Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Україна у другій половині 1919 року

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми уря-

дами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.

Окупаційна політика більшовиків спричинила спалах повстанського руху у 1919-1920 рр. Соціальний склад повстанців селянство, робітництво, інтелігенція. За твердженням доктора Матвія Стахіва, "Ідейно-програмову підставу цього масового руху давали українські антибільшовицькі соціалістичні партії, зокрема українську соціалісти-революціонери, що мала здавна сильні впливи серед селянських мас" .

На повстанську позицію стали також незалежні соціал-демократи" і місцеві діячі соціал-боротьбистів". Більшість повстанських організацій виступали за підтримку уряду Української Народної Республіки. Для координації повстанським рухом при уряді УНР восени 1919 року було створено навіть спеціальну окрему установу Центральний Український Повстанський Комітет, до якого входили по одному представникові від обох українських соціалістичних партій (Н. Петренко від УПСР і П. Феденко від УСДРП) та один від "Селянської Спілки" (О. Щадилів).

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна.

Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, селянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натомість. Це робило його важко передбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класового ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Інший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від 35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.

Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комунікаціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була влада зброї.

За свідченням Х. Раковського, тодішнього голови уряду України, лише за три з половиною весняні й літні місяці 1919 р. на Україні відбулося 328 повстань. Цей рух на Україні інтенсивно продовжувався протягом усього періоду 1919-1921 р.р. За даними офіційного радянського "Збірника справоздань" (виданого в Харкові року 1921), на Україні було нараховано тоді близько 40.000 повстанців проти московського більшовицького окупаційного режиму. Варто погодитись з думкою Д. Солов'я, що цей величезний рух збройного спротиву вівся неорганізовано, не об'єднано, не мав єдиного національного проводу, а розпорошував свої сили у несконсолідованій боротьбі. На підтвердження цієї думки спробуємо навести маловідомі факти про діяльність одного із регіональних координаційних центрів такого руху, який було сформовано навесні 1920 року в Полтаві. У щоденнику полтавського лікаря О.О. Несвіцького, де на ґрунтовному фактичному матеріалі відображено події визвольних змагань 1917-1922 у Полтаві, згадується і про появу навесні 1920 року повстанських загонів [5], але не зазначено нічого ні про керівника загонів, ні про якийсь керівний центр. Про діяльність таємного комітету на чолі з А. Геращенком повідомляє В. Ревегук [6]. В архівах Служби безпеки України автор натрапила на документ, в якому йдеться про створення наприкінці травня 1920 року і діяльність у Полтаві за завданням Києва "Комітету Визволення України". Комітет будувався за принципом "п'ятірок", центральна з яких знаходилася в Полтаві. Кожен із членів "центру" створював свою "п'ятірку", члени якої в свою чергу організовували "п'ятірки". Комітет повинен був охопити діяльність інші губернії, повітові міста, повіти, села.

Метою "Комітету Визволення України" було, по-перше, об'єднання всіх роз'єднаних повстанських загонів в Україні у більші бойові одиниці, щоб за їхнього сприяння захопити владу. По-друге, важливим завданням була пропаганда і агітація за владу Петлюри. По-третє, відстоювалася ціль за сприятливих умов оголосити себе Урядом України і розпочати переговори з країнами Антанти на державному рівні.

На липень 1920 року "Комітет Визволення України" було сформовано у складі голови Комітету Прийми, завідувача адміністративно-організаційною частиною Ніньківського, заступника голови комісара з воєнних справ Юрченка, його помічника Лейко, завідувача інформацією Наталії Дорошенко. До складу Комітету також входили представники від партії українських соціал-революціонерів Чубуков і Дорошенко та від партії українських соціал-демократів Левченко. Секретарем Комітету був Балик, завідувачем фінансів Геращенко.

Через посередництво Ніньківського та Воїнова Комітет встиг налагодити зв'язок з повстанськими загонами Гадяцького, Звенигородського, Переяславського повітів. Як стверджується в слідчих документах Служби безпеки України, рішення про оголошення Комітету тимчасовим Урядом було затверджене, але через арешт його учасників Особливим Відділом не було реалізовано.

