Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В 1917-1921 РОКАХ

Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно-визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її Центральна Рада. Довгий час в радянській історіографії їй давали однозначну оцінку -як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу. Вважаємо за необхідне зупинитися на окремих із цих питань

Отже, Центральна Рада утворилася 4 березня 1917 року[1] на зборах київської групи Товариства Українських Поступовців, яке складалося, в основному, з інтелігенції. Спочатку вона нараховувала кілька десятків чоловік. Потім, у квітні, відбувся Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від українських політичних партій та організацій. На ньому було перебрано Центральну Раду. Впродовж травня - липня 1917р. вона поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з'їздів: селянського, другого військового, робітничого. Склад Центральної Ради збільшився до 600 чоловік. Таким чином, вона поступово трансформувалася в демократичний орган. Враховуючи те, що продовжувалася війна, організувати більш демократичні її вибори було практично неможливо.

Тому можна стверджувати, що з цілому склад Центральної Ради відображав ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917 року. Провідну роль в її політиці відігравала інтелігенція. Це цілком звичайне явище в кожній цивілізованій країні, бо управління державою, а тим більше її будівництво, вимагає неаби яких знань. Основу Центральної Ради становили середні та заможні селяни, в липні 1917 року вона поповнилась національними меншинами. Вони одержали 30 % у Центральний Раді і 18 із 58 – у Малій Раді, що виконувала функції президії. Крім того у виконавчому органі Центральної Ради – Генеральному Секретаріаті, який з червня 1918 року почав виконувати функції уряду автономії. В Україні була посада Генерального секретаря міжнародних справ. Його заступники були представниками трьох найбільших меншин України: російської, єврейської, польської. За політичним складом Центральна Рада була багатопартійною. До неї входили партії українських соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів, ППС представники, більшовики. Отже, з самого початку свого існування український парламент став на шлях політичного плюралізму[2].

Центральна Рада спершу вважала головною метою відродити національну державність у формі автономії України у складі Росії. Остання ж розглядалася нею не як унітарна держава, а як союз рівноправних автономних держав. Ідея повної державної незалежності той час ще не знаходила підтримки у Центральній Раді. Перші реально вагомі кроки на шляху до відродження української державності були зроблені у травні 1917 року, коли Центральна Рада скликала І Всеукраїнський військовий з?їзд, який зажадав від Тимчасового уряду надання Україні автономії і створення української національної армії. Разом з тим, уже на з?їзді найвпливовіші політичні партії Центральної Ради – УСДРП і УПСР припустились величезної помилки, виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося провести на з?їзді свою революцію, у якій проголошувалась необхідність заміни постійної армії народною міліцією

Таке рішення було дуже небезпечним, тому що в умовах війни і боротьби за відновлення української державності лише національна регулярна армія могла стати її опорою та гарантом від зовнішньої загрози[3].

Відомо, що російський Тимчасовий уряд надто вороже - ставився до українських національно-визвольних змагань, проводив відверту шовіністичну політику. Однак втримати закономірний процес українського відродження йому було не під силу. Свідченням цього стало прийняття 10 червня 1917 р., всупереч його волі, 1 Універсалу Центральної Ради, який проголошував автономію України. Всі загальноросійські партії, крил більшовиків, засудили його зміст. Більшовики не випадково підтримали в даному питанні Центральну Раду. Зазнаючи переслідувань і перебуваючи в опозиції до уряду, вони прагнули використати будь-який привід для критики його політики, заручитися хоч тимчасовою підтримкою іншої політичної сили, яка б зміцнювана їхні позиції у боротьбі за владу.

