Реферат на тему

Ідейні засади розбудови Української України

Укотре доводиться стверджувати: проблеми розбудови Української України найперше криються в недостатньому усвідомленні й послідовній практичній реалізації ідейних засад державного будівництва.

Зазначимо спочатку те, що безідейних, безідеологічних суспільств нині не існує в природі, бо будь-якою діяльністю людей, народів рухають саме ідеї, система цінностей, у яких суспільство виростає й на яких базується. Конституція України, до речі, яка заперечує панування будь-якої однієї, окремо взятої ідеології, — то також певна ідеологія, яка у такому контексті веде до анемії — втрати цінностей узагалі. А це вже величезна загроза суспільній єдності, бо нація, народ за такої ситуації не мають тієї базової цінності, яка їх і робить власне національною спільнотою. Свого часу В'ячеслав Липинський влучно зазначив: «Нація — це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, нема нації» [1]. Без всеосяжної ідеї, ідеології такого хотіння годі очікувати.

Ідеологія — це система політичних, етичних, художніх, філософських, релігійних поглядів для певної соціальної спільноти (класу, верстви). Основний зміст ідеології — соціальний ідеал, образ передбачуваного, бажаного чи очікуваного [2]. Ще простіше й точніше (за Ентоні Даунсом) ідеологія — «це словесний образ кращого суспільства та основних шляхів створення такого суспільства».

Отже, перше: не треба плутати «ідеологію» з поняттям «політична ідеологія» як набором ідей і переконань, що характеризують ставлення людей, народу головним чином до наявного політичного режиму та його інститутів — найперших гілок влади [3]. Плутанина в згаданих поняттях пов'язана головним чином із тотальним відторгненням, несприйняттям мільйонами громадян саме марксистської ідеології та створених на її основі комуно-соціалістичних тоталітарних режимів, які, власне, і дискредитували комуністичну ідеологію у її первинному майже християнському розумінні.

Зазначимо побіжно, що взірцевої ідеології, яка влаштувала б, умовно кажучи, усіх, не існує, а отже й створити ідеальне, щасливе суспільство практично неможливо. Тому людська спільнота завжди перебуває у пошуку тієї ідеології, яка найбільше відповідає інтересам, потребам більшості. Будь-яке штучне нав'язування громаді будь-якої «найкращої» у теоретичному визначенні ідеології нічого, окрім прикрощів, не додає. Найяскравіший приклад — насильницьке впровадження в ХІХ–ХХ ст. комуністичної ідеології.

Після розпаду СРСР, краху так званої соціалістичної системи, усі посткомуністичні суспільства пережили потужний культурно-духовний шок, наслідки якого спостерігаються донині. Цей шок є результатом складного зіткнення трьох неоднозначних культурних векторів:

а) нової системи цінностей, що разом із ринковими моделями господарювання, дедалі сильніше імпортується з країн західної цивілізації, Америки;

б) старої (радянської) системи цінностей і відповідних поведінкових стереотипів;

в) традиційної національної системи цінностей. Об'єктивно всі ці вектори є впливовими й часто суперечать один одному, особливо з погляду формування психології молодого покоління.

Перший потребує впливу, навіть із боку держави, спрямованого на те, щоб імпорт головним чином так званої масової, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара (радянська) система цінностей може остаточно зникнути лише з плином часу, оскільки це пов'язано з конкретними її носіями. І нарешті, традиційна національна система цінностей, що вкрай необхідна, затребувана як основа національного державотворення, потребує куди більшої політичної волі й державницького підходу до її відродження і зміцнення, наголосимо — у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають однозначно вибрати, який культурний, духовний вектор повинен домінувати нині в Україні.

За всі роки так званої радянської влади комуно-більшовики максимально спотворили не лише комуністичну ідею, а навіть об'єктивне ставлення до національного, етнічного питання. В одному ряду довгий час не лише вживалися, а й наполегливо декларувалися як винятково історично зумовлені гасла — поняття, концепції на кшталт «пролетарі всіх країн», «совєтський народ», «усі люди доброї волі», «носії загальнолюдських цінностей», «усі чесні люди планети», «вільні громадяни нового світу» і т. д. Такі сентенції «універсальної людини» були і є не просто якимось витвором «комуністичних» міфотворців. Це — обов'язковий супутник ідеократичної свідомості, умисного нівелювання природних, історичних та інших відмінностей між людьми. Навіть М. Горбачову за всієї підтримки світової ліберальної спільноти так і не вдалося розбудувати «ліберально-громадську імперію», або «совєцьку націю». Окрім ще складнішого етнополітичного хаосу це нічого не дало, хоча самому М. Горбачову на певний час створило, особливо на Заході, помітний авторитет. Чому б і ні. Адже він виявився добрим союзником західних суспільств у боротьбі з великим тоталітарним монстром — СРСР.

