 27 травня була подана ще одна нота. У листі до французького генерала Ля Круа Д. Вітовський розповів правду про Галицьку армію, боротьбу українців за свою свободу і незалежність, про агресивні дії Польщі. Однак усе було марно. 25 червня 1919 р. Антанта дозволила Польщі здійснити "тимчасову окупацію" української Галичини. Даремно Вітовський звертався з листом до самого президента США В. Вільсона із закликом про справедливість. Дипломатія Польщі й інтереси Антанти виявилися сильнішими, ніж справедливі домагання українців. Це настільки пригнічувало Д. Вітовського, що він ходив, як згадує М. Лозинський, "у ці дні, як з хреста знятий".

Д. Вітовський вирішив повернутись у Галичину. 4 серпня 1919 р. він разом із своїм ад’ютантом Ю. Чучманом вилетів зафрахтованим у Берліні літаком з грішми для Директорії (вони друкувались у Німеччині) в Україну, проте не долетів. У районі м. Ратибор, що на німецько-польському кордоні, літак вибухнув у повітрі (за різними версіями – від міни на борту або ж збитий польськими прикордонниками). Обидва пасажири і шість членів екіпажу загинули. Д. Вітовський і Ю. Чучман були поховані у Берліні. Після його загибелі народився син Андрій. Він згодом став активним діячем проводу УПА, у 1946 р. загинув у сталінських катівнях. Дочка Надія емігрувала до США. Родина Вітовського по брату та сестрі живе й нині в Івано-Франківську.