Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст. і їх розвиток

На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн у 1863 р. до 5,5 млн у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 — на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З'являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Початок другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробництва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток залізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні.

Розвиток промисловості, пов'язаної з переробкою продуктів сільського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство.

Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селянство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загострював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селянство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Канади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США — 150-200 тис, до Бразилії — 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. Династія Габсбургів прийшла до панування в Австрії в 1282 р. До складу Австрійської монархії у ХУІ-ХУПІ ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 р., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 р.), остання стала головною силою серед німецьких держав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 р., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію — Австро-Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем.

Особливе місце в аграрних реформах у Галичині, Буковині, Закарпатті посідає боротьба селян, становище яких набагато погіршилося. Лише протягом 1850-1861 рр. у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулося 400 відкритих виступів селянства.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив громадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Державній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм українці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед українців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет був спольщений; школи перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв'язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламентаризму.

На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток української культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народов-ство виникло наприкінці 1861 — на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття.

Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою "Просвіти" був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців "Діло". Осередки "Просвіти" існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 р., а в діаспорі вони збереглися й донині.

З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів.

У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок — москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов'янському світі вони зробили спробу створити й нав'язати українцям "язичіє" — суміш з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яке подавали як "руську" чи "панруську" мову.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша — на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський — український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.

Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше — К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб "цілий український народ з'єднався в одно-цільний національний організм". Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як "народовців", так і "москвофілів". За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга — народові від того жодної користі.

Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення "вільної Української держави, Української республіки".

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з "новоерівцями". Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) — український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Галичині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.

Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу "Життя і слово" статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 р.), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомляли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).

У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності — 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.

9.3. Розвиток культури України у другій половині XIX ст.

Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок українською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офіційного перепису 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні.

Школи на Наддніпрянській Україні — від вищої до нижчої — стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 р.), бо українців навмисне засилали на службу далеко від рідного краю.

Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закладів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 р.), Політехнічного інституту в Києві (1898 р.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до навчання дітям робітників та селян фактично був закритий.

Протягом 1860-1867 рр. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори і віча, видавали книжки і часописи.

У Галичині існували п'яти - та шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. У 1867 р., всупереч бажанню українців, мовою викладання в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати українською мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчилася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У 1887 р. було засновано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р. — у Коломиї, у 1898 р. — у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.

На Буковині в гімназіях мовами викладання були українська і румунська. Тільки в 1896 р. було відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.

На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням німецькою мовою, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.

У Львівському університеті, заснованому в 1784 р., мовою викладання спершу була латинська. У 1817 р. навчання вже велося німецькою мовою. У 1849 р. в університеті запрацювали кафедри української мови та літератури. У 1871 р. скасовано обмеження щодо мови викладання, але фактично університет сполонізувався. Однак у 1894 р. було засновано кафедру історії України, а в 1900 р. — окрему кафедру української літератури.

На Закарпатті до Першої світової війни було три гімназії: в Ужгороді — з 1646 р., у Мукачеві — з 1872 р., а також у Берегові.

У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті досліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств — дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському університеті, історико-філологічного товариства при Одеському університеті та інших — перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях "Из записок по русской грамматике" і "Мысль и речь" він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка стало вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Товариства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою багатотомну працю "Історія України-Руси". Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Наприкінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва розпочав історик Д. Яворницький.

Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрілості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реалістичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Кобринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.

Дуже близькими були зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, посилали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.

М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соціальних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, пізніше — В. Винниченка, О. Олеся, які стали цінним надбанням української культури.

Творцями української драматургічної літератури стали М. Кропивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий. М. Кропивниць-кий і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був створений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт таланту відомої української актриси М. Заньковецької.

Із театральним мистецтвом був пов'язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства "Боян", диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на західноукраїнських землях опери "Купало". Першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. Гулака-Артемовського.

Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли обробці музичного фольклору. У творчому доробку видатного українського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які написано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба".

В українському живопису визначні представники побутового і пейзажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пи-моненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам'ятник Б. Хмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітектор В. Шретер) та Львові (архітектор 3. Горголевський).

Остання чверть XIX і початок XX ст. ознаменувалися переростанням капіталізму "вільної" конкуренції в монополістичний капіталізм, що дістав назву імперіалізм. На географічних картах початку XX ст. України не існувало. її землі входили до складу двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Україна не становила єдиної територіальної цілісності. Східна (Наддніпрянська) Україна входила до складу Російської імперії. Західна Україна — Галичина й Буковина — входила до складу Австро-Угорщини. На території Східної України проживало 17 млн українців, у Галичині — 3 млн, на Закарпатті — 0,5 млн, на Буковині — 300 тис.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

2. Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

3. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.

4. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.

5. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

6. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

7. Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

8. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

9. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

10. Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954.

11. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.

12. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

13. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

14. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.

15. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.

16. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.