Ідеології, — за словом Шарля де Голля, — тимчасові, а нації вічні. При цьому людина, підкреслимо ще раз, «не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами» [4]. Право вибору — одне з найсвятіших і найбільших людських прав.

Вибір ідеології окремою особистістю — то власна, індивідуальна справа, однак робитися це має не лише вільно, а й без будь-якого зазіхання на право робити такий же вибір іншими людьми. Так, розглядаючи сучасні особливості феномена «ідеологія», М. Михальченко та Б. Самчук зазначають, що «усвідомлення однією ідеологемою (культурою, цінністю чи світоглядною орієнтацією) своєї відмінності від іншої ідеологами ще зовсім не є достатньою підставою для ненависті» [5].

Основними носіями, репрезентами конкретних ідей, ідеологій в нашій країні є політичні партії. Зрозуміло, що у структурованому, достатньо стабільному суспільстві, до яких нині Україну аж ніяк не долучиш, політичним партіям відводиться інша роль. Крім того, за своєю ідеологією, але головне — за суттю, особливостями, партії з часом також принципово змінюються. Найбільшим змінам за останнє століття у світі, в СРСР, у Європі виявилися підвладні більшість комуністичних і соціалістичних партій. Так, остаточна дискредитація моделі комунізму серед країн так званого «соціалістичного табору» спричинила крах, а подекуди навіть і заборону комуністичних партій. Тоді величезна кількість колишніх комуністів швидко поповнила лави соціалістичних партій (ідеологія обох надто близька, єдина в своїй суті боротьби за «рівність», «братерство», «щастя»), а самі по собі соціалістичні партії також помітно трансформувалися. Найперше, вони почали визнавати приватну власність, а потому стали також активно залучати у свої лави бізнесменів, олігархів. Яскравим прикладом у цьому плані є комуністична та соціалістична партії України. Олігархів соціалістичної партії природно стали використовувати, аби прийти до влади, утрималися на владному олімпі. У свою чергу олігархи зацікавлені в тому, щоби приховатися за спиною соціалістичних і комуністичних партій, оскільки останні матимуть шанс у політичній боротьбі до того часу, поки є соціальна нерівність, бідність тощо.

Чимало проблем пов'язано також з ідеалом кращого суспільства і баченням шляхів до його побудови. З ідеалом, на перший погляд, нібито все зрозуміло. Його вишукували, викристалізовували тисячі наших кращих попередників — українців та й неукраїнців — справжніх гуманістів. Орієнтири ж (складові) його ідеалу (нехай у загальному вигляді): «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [6]. А от із конкретною моделлю такої держави, стратегією і тактикою її побудови справи були кепські. І не тому, що тут бракує ідей, або людей: немає національної солідарності у розумінні суто національних інтересів України. Очевидно, що за прикладом багатьох суспільств, найперше європейських, маємо будувати свою державу на трьох головних китах:

а) представницька демократія,

б) ринкова економіка,

в) національна держава.

Із цих трьох складових найскладнішими для розбудови новітньої України є перша й третя, про які треба сказати окремо.

Представницька демократія (рішення приймають виборчі установи, структури — парламенти і т. ін.). Ми в Україні, зокрема, надто швидко і загрозливо переходимо від безпосередньої демократії (коли народ сам вирішує більшість питань) до представницької, яка можлива лише за відповідних соціально-політичних, економічних модернізацій і стабілізацій суспільства. Ми ж робимо цей перехід у досить неструктурованому суспільстві, з погано впорядкованою політичною системою, з недосконалою економікою. Більше того, представницька демократія вкрай слабо розвинута, мало впливає на загальнонаціональні процеси на регіональному рівні, що аж ніяк не відповідає віковій ментальності українства. Та й у цілому маємо нині в Україні багато в чому імітативну, маніпулятивну демократію, або псевдодемократію, «покликану маскувати авторитарний режим і створювати враження, немовби то народ насправді є джерелом влади й підтримує той чи інший існуючий режим» [7]. Зазначимо, що справжня демократія можлива за багатьох об'єктивних обставин, з-поміж яких вирішальними є: дійсні права і свободи громадян; громадянське суспільство; демократичні засоби інформації. І ще одне влучне зауваження, що належить американцю Томасові Пейну. Він писав: «Усі люди є одного рівня, а, отже, всі люди народжуються рівними і мають рівне природне право. Їх життя та права визначені Творцем цього світу, а не попереднім поколінням, яке є тільки способом продовження минулого і, відповідно, кожну народжену на світ дитину треба розглядати як створіння Боже» [8].