В червні 1920 року в Полтаві було створено Губернській повстанський Комітет на чолі з членом партії українських соціал-демократів Михайлом Токаревським. Але і ця організація не змогла розгорнути діяльності по координації розрізнених партизанських загонів, оскільки Комітет було викрито.

Цікаво було б простежити взаємозв'язок вищезгаданих структур із таємним повстанським комітетом, створеним у Полтаві восени 1920 року на чолі з А. Геращенком. З використанням справи особливого архіву (документи з якого наводяться), можливо, вдасться по-новому розглянути розвиток подій на Полтавщині весною-восени 1920 року. Однак виявлені архівні джерела дозволяють поки що лише висувати різні версії.

Так, враховуючи той факт, що інформація про "Комітет Визволення України" вміщено в слідчій "Справі уряду УНР", спрямованій проти представників партій українських соціал-демократів і українських соціал-революціонерів, можливо, факт створення і діяльності Комітету було подано дещо упереджено, на догоду замовнику партії більшовиків, яка вела боротьбу за утвердження однопартійності. Реальний же стан справ міг бути менш значущим, і ні про які претензії Комітету на представницький орган не йшлося. Однак беззаперечним є той факт, що антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1919-1920 роках не лише прагнув до самоорганізації, а й здійснив кілька спроб утворення політичних керівних центрів. Існування "Комітету Визволення України" в Полтаві підтверджує зазначену думку.

Висновки

Політика "воєнного комунізму" і селянський повстанський рух негативно плинули на боєздатність частин Червоної Армії. Почався її стрімкий відступ під тиском Добровольчої армії генерала Денікіна, якого всіляко підтримувала Антанта. До середини вересня 1919 р. денікінці захопили майже всю У країну і ряд центральних губерній Росії. На окупованій білогвардійцями території відновлювався буржуазно-поміщицький лад, чинилися криваві розправи над революційними силами і представниками обох українських урядів та їх прихильниками.

Наступ денікінців на Україну намагалися використати уряди УНР і ЗУНР для відновлення своєї влади. Після поразки у війні з Польщею влітку 1919 р. армія ЗУНРУкраїнська галицька армія (УГА) відступила за р. Збруч і з рештками армії Директорії захопила більшу частину Правобережної України. 31 серпня 1919р. вони вступили до Києва, куди одночасно з південного сходу ввійшли денікінці. На їх вимогу збройні сили Петлюри і УГА змушені були залишити місто.

Відкрито антиукраїнська політика Денікіна змусила частину армії Директорії почати боротьбу проти його режиму партизанськими методами. З початку грудня 1919р. до початку травня 1920р. Наддніпрянська армія Директорії здійснила так званий зимовий похід по тилах денікінської армії на Правобережжі.

На окупованій території активну підпільну і партизанську боротьбу розгорнула КП(б)У, яка перейшла у підпілля. Н. Махно, порвавши з радянською владою у першій половині 1919р., тепер почав формувати новий революційно-повстанський загін, який швидко переріс у грізну повстанську армію. В тилу у денікінців армія Н. Махна фактично відкрила другий фронт, поставивши окупаційний режим під загрозу повної поразки.

Червона Армія, здобувши у кінці 1919р. перемогу над денікінцями у районі Орла і Воронежа, швидко розвинула наступ і вже до середини лютого 1920 р. визволила майже всю територію України. У лютому відновилася діяльність радянського уряду України, Радянська влада прийняла новий земельний закон на принципі зрівняльного поділу землі, обмежила кількість і земельні площі радгоспів. Була проголошена добровільність у створенні колективних господарств і комун. Закон був схвально сприйнятий селянством, але продрозкладка продовжувала здійснюватися тими самими методами, що і минулого року.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Стахів М. Україна проти більшовиків (Нариси з історії агресії Совєтської Росії). Кн.2. Тернопіль, Вид-во "Тернопіль", 1993. С.95.

2. Соловей Д. Голгофа України. Ч.1. Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1993. С.22.