Якщо ЦК більшовицької партії і даному випадку ставився щодо домагань Центральної Ради через зрозумілі причини лояльно, та місцеві більшовики – вкрай вороже. Можливо, це була реакція на ту велику популярність, якою користувались українські політичні партії серед українського населення. Більшовики України звинуватили Центральну Раду в тому, що “загальний тон” універсалу заступає класові завдання української революційної демократії, висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств українського народу”

Дана київськими більшовиками оцінка Універсалу на ділі повністю фальсифікувала його зміст. Між тим він зачіпав дуже важливі для України питання: ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження загального, прямого, таємного виборчого права. В ньому не було жодного натяку на якісь "націоналістичні прагнення". Навпаки, Центральна Рада закликала українське населення багатоніональних районів України віднайти порозуміння і іншими національностями і "разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.

Звичайно, е умовах, коли вона перебувала в зеніті політичної слави, заява місцевих більшовиків, які на даному етапі не становили реальної політичної сили, могла бути і не помічена нею. Зрештою, це й не була позиція всієї партії. Однак, як показали подальші події, груба фальсифікація і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху згодом стали політикою всієї РСДРП(б).

В одній статті неможливо розглянути всі аспекти взаємостосунків Тимчасового уряду з Центральною Радою, проте якщо дати загальну їхню характеристику впродовж літа осені 1917 року. То вони все дужче загострювалися. Дійшло до того, що уряд видав наказ розпочати судове слідство над Генеральним Секретаріатом і притягти до кримінальної відповідальності його. Невідомо як би закінчилась ця справа, коли б у жовтні 1917 року він сам не був посаджений більшовиками до в?язниці.[4]

2. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ І УТВЕРДЖЕННЯ

Безсумнівною передумовою виникнення нової незалежної держави з назвою “Україна” стала глибока криза совєцького суспільства, фактична поразка, якої завдали СССР та його блокові у “холодній війні” чи, як її називають – “третій світовій війні”, США та їхні союзники. Причини цього дуже різні – від неефективности суспільної організації до неминучого технологічного відставання. Їх сукупність призвела до глибокої ерозії навіть решток комуністичної ідеології, тотального цинізму, який охопив усе – від верхів до низів суспільства.

Розвал СССР був неминучим. Однак перед правлячими елітами та самим народом постала проблема подальшої організації суспільства чи суспільств. Окрім того, партійна номенклатура змушена була замислитися над тим, як втримати владу і контроль над економікою, як змінити форми свого правління, аби зберегти status quo ante.

Для совєцької номенклатури дискусія стосувалася кількох питань:

– чи виходити з кризи через радикальну зміну соціальної організації суспільства (революційний проект);

– чи виходити з кризи через різкі суспільні зміни на кшталт “шокової терапії”;

– чи виходити з кризи шляхом тривалих поступових змін (еволюційний проект);

– чи виходити з кризи окремими реґіонами єдиної країни на кшталт китайського шляху “дві системи, одна країна” (інтеґративний проект),

– чи дезінтеґруватися та виходити з кризи незалежними державами й територіями (дезінтеґративний проект).

Опозиційні антисовєцькі сили, які були не такими вже й численними, складалися з двох головних нуртів: тих, котрі виступали за якнайширшу демократизацію суспільства (умовно назвемо їх “демократами”), і тих, котрі головно боролися за національне визволення народів СССР чи їхню самоідентифікацію, як це було у випадку, скажімо, українців чи росіян (умовно назвемо їх “націоналістами”), хоча погляди цих людей щодо майбутнього політичного устрою вкладалися у весь ідеологічний спектр від демократії до тоталітаризму.

Опозиціонерами щодо планованої трансформації суспільства на той момент були, звичайно ж, комуністичні “ортодокси”, однак тоді вони були фрустровані та не готові ні до ефективної трансформації, ні до ефективного опору змінам.

Ось ті головні політичні сили, котрі якось усвідомлювали потребу та нагальність змін і шукали можливі шляхи трансформації, аби принаймні свого місця у цьому процесі.

М.Горбачов представляв проект еволюційної суспільної та політичної трансформації у рамках єдиної держави (еволюційно-інтеґративний проект).