Далі, щодо другої складової — ринкової економіки. Не аналізуючи цей аспект державотворення детально, розгорнуто, зазначимо лише найпринциповіше. Перші кроки до реформування української економіки на ринкових засадах зовсім не були переходом на такі засади. Був елементарний перерозподіл національних багатств, власності на користь тієї ж старої радянської партноменклатури, керівної еліти та її висуванців, які і до цього мали домінантні ролі в економіці. Усе, що було раніше у тіні — хабарництво, корупція, здирництво, рекет, хамство і т. ін. з перших кроків незалежності просто металізувалося, вийшло на світ, стало страшною нормою життя. Загрозливим є й інше. Коли люди думають, даруйте, шлунком, їх досить легко завести на манівці, ошукати. І українська формальна влада це добре розуміє, а тому використовує злидні для соціальних дестабілізацій, які утримує в певних межах жонглюванням повноваженнями й силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є виключно народ, найперше треба мати максимально згуртовану, моно-етичну націю, яка була об'єднана за формулою вічності влади: загальнонаціональний інтерес, регіональний інтерес, особистісний інтерес.

Унікальних моделей ринкової економіки, як, до речі, і демократії, немає. Копіювання чужих моделей, без урахування історичних, територіальних (географічних моделей) господарювання нічого, окрім шкоди, не дасть. Покладатися треба також на виключно свої природні і людські ресурси (перші — економно, доцільно й ефективно використовуючи (особливо землю), другі — потужно розвиваючи за рахунок освіти і науки). Звідси й пріоритети у економічній та соціальній сферах України.

Детальніше поведемо тепер мову про третю складову перебудови нашого життя — національну державу.

Кажуть, якщо мрієш про свободу, матимеш і свободу, і хліб, а коли мариш найперше про хліб, то не матимеш ані хліба, ані свободи.

«По-справжньому переконливих і звабливих результатів (у творенні прогресивного суспільства. — М. Г.), — пише відомий український філософ Федір Канак, — можна досягнути, опираючись лише на конкретні й чітко вербалізовані довготривалі, перспективістські цінності» [9]. Це зауваження надто слушне. Багато країн тому й стали справді могутніми, що у потрібний час чітко визначилися із засадами будівництва власної національної держави. Так, «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Національною асамблеєю Франції, зазначає: «Істинним джерелом суверенності є нація. Жоден індивід ані група людей не можуть бути наділені владою, яка явно не походить із цього джерела» [10]. Це не філософська, а життєва сентенція. Національне, на думку М. Драгоманова, «живе в людині», і навіть тоді, коли вона цього не помічає. Принципово важливо, чи вона це усвідомлює.

Національна ідея, як і нація — не стоять на місці, вони перебувають у поетапному розвитку відповідно до конкретної історичної ситуації. Вона залишається лише у своєму осерді, основі, як вираження внутрішньої сутності нації, її буття, проекцій у майбутнє. «Національна ідея, — зазначає Леонід Токар, — це те, що складає основу будови і розвитку нації і національної держави на весь відміряний природою час» [11]. Від себе додамо: національна ідея — не просто лексика. Це — не бажання зробити свою націю винятковою, хоча в центрі такої ідеї і є бажання зробити свою націю найпотужнішою, найбагатшою, найславетнішою... Національна ідея — чітке усвідомлення того, хто ми є і звідки; чого хочемо і куди прямуємо; як ставимося до інших людей, націй, народів. Хто цього не зрозуміє і не усвідомлює, дбає про міць не ідеї, а речей, шукає у пропаганді і носіях української національної ідеї українських егоцентристів, націоналістів-радикалів. Ідея нації, зазначав відомий російський філософ В. Соловйов, є не те, що нація про себе думає у часі, а те, що Природа подумала про неї у віках.

Що ж заважає нам у найповнішому розумінні сутності, особливостей національної ідеї? Як доводить сьогодення, повернення до наших історичних витоків й малопотужне ствердження української духовності на новому історичному етапі державотворення важке. Видатна українська поетеса Ліна Костенко справедливо і влучно визначає: «Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури» [12].

