Валуєвський циркуляр і Емський акт. Законодавчі акти царського уряду, спрямовані на придушення українського національного руху.

У січні 1863 р. в Польщі спалахнуло давно очікуване повстання проти російського засилля. Напади на царські гарнізони відбувались і на Правобережній Україні, де існував значний прошарок польського населення (485 тис. чол., або 9,2 %). Хоч українські селяни участі в цих подіях не брали, вважаючи їх, як і в 1830 —1831 pp., «панською справою», російські шовіністи після придушення польського повстання зажадали від уряду приборкати український національний рух. Загроза сепаратизму їм вважалася навіть у спробах вживати українську мову в навчанні й пресі.

Ще влітку 1862 р. Олександр II наказав позакривати недільні школи, започатковані, як зазначалося в рескрипті, «під впливом і за участю осіб, котрі мали завданням потрясіння держави». Викладачі багатьох україномовних шкіл не бажали послуговуватись офіційними підручниками з історії, які заперечували існування українського народу. Популярний публіцист М. Катков, редактор газети «Московские ведомости», закликаючи владу посилити наступ на українську культуру, силкувався довести, що «малоросійської мови ніколи не було й, незважаючи на всі зусилля українофілів, і досі не існує».

Синод з огляду на ці вимоги наклав табу на видання Біблії в українському перекладі П. Морачевського. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом», а також текстів до музичних творів. Якраз тоді галицький священик М. Вербицький поклав на музику вірш «Ще не вмерла Україна» відомого фольклориста, суспільно-політичного діяча, автора 7-томної збірки фольклорно-етнографічних матеріалів з Правобережжя П. Чубинського. В цій пісні, перетвореній 1917 р. борцями за національне відродження на український гімн, були такі рядки:

Ой Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Нащо оддав Україну ворогам поганим?

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемся України вірними синами!

Хоч Валуєвський циркуляр перешкоджав поширенню українського слова, він не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження національної свідомості в народних масах. Композитори М. Аркас, М. Лисенко, Д. Січинський, попри заборону, озвучували патріотичні вірші Т. Шевченка, О. Духновича, 1. Франка та ін. поетів. Письменники М. Кропивницький, 1 Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Старицький та ін. своєю творчістю підносили українську літературу до європейського рівня.

1875 р. царський уряд створив комісію для розгляду засобів боротьби з «українофільством». Ь" висновки були такі: «Допустити окрему літературу простонародною українською говіркою означало б закласти міцні підвалини для переконання у можливості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії». Ознайомившись із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II 17 травня 1876 p. підписав розпорядження про заборону видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів, а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п'єси і влаштовувати концерти «малоросійською говіркою». Як виняток допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів.

1881 р. убитого революціонерами царя заступив на престолі його син Олександр III. Заборона мови, якою розмовляли мільйони людей, очевидно, здавалося новому самодержавцю аж надто нецивілізованим заходом. Не скасовуючи, проте, Емського акта, він вніс до нього деякі послаблення. Зокрема, дозволено було друкувати українською мовою словники, щоправда російською абеткою. Питання про україномовні вистави вирішувала місцева влада.

Вряди-годи перевіряючи стан справ, уряд таємними циркулярами підтверджував свою заборонну політику. Так, подільський губернатор 1884 р. розіслав повітовим справникам листа з повідомленням, що в отриманому ним урядовому наказі забороняється «існування спеціального малоросійського театру і створення труп для Постановки п'єс лише малоросійською говіркою».

Нагляд за виконанням Емського акта здійснювало Головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб українські книги не доходили до простого люду. Державну політику протиставлення російської мови як повновартісної українській як обласному діалектові підважувала робота перекладачів. Тому 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість виходу у світ українських перекладів з російської мови. 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей. Драконівська заборона на мову існувала аж до революції 1905 р.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.