Натомість лідери національних номенклатур, включно з Б.Єльциним, рвалися до влади та незалежности від центру і представляли проект еволюційної (Л.Кравчук) чи революційної (ранній Б.Єльцин) суспільної трансформації в рамках порівняно чи повністю незалежних територій, де вони б повністю контролювали увесь процес (еволюційно / революційно дезінтеґративні проекти).

“Демократи” намагалися обстоювати утопічні проекти реформування СССР (А.Сахаров) у рамках єдиної держави чи ні (еволюційно / революційно інтеґративні / дезінтеґративні проекти). Вони не наголошували на проблемі дезінтеґрації, більше наполягаючи саме на глибокій демократизації суспільства. Дещо більше уваги приділялося економічній трансформації. Натомість практично не йшлося про адміністративну трансформацію. Таким чином, головною проблемою стала демократизація та економічна реформа, а шляхи оволодіння та утримання влади опинилися поза увагою.

Дехто з опозиціонерів протистояв державі як такій – тобто, по суті готував ґрунт, щоб опинитися поза процесом політичної трансформації. Пізніше виявилося, що самої лиш боротьби за права людини для здійснення повноцінної трансформації замало. В процесі змін було важливо сформувати сучасні форми суспільних відносин, модерний суспільний механізм, який мав би конституюватися у новій українській державності. Іґнорування цих викликів часу призвело у майбутньому до практичного усунення з політичного процесу тих, кого в колах інакодумців можна було віднести до “демократів”.

Натомість “націоналісти”, природно, обстоювали проект дезінтеґрації СССР, не надто цікавлячись іншими аспектами трансформації, а саме питаннями якнайширшої демократизації чи суспільної та господарської організації власне як бази для побудови нового ефективного суспільства (еволюційно / революційно дезінтеґративні проекти). Для них ці проблеми були не настільки актуальними, бо розглядалися лише як засіб для досягнення національної незалежности, або ж просто іґнорувалися. Таке нехтування і призвело до провалу самих цих нуртів у майбутньому. Чи не головна увага в їхніх проектах була звернена до проблеми оволодіння владою, а не трансформації національного суспільства у модерне, політично та економічно ефективне. По-суті вони погоджувалися на здобуття влади у фактично існуючому соціумі та будували виключно етатистський проект. Задавшись тільки метою створення незалежної Української держави якими завгодно засобами, вони дуже швидко порозумілися з номенклатурою, гадаючи, що зможуть здолати її, граючи за її правилами на її ж полі.

Комуністичні “ортодокси” не змогли запропонувати нічого кращого, ніж путч, чим тільки пришвидшили процес розпаду СССР та крах проміжного горбачовського проекту еволюції у рамках єдиної держави та економіки (консервативно-інтеґративний проект).

Які ж проекти пророблялися в Україні, і чи були вони пов’язані з іншими існуючими на той час проектами?

Очевидно, що в Україні існували чи народжувалися два номенклатурні проекти – інтеґративний та дуже поміркований дезінтеґративний. Можливо, що другий одразу не усвідомлювався як повноцінна доктрина, а поставав ситуативно. Натомість інтеґративні номенклатурні проекти існували і в еволюційній (офіційній), і в комуністичній “ортодоксальній” формі (як певна опозиція до офіційного горбачовського проекту). Творці цих проектів відзначалися тим, що реально володіли, хоча і ослабленою, але владою. Вони могли реально, хоча й з певними застереженнями, втілювати свої масштабні, всеохопні суспільно-політичні проекти. У них була можливість та адміністративний ресурс підготуватися до кардинального перерозподілу влади та власности, апробувати перші полігони вільного підприємництва на базі різного роду кооперативів, вчасно перекинути туди фінансові та матеріальні ресурси. Разом з тим, ці форми номенклатурного господарювання залишилися тісно прив’язаними до влади. Таким чином готувалася база для втілення проектів постсовєцької номенклатури.

