Кубанська Народна Республіка 1918—1920 pp. Українці поза Україною протягом кількох поколінь нерідко втрачали рідну мову. Адже були вони меншиною, розпорошеною серед спорідненого російського народу. Ситуація ж на Кубані виявилася принципово іншою. У незаймані степи прийшла військова організація з кількавіковою національною традицією, яка свято зберігала гетьманські клейноди. Хвилі переселенців, що котилися за ними, вливались у створену запорожцями економічну й громадську структуру з чітко виявленою національною забарвленістю — Чорноморське козацьке військо.

Однак царський уряд не бажав відродження Козацької держави на новій території. Прагнучи розширити асиміляційні процеси, він шляхом реформи адміністративного поділу «розбавив» військову організацію козаків-чорноморців. 1861 р. внаслідок приєднання частини суміжних земель Лінійного козацького війська, де служили нащадки донських козаків, утворилося національно неоднорідне Кубанське козацьке військо. Але в ньому чорноморців (тобто нащадків запорожців) виявилося значно більше, ніж лінійців. Ще одну адміністративну реформу з тією ж метою було здійснено 1896 p.: від Кубанської області відрізали узбережжя між Новоросійськом і. Сочі, де проживали в основному вихідці з України. Цю урбанізовану територію виділили в окрему Чорноморську губернію.

Після закінчення Кавказької війни уряд заборонив приймати до Кубанського козацького війська новопереселенців — новгородніх. Козаків залишили майже монопольними землекористувачами: на некозацьке населення припадало щонайбільше 20 % земельного фонду області. Соціальна напруженість між козаками й новгородніми, серед яких переважали переселенці з України, постійно загострювалась. Кількість новгородніх перед 1917 р. майже зрівнялася з козацьким населенням Кубані. Сільськогосподарський перепис 1917 р. засвідчив, що 56 % населення області — українське, 36 % становили росіяни, решту — переважно горці. Кубань зустріла революцію неоднорідною як у соціальному, так і в національному відношенні.

У березні 1917 р. в Катеринодарі виник територіальний представницький орган — Кубанська рада. Ініціатори її створення мали за приклад організацію в Києві Центральної Ради. Кубанську раду очолив козак станиці Донської, випускник Київського політехнічного інституту М. Рябовол. Рада виступила за формування незалежної Кубанської республіки. Цей політичний курс, підтриманий в основному чорноморцями, не зустрічав опору з боку більшості козаків-лінійців та новгородніх, а також серед 200-тисячного черкеського населення області.

Кубанській раді підпорядковувався обраний козаками тимчасовий військовий уряд на чолі з полковником-лінійцем О. Філімоновим. Він перебував у постійній конфронтації з місцевими органами влади, сформованими петроградським Тимчасовим урядом. Двовладдя тривало в області до вересня 1917 p., коли Кубанська рада взяла всю владу в свої руки й затвердила крайовий уряд та військового отамана (ним став Філімонов). Уряд підлягав парламентові —Законодавчій раді, її мали обрати всі громадяни краю. Незабаром до кубанського парламенту обрали 100 депутатів — 46 козаків, 46 новгородніх і 8 горців. На першій сесії у січні 1918 р. було ухвалено запровадження 8-годинного робочого дня і утворення земельних комітетів для усунення непорозумінь між козаками й новгородніми. Затверджувався крайовий уряд на чолі з козаком станиці Павлівська, випускником юридичного факультету Московського університету Л. Бичем.

16 лютого Законодавча рада проголосила свій край незалежною державою — Кубанською Народною Республікою. Розуміючи, що Кубань не має шансів самостійно вижити, її лідери з чорнбморців почали готувати громадську думку до сприйняття ідеї федерації Кубані з УНР.

Результатів виборів до парламенту Кубані петроградський Раднарком не визнав. За його інструкціями активізувалися місцеві більшовицькі організації. Але вони мали вплив лише на частину новгородніх. У козацькій Кубані радянська влада могла утвердитись тільки за допомогою зовнішньої сили.

Організуючи відсіч Раднаркомові, Кубанська рада покладалася лише на одного союзника — Добровольчу армію генерала Л. Корнілова, яка в цей час формувалася в районі Ростова-на-Дону й Таганрога. Під тиском Червоної армії Корнілов відступив за Дон і опинився на Кубані. Але ще раніше на Кубань прийшли збройні сили більшовицької Росії і захопили Катеринодар. 17 березня 1918 р. Кубанська рада передала свої військові формування Добровольчій армії. Під час невдалого штурму кубанської столиці білогвардійцями Л. Корнілов загинув. Добровольча армія на чолі з генералом А. Денікіним тимчасово відступила в Область Війська Донського.