Так чи інакше, але неабияким гальмом у формуванні національної самосвідомості мас, їх згуртуванні на теренах розбудови власної національної державності є кон'юнктурне (на догоду певній ідеології, політичній силі) спекулятивне поцінування і ставлення до визначальних подій нашого минулого, без якого важко уявити сьогодення. Центральні з них: події 1917 р.; українська революція, УНР, голодомори-геноциди (від 1921 до 1947 р.), війна 1941–1945 рр., УПА та ін. Візьмемо, бодай, найактуальнішу на часі подію — визначеність на державному рівні щодо найстрашнішого геноциду — Голодомору 1932–1933 років.

За більш як п'ятнадцять років незалежності, задля встановлення історичної правди, справедливості, що врешті означилася прийняттям Верховною Радою України закону про голодомор 1932–1933 рр., в Україні величезну роботу провела Асоціація дослідників голодоморів. Відбулися спеціальні парламентські слухання й засідання. Було видано декілька президентських указів і постанов уряду, проведено десятки наукових форумів, зібрань, опубліковано сотні звернень, резолюцій громадськості, у тому числі й звернень до світової спільноти. Тільки у Міжрегіональній Академії управління персоналом за п'ять останніх років відбулися п'ять представницьких міжнародних конференцій, декілька круглих столів, було споруджено унікальний пам'ятник жертвам голодомору, видано десятки спеціальних збірників, книг, монографій тощо. Загалом для визнання голодомору геноцидом українського народу і встановлення адміністративної відповідальності для тих, хто публічно заперечує факт геноциду, знадобилося 73 роки! Нагадаємо, що навіть у прийнятому законі є суттєве «пом'якшення» тієї страшної історичної правди, адже у президентському варіанті закону голодомор класифікується як геноцид української нації (а не народу), а щодо заперечення геноциду, то і тут пропонувалася більш вагоміша й об'єктивніша громадянська відповідальність, ніж закріплена законом.

Варто всім, хто свідомо заперечує, або бодай піддає сумніву голод-геноцид, нагадувати щодень жахливу і незбагненну статистику планомірного тотального винищення українства лише у ХХ столітті. Вона — вражаюча, нелюдська. У роки придушення національно-визвольного руху і знищення УНР (1917–1921) гине близько двох млн осіб. Перший голод (1921–1922) забирає три мільйони. Другий, найжахливіший, — до 10 мільйонів. У 20–30 роки, в час розгулу «червоного терору» в землю лягає ще чотири мільйони. У 1941–1945 рр. у війні двох диктаторів гине ще понад сім млн українців, а у повоєнний — третій голод ще близько трьох мільйонів. Отже — понад 30 мільйонів. Додайте сюди сотні тисяч жертв правозахисного, дисидентського руху, мільйони примусово депортованих. Як же маємо чинити? Послідовно і щоденно домагатися встановлення історичної справедливості, як би це важко не було. Дійсно, чого ми можемо очікувати від «лідера» комуністів України комсомольця Петі Симоненка, який зазначив, що був, мовляв, голод, був, згадали й пішли далі. Або як бути, коли «лідер нації» В. Ющенко зазначає: «Історія вже винесла вирок убивцям, які планували і вчинили голод. Це — тоталітарна комуністична сталінська система, яка не має національних ознак» [13]. Що дає така констатація? Для історичної об'єктивності і правди майже нічого. Систему засудити можна, а що з неї спитаєш і візьмеш? Система, однак, — це конкретні люди, особистості — з них треба й питати, або назвати поіменно, коли їх немає на сім світі.

Визнання голодомору 1932–1933 рр. геноцидом українського народу — то півкроку до істини, який є надто загрозливим для багатьох україножерів — уже нинішніх, бо всіх попередніх очікує суд Божий. Чого ж вони бояться, чому так люто гальмували ухвалу Верховною Радою закону про голодомор? Визнання факту геноциду — а воно відбулося в майже міжнародному масштабі — обов'язково потребує визначення винних у такому страшному злочині, їх покарання і, врешті, відшкодування матеріальних і моральних збитків, що їх зазнав український народ.

Тоталітаризм не лише нищив і нищить народи, усуває їх від влади. Найсуттєвіше зло, яке він чинить, це придушення всіх форм самодіяльності мас — політичної, економічної, ідейної, культурної, але головне — духовної. Величезною загрозою є при цьому так звана моралізована політика, не брак культури, а засилля псевдокультури, непритаманних титульним націям цінностей. В Україні це явище нині набуло надто загрозливих ознак.