Консервативно-інтеґративний номенклатурний проект був перекреслений путчем ДКНС (ҐКЧП). Тому українській номенклатурі не залишилося нічого іншого, як спробувати втілити еволюційно-дезінтеґративний проект. Революційного проекту в галузі економіки українська номенклатура, попри мляві декларації про якісь економічні реформи, так ніколи і не виробила. Бо, очевидно, їх не потребувала. Вчасне і послідовне запровадження вільноринкової економіки позбавило б її можливости перерозподілити власність на свою користь так, як вона це організувала.

“Демократів” у чистому вигляді в Україні було дуже мало. На першому ж етапі трансформації вони були затінені більш чисельними “націоналістами”.

“Націоналісти” на короткий час опанували ситуацією після путчу ДКНС. Їхній дезінтеґративний проект тимчасово співпав з дезінтеґративним проектом номенклатури, яка встигла переорієнтуватися. Однак вони не володіли жодним адміністративним ресурсом, не надавали серйозної уваги (навіть у тих кількох областях, де виграли вибори) проблемі створення економічної бази для влади через перерозподіл власности, ресурсів та фінансів, якнайактивнішого впровадження нових форм господарювання.

“Націоналісти” поспішили укласти негласну угоду з номенклатурою задля створення держави з назвою “Україна”, не забезпечивши і не створивши собі у ній жодних реальних ролей, опертих на реальну економічну та політичну базу. Тим самим вони неначе віддали ще недавно імперській та відверто антиукраїнській номенклатурі “сакрамент незалежности”. Невдовзі це дало змогу тій самій номенклатурі повністю узурпувати ідею незалежности, збити політичну напругу у суспільстві, списавши невдачі свого перманентного десятирічного правління в незалежній Україні на “демократів” та “націоналістів”, а отже практично повністю усунути їх з політичної сцени та від великого перерозподілу власности і влади.

Однією з передумов успішного державобудування є самоусвідомлення певної групи людей як цілісности. Почуття єдности може формуватися на різній базі, але завжди потребує певного часу. Не обов’язково консолідуючим елементом має бути етнічна єдність, хоча конструкт єдности з часом може призвести через природні тривалі асимілятивні процеси до формування нового чи оновленого етносу. Зрештою, до цього може призвести і примітивне підкорення одного етносу іншим та примусова чи добровільна асиміляція.

Якою під цим оглядом була ситуація в Україні? Здобуттю незалежности в силу жорстких ідеологічних обмежень у СССР не передував процес тривалого формування оновленого почуття консолідуючої єдности. Ба більше, совєцька пропаганда провокувала розколи навіть в українському етносі, не кажучи вже про решту населення УССР. У суспільній свідомості сформувалися іміджеві конструкти “западенців”, “бандерівців”, “східняків”, “хохлів”, “москалів”. Гласно і негласно на державному рівні насаджувалася нетерпимість до кримських татарів і євреїв. По суті, напередодні незалежности в Україні не було до решти сформованої спільноти, яку можна було б навіть умовно назвати українською політичною нацією. Значною мірою її населення було об’єднане лише спільністю території, зберігаючи різну ментальність, приналежність до різних політичних конструктів, культурних світів.

Єдиним порівняно консолідуючим елементом, попри територіальний, була ілюзія можливости швидкого виходу з стаґнації та кризи шляхом відокремлення від непідйомного СССР. Однак майбутнє цієї нової спільноти бачилася всіма групами населення по-різному, хоча мало єдину знакову назву “незалежна Україна”. У цьому і полягала велика ілюзія, породжена референдумом про незалежність 1991 р. Всі наче голосували за одне і те ж. Формально – так. Однак по суті – ні. Це усвідомлювала посткомуністична номенклатура в Україні, яка, вже тоді миттєво зорієнтувавшись, належно провела референдум, посиливши його масованою пропагандою, яка відрізнялася у кожному з реґіонів і обіцяла у кожному з них те, до чого він прагнув. Результат був досягнутий, однак політична нація так і не постала.