У квітні 1918 р. обласний з'їзд рад у Катеринодарі проголосив радянську республіку й ухвалив ліквідувати стани. В такому рішенні не було нічого нового: козацький стан вважався юридично ліквідованим (разом з усіма земельними привілеями козаків) декретом ВЦВК і Раднаркому від 10 листопада 1917 р. «Про знищення станів і громадянських чинів». Тут, однак, ішлося про практичне здійснення більшовицького декрету силовими засобами. Інакше кажучи, радянська влада ставила за мету знищити кубанське козацтво як стан. Це — понад 1,3 млн. чол., котрі жили у 278 станицях і 32 хуторах і мали 6,8 млн. десятин землі. Цілком зрозуміло, що козаки не могли не противитися владі, котра знищувала самі підвалини їхнього матеріального добробуту. Тоді юридичні заходи ліквідації стану комуністична влада перетворила на геноцид щодо козаків. Почалося «розкозачування», яке набуло огидних форм масового терору.

Прагнучи налагодити зв'язки з Україною, Кубанська рада відрядила делегацію на чолі з М. Рябоволом до Києва. Залежачи у військовому відношенні від білогвардійців, вона мусила в цей час відмовитись від гасла об'єднання з Україною і не вживала офіційної назви держави, в якій відсвічувався статус народної республіки. Однак чорноморці залишались і українцями, і демократами.

У липні 1918 р. Денікін розгорнув наступ. Через декілька місяців Кубань, охоплену антикомуністичними повстаннями, повністю зайняли білогвардійці. Кубанський уряд організував нові вибори до Законодавчої ради. Виборні права новгородніх, яких козаки безпідставно звинувачували в організації червоного терору, було істотно обмежено.

Законодавча рада, де переважали козаки-чорноморці, виступила проти спроб Денійна поширити на Кубань диктаторський режим і зробити кубанських громадян «гарматним м'ясом» у запланованому ним поході на Москву. Після примусових мобілізацій напр. 1918 p. близько половини особового складу білогвардійських збройних сил уже становили кубанці.

Стосунки між козаками-чорноморцями й Денікіним дедалі загострювались. На зустрічі керівних діячів козацьких урядів Дону, Кубані й Тереку у червні 1919 р. більшість підтримала зміцнення союзу з білим рухом. Дисонансом пролунав виступ голови Кубанської Законодавчої ради Миколи Рябовола, який заявив, що Російської імперії більше не існує, а спроби її відновлення Денікіним приречені на провал. Завданням поточного моменту кубанський лідер вважав збереження демократії і об'єднання новоутворених незалежних держав у єдину федерацію.

Цей відвертий виступ дорого обійшовся Рябоволу: того самого дня денікінські агенти вбили його. Кубанці тяжко переживали смерть свого лідера. Поховали його з державними почестями перед будинком Кубанської Законодавчої ради у Катеринодарі.

Делегація Кубанської Народної Республіки поїхала на Версальську конференцію, яка обговорювала проблеми повоєнного устрою Європи. У Парижі вона заявила про бажання незалежної Кубані увійти до складу Ліги Націй на правах повноправного члена. Білогвардійці розцінили цей крок як виклик гаслові «єдиної і неділимої Росії». Проте Денікін довго зволікав з рішучими діями, побоюючись, що відкриється новий фронт у його тилу.

5 листопада 1919 р. білогвардійці оточили будинок кубанського парламенту в Катеринодарі. Членів Законодавчої ради, що обстоювали незалежність Кубані, було заарештовано. Одного з найвпливовіших політичних лідерів чорноморців, члена кубанської делегації на Версальській конференції священика А. Калабухова, тут же повісили біля могили М. Рябовола. По всій Кубані розгорнулося полювання на парламентаріїв-самостійників. їх без суду й слідства розстрілювали і вішали. Члени Законодавчої ради, котрі стояли на конформістських позиціях, затвердили головою уряду замість Л. Бича лінійця Ф. Сушкова.

Політику репресій Денікін намагався сполучати з поступками, які не мали принципового характеру. Кавказьку армію, що складалася з дивізій, сформованих на Кубані, в лютому 1920 р. перейменували на Кубанську і визнали самостійною. Однак декларативні заходи не мали успіху. Проти денікінської диктатури піднялася вся Кубань. Примусово мобілізовані до білогвардійських армій кубанці масами дезертирували. «Загони порядку» з донських козаків, надісланих на Кубань виловлювати дезертирів, винищувалися.

Проте Кубанська Народна Республіка доживала останні дні. Вона не могла існувати ні за білогвардійського, ні за більшовицького режимів. Обидві сторони в цій громадянській війні з однаковою люттю придушували спроби кубанців вибороти право на державне самовизначення. Поразка однієї із сторін не відкривала перед КНР жодних політичних перспектив.

Переслідуючи розгромлених денікінців, на Північний Кавказ і Україну посунули мільйонні війська Л. Троцького. На початку травня 1920 р. Кубанська армія, притиснута до грузинського кордону, капітулювала. На Кубані утвердилася радянська влада. Десятки тисяч кубанських козаків опинилися у вигнанні й розсіялися по всьому світу.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.