Денікінський окупаційний режим. Існував на Україні влітку і восени 1919 р. Як і Скоропадський, Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння, чим відразу відштовхнув селян. За допомогою військових команд у них знову забирали землю і реманент. Білогвардійський продовольчий податок виглядав не краще, ніж більшовицька продрозкладка, тому становище в українському селі відразу стало напруженим. Почалася повстанська боротьба. Уже восени 1919 р. в партизанських загонах налічувалося не менше 100 тис. бійців. За політичною спрямованістю вони були різні — радянські, петлюрівські, махновські, аполітичні (інколи — з ухилом до бандитизму).

На підприємствах Денікін не скасував законодавства про 8-годинний робочий день, але фактично робітники змушені були працювати по 11 — 12 годин. «Некеровані» профспілки розпускалися. Прагнучи контролювати найменші вияви робітничої активності, окупаційний режим насаджував т. зв. «кирстівські» профспілки (за прізвищем інженера К. Кирсти, який очолив їх).

Завзятий поборник «єдиної і неділимої» Росії, Денікін не визнавав незалежності України - в усіх формах державної організації, що з'явилися під час визвольних змагань українського народу,—УНР, Української Держави, УСРР. Він придушував не лише національно-визвольний рух, а й будь-які ознаки українського національного життя. Наприклад, в Україні майже у повному обсязі було відновлено царську практику (як законодавчу, так і в формі негласних інструкцій) щодо загальноосвітньої школи. Державні чи земські асигнування на утримання навчальних закладів з «малоросійською» мовою викладання заборонялися. Українські вивіски у містах замінювалися на російські.

Сіоністські організації та єврейські общини також не знайшли з білогвардійцями спільної мови. Віддана на поталу місцевим каральним командам, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві наслідки екзекуцій перевершили ті страхіття, які роками чинили в єврейських поселеннях місцеві банди.