Водночас було вперше закладено основу для тих маніпуляцій з виборами, які досягли свого апогею на референдумі щодо конституційних змін 2000 року. Подібну технологію подвійних та потрійних стандартів застосовували на всіх президентських виборах, що і далі закріплювало фактичну гетерогенність населення України, не вело до справжнього консенсусу чи компромісу у вирішенні націотворчих завдань, а слугувало тільки вирішенню ситуативних завдань.

Таким чином, гетерогенність не тільки закріпилася в незалежній Україні як факт, але й почала наростати. Різні реґіони практично не проявляють волі до зближення чи взаємного зацікавлення. Причому, це стосується і культурного виміру, і економічного сенсу. Єдиний економічний організм в силу кризовости економіки та відсутности хоч якогось формування її структури через різного роду пільгову політику практично не створюється. Зрештою, реґіональні номенклатури на першому етапі навіть чинили опір втручанню центру у перерозподіл власности у їхніх реґіонах.

Західний реґіон не сприйняв практично повальної і вже незмінної русифікованости Півдня та Сходу. Не було проведено громадської дискусії з цього питання, суспільство не відрефлектувало реального стану справ. І не тільки не усвідомило реального стану справ, але й не виробило спільної, прийнятної для усіх (чи принаймні більшости) складових суспільства стратегії, що ж робити далі із проголошеною незалежністю та імплікованою тим самим політичною спільнотою й єдністю.

Невідомо, на чому базувати цю єдність. На спільності долі? Економічному інтересі? Але чи існує спільний загальноукраїнський економічний інтерес? Якійсь формі консенсусу? Але ж немає механізмів загальнонаціональної дискусії, яка б мала його виробити. Українське суспільство залишається розірваним. Мові? Але якій – тій, якою розмовляє більшість? Натомість, навіть офіційний Київ так і не спромігся усвідомити консолідуючої ролі української мови, він і далі сприймає її вкрай формально та холодно, вже не кажучи про майже всуціль російськомовне чи радше совєцькомовне київське міщанство. Для нього не існує фундаментальної тези російського політолога Сєрґєя Чернишова, що Росія – це, щонайперше, російська мова, а не територія, поліетнічне, полікультурне населення, а тим більше не та чи інша адміністративна структура. Натомість для адміністрації “государства Украина” актуальною є лише теза, що держава – це адміністрація.

Водночас у такого диференційованого населення, яке не має спільного мовного простору (практична розполовиненість на російсько / суржико та україно / суржикомовне населення), спільного інформаційного простору (його практично віддано російським медіа, і більшість громадян нашогоо суспільства насправді живуть у російському медіа- та інформаційному просторі, переймаючись проблемами держави Росія, а тому більшою мірою є “росіянами”, ніж “українцями” в інформаційному сенсі слова), не формується ідентифікація з даною державою. Тривалий час існуючий з українською незалежністю стан навіть у формальному сенсі значною частиною суспільства або не усвідомлювався (а це включає певні зобов’язання та обмеження), або ж сприймався як нетривкий перехідний стан чи імітація незалежности, або ж просто сприймався вкрай вороже. Державний проект не став істотним для значної частини населення. Ба навіть більше – ні адміністрація, ні саме суспільство так і не випрацювали акцептованого більшістю суспільства “проекту Україна”, він просто відсутній. Можна говорити про певний брак “державного інстинкту”, якщо така термінологія прийнятна для більшости населення України.

Тому для формування якоїсь спільної бази дуже важливо будувати в Україні механізми громадянського суспільства. Ним має статии суспільство, яке усвідомлює реальний стан, працює над виробленням візії майбутнього, може озвучити свою дискусію, має реальні політичні та громадські механізми, щоб втілювати вироблений консенсус у життя. На жаль, темп побудови громадянського суспільства в Україні спадає, якщо взагалі не стаґнує. Відбувся значний перекіс у бік створення олігархічної моделі правління з однозначним домінуванням однієї гілки влади, втіленої в інституті президентства.