Повернутися обличчям до своїх історичних витоків, відповідно поціновувати їх — також півсправи. Куди складніше подбати про те, щоб нація (через освіту, виховання, культуру) повторилася у нових поколіннях. «Нація, — наголошує український філософ С. Б. Кримський, — повинна постійно звертатися до своєї самосуті, відновлювати її, здійснювати через врахування своєї історії, свого історичного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства» [14]. Можливо, дещо гіперболізовано, але влучно з цього приводу сказав Карл Юнг: «Представникам однієї нації мають снитися одні й ті ж самі спільні сни». Очевидно, це сни, що стосуються їхнього спільного життя у великому соціумі, у державі, яку вони творять, а точніше, наймають собі на службу.

Найкращим захистом народу від тоталітарних посягань влади є його спроможність максимально успішно жити, незалежно від того, що роблять президенти, уряди, держава в цілому. Таке самоврядування зокрема й Українського народу треба лише вітати, коли б не декілька але. Головне з них таке: найменш залежним від урядовців, посадовців завжди є «середній клас» (самодіяльне населення), а в Україні його нині надто бракує. Найбільш залежними вічно були й залишаються люмпенізовані маси й «пільгові» верстви населення, кількість яких повсякчас збільшується. Нагадаємо, що скрізь і завжди перші (середній клас) були борцями проти тоталітаризму, за демократію, а на других диктатура і тоталітаризм успішно спиралися.

Отже, коли ми стикаємося з ситуацією, що реформи, найперше соціально-економічні, не «йдуть», гальмуються, а то й просто не сприймаються громадою, то маємо пам'ятати, — так відбувається з причини, що пов'язана з історичним досвідом самоврядності України. А це означає, що творення Української України в політичному, правовому, організаційному плані, неодмінно має базуватися на історично сформованих самоврядних потенціях Українського народу. Таку особливість блискуче враховував гетьман — вигнанець Пилип Орлик при підготовці своєї знаменитої Конституції (1710 р.), яка була найпрогресивнішою на той час у Європі, та й сьогодні нам би до неї слід більше прислухатися.

Об'єктивно, на засадах викладеного вище, має формуватися вся цілісна модель державного устрою України. «Образ держави», — зазначав ще давньогрецький мислитель і оратор Цицерон, — має сповна відповідати «образу народу». Тоді держава і є служницею народу, між ними існують злагода й узгодженість. Потяг до такої держави Українська нація особливо потужно відчувала у XVI–XVIII ст., коли Україна (за М. Костомаровим) «знати не хотіла ні царя, ні пана». А чи є сьогодні у нас усіх такі почування?

Український літератор, публіцист Іван Дзюба доречно вказує на унікальну особливість нашого державотворення. «Українська держава, — пише він, — утверджується за умов, принципово відмінних від тих, за яких утверджувалися більшість “старих” національних держав Європи. У минулі епохи національні держави утверджувалися залізом і кров'ю, шляхом придушення і нищення інших етнічних груп і опозицій, і лише потім протягом століть ішли до сучасної демократії. Українська ж держава утверджується за докорінно інакших історичних умов, тільки демократичними засобами. Це важчий, але й “чистіший”, благородніший шлях, що не залишає за собою тих злочинів, яких повно в історії сучасних «розвинених демократій» [15].

За великим рахунком, основною метою державотворчого поступу України має бути не економіка, політика чи ще щось, а творення особистості нового українця. Це, однак, не означає, що треба позбутися усього минулого, перекреслити історичні надбання та недоліки і формувати особистість, що називається, з чистого аркуша. Ні, треба шанувати минуле, за творчого, ба навіть критичного, підходу. Тоді менше помилок матимемо сьогодні.

Реалізація ідеї національного державотворення неможлива без відповідного узгодження взаємин влади і народу — в ідеалі їх тісної співпраці. Найперше це стосується вищої посадової особи в державі — Президента України та вищого виконавчого органу — Кабінету Міністрів України. Мова не про те, хто «старший», «головніший».