Однією з баз, на якій можна було б розбудовувати державу, поза всяким сумнівом є економіка. Від СССР Україна успадкувала не цілісний самодостатній організм, чи економіку, яка була б ефективно кооперована з якимись іншими економічними системами. Колапс економіки у постсовєцьких країнах, практична ліквідація кооперації з колишніми країнами Ради Економічної Взаємодопомоги, проголошена, але так і не здійснена конверсія військово-промислового комплексу фраґментаризували економіку України. Українська економіка зупинилася з огляду не тільки на непотрібність чи неконкурентоспроможність своєї продукції, але й тому, що на території України залишилися тільки частини колись єдиних технологічних циклів. Зациклити їх у межах України теж не вдалося.

Разом з тим, в останні роки активно іде процес фактичної деіндустріалізації країни. Він співпав з процесами переходу світової економіки у постіндустріальну фазу і створення нових інформаційних економік та суспільств. Сировинні галузі та важка промисловість, які були розвинуті в Україні, не мають експортного потенціалу. Натомість високотехнологічні галузі, зорієнтовані головно на виробництво зброї, транспортної авіації, космічних апаратів тощо, наштовхуються на різного роду експортні / імпортні обмеженнями та політичні пріоритети.

Складається враження, що насправді всі “стратегічні партнери” України не зацікавлені у відновленні її високотехнологічних технологій як із стратегічних (небезпека відновлення військового потенціалу, який може бути використаний супротивником), так і з конкурентних міркувань (створення серйозного конкурента на світовому ринку не тільки товарів, але й праці).

Непоганою базою для розбудови економіки ефективної держави може стати її “ґеополітично проміжний” характер. Якщо у військовому сенсі Україна практично опинилася між двох таборів, що протистоять один одному у Центрально-Східній Європі: НАТО і Ташкентським договором (що є джерелом загрози), то у економічному сенсі вона опинилася між ЕС і Росією з її фактичними сателітами (Росія+) як величезними ринками та індустріальними і сировинними базами. Через Україну проходять (чи мають пройти) головні транспортні чи вантажопотоки Схід-Захід (ЕС – Росія+ – Середня Азія – Далекий Схід), Північ-Південь (ЕС – Кавказ – Середня Азія). Можливим ресурсом є проекти, пов’язані із транспортуванням нафти та газу як із Каспійського реґіону, так і з Північної Європи чи Близького Сходу. Обидва надреґіони зацікавлені у якщо не контролі, то принаймні в участі у цьому транспортному вузлі Європи, котрий з огляду на своє ґеополітичне транспортне значення має найбільші у Європі перспективи. За оцінками інституту Rendall, Україна має найвищий у Європі транспортний транзитний рейтинг – 3,11 бала. Зауважимо, що у сусідній Польщі цей показник становить лише 2,72 бала. Транзитний рейтинг території тієї або іншої країни враховує розвиненість розміщених у ній транспортних систем і мереж, а також рівень і стан її інфраструктури [1].

Використана література

1. О.Субтельний. Історія України. – К., 1996.

2. М.Грушевський. Нарис з історії України. – К., 2001.

2. Полохало В. Україна 1991 – 2000: рух у часі, що зупинився // Дзеркало тижня. – №33. – 2000.

3. “Нова карта світу” за Джефрі Саксом // Дзеркало тижня. – №28. – 2000.

________________________________

[1] [3] Всі дати подано за старим стилем.

[2] [4] Гнатюк А., Рожик М., Історія встановлення української державності. – Львів: центр Європи, 1995. С22

[3] [5] КульчицькиййВ. С. Настюк М. І. Тищик Б. Й. “З історії української державності” Львів, вид.”СВІТ” 1992 р. С30

[4] [6] Кульчицький С. В. Курносов Ю. О. Коваль М. В. Історія України: Підручник для 10-11 класів. – частина І – К. Освіта, 1993.-255с. С35