Для того, щоб бути успішними, легітимними і авторитетними, Президент і уряд України мають сповна опиратися на волю народу та суспільно-політичні еліти, які усвідомлюють таку волю, намагаються її зреалізувати. Тобто вони реально є носіями національної ідеї творення національної держави. В Україні такої ситуації — коли б відчувалася опора на волю народу — не було з моменту проголошення незалежності жодного разу. Ус е закінчувалося тим, що з волі народу окремі особи ставали президентами, а уряди формувалися у змаганні не між групами еліт, а між соціально-економічними кланами. Так В. Ющенко став свого часу Президентом України фактично з волі Всеукраїнського Майдану, але так цю волю не усвідомив і на неї не зіперся. А уряд України і досі є унікальним конгломератом представників різних, протидійних кланово-корпоративних груп — і не більше. Усі ж разом, і не тільки Президент та уряд, а й «спасителі отєчєства», декларують бажання національної злагоди і єдності, на які годі чекати. А заручником такої ситуації був і залишається народ, який дав їм владу.

Додамо до цього і те, що з власною національною інтелігенцією, яка є не просто носієм культури, духовності, а рушійним суспільним прошарком, здатним вести маси за собою, нам також не дуже пощастило. Декілька століть наша інтелігенція перебувала між Заходом і Росією. Більшість геніїв нації змушені були вчитися у Європі, не маючи змоги зреалізувати свою вченість і хист у власній стороні. Тут, в українських землях, її освічених дітей піддавалися гонінням і вимушені були йти на службу як мінімум до Москви. Та й московські (російські) інтелігенти століттями «везли з Європи ученості плоди» (Ленський — «Євгеній Онєгін»). Отож справжні українські інтелігенти і були на роздоріжжі між рідним краєм, Росією і Європою, бо там мали хоч якусь можливість для реалізації свого таланту, а у власному домі поневірятися від нудьги й переслідувань.

Як ніяка інша, українська інтелігенція майже до 1991 р. у мала робити вибір, кому служити: народові чи обслуговувати державу (СРСР). На жаль, не зі своєї вини, а з необхідності власної самореалізації, домінувало друге, до чого крім усього іншого примушувала й ідеологія, партійна система, страшна тоталітарна машина, що елементарно фізично нищила цвіт нації. То що ж нині робити? Як дехто — виправдовуватися, посипати голову попелом? Треба якомога скоріше, за рахунок розвитку освіти, науки, культури формувати:

а) середній клас,

б) нову генерацію інтелігенції, що дасть якісно іншу — дійсно національну еліту.

Іншого шляху — немає. Але для цього, як кажуть, потрібні політична воля, національна свідомість і єднання душ.

І на завершення — таке. Давайте і в сучасній Україні не припускатися тієї принципової помилки, коли плутають, або ототожнюють еліту та формально привілейовані соціальні групи, прошарки суспільства. У нас до них автоматично зараховують людей, які мають владу і гроші. Еліту, втім, має будь-який соціальний прошарок суспільства. Це провідна верства конкретного прошарку — її сукупний розум, ідея, дух, воля. Це ті люди, які спроможні найперше ефективно розв'язувати все нові й нові завдання виживання та подальшого розвитку презентованих ними спільнот і суспільства в цілому. Це верства людей, які спроможні до постійного власного прогресивного розвитку й оновлення.

Маємо врешті постійно дбати про те, щоб у країні не було протиставлення народу, нації і еліти. З одного боку, еліті може загрожувати певне відгородження від народу, втрата здібності до самооцінювання, саморозвитку і самооновлення, а з іншого, — задля справжнього суверенітету народу, еліта не повинна відокремлюватися від усього суспільства. Механізм такої взаємодії чутливий і хиткий, особливо у так звані перехідні періоди — час формування істинно національного буття.

Література

1. Липинський В'ячеслав. Листи до братів-хліборобів. — Берлін, 1925. — С. 387.

2. Обушний М. І. Політологія: Довідник / М. І. Обушний, А. А. Коваленко, О. І. Ткач; за ред. М. І. Обушного. — К.: Довіра, 2004. — С. 221.

3. Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кух-ти. Ч. 3: Політична свідомість і культура / Б. Кухта, Л. Кли-манська, А. Романюк та ін. — Львів: Кальварія, 1998. — С. 69.

4. Fromm E. Man for Himselt №. X, 1947. — Р. 49.

5. Михальченко Микола, Самчук Борислав. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. — Дрогобич, 1998. — С. 65.

6. Конституція України. — К., 1996. — С. 3.

7. Основи демократії: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив, за заг. ред. А. Колодій. — К.: Вид-во «Ай-бі», 2002. — С. 37.

8. Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігор Савчак. — Львів: Літопис, 2000. — С. 46.

9. Канак Ф. Суверенітет народу і його доступ до влади: інтелігенція й еліта між народом і урядом / Сучасність. — 2000. — 2 лют.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.