ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

СХІДНА ЄВРОПА В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КИЇВСЬКА РУСЬ. НАСЛІДКИ ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ. ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

Лінгвісти вважають, що на рубежі III–II тис. до н.е. з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов’янська група. На думку академіка Б.А. Рибакова, слов’яни відбрунькувалися від інших індоєвропейців близько XVIII–XV ст. до н.е., коли в ряді археологічних культур Східної і Центральної Європи простежується певна наступність аж до початку християнської ери. Вже в перших сторіччях після н.е. слов’яни стають відомими в античній літературі під ім’ям венеди. Про них пишуть римський учений і державний діяч Пліній Старший, історик Римської імперії Корнелій Тацит, грецький географ і астроном Клавдій Птолемей.

Етнонім (ім’я народу) «слов’яни» уперше вживають готський історик Йордан, візантійські автори Іоанн Ефесський, Прокопій Кесарійський і ін. У творі «Про походження і діяння гетів» (VI в.) Йордан пише, що слов’яни діляться на три групи: венеди – у басейні Вісли, склавини – між Дунаєм і Дністром і анти – між Дністром і Дніпром. Колись вони мали одне ім’я – венеди, але пізніше розселилися, змінивши назви «по різноманітним родам і місцевостям». У результаті розпаду древньої ранньослов’янської спільності формуються окремі слов’янські народи, які розселяючись із території загальнослов’янської прабатьківщини, освоюють Балканський півострів, Центральну і Східну Європу.

Тривалий час перед дослідниками поставало питання прабатьківщини слов’ян. Його сформулював іще київський літописець ХII ст. монах Нестор, автор «Повісті минулих літ». На сьогоднішній день можна виділити декілька теорій.

1. «Дунайська» теорія, висунута самим Нестором. Її підтримували і розвивали відомі російські історики ХIХ ст. С.М. Соловйов і В.О. Ключевський.

2. Концепція чеського вченого ХIХ ст. Л. Нідерле, відповідно до якої балто-слов’янська спільність сформувалася на широких просторах Центральної і Східної Європи. Погляди Л. Нідерле багато в чому розділяв М.С. Грушевський.

3. «Південно-прибалтійська», що належить російському досліднику О.О.Шахматову, відповідно до якої балто-слов’янська спільність у басейні Західної Двіни розкололася в результаті переселення зі Скандинавії та басейну Вісли германських (готських) племен.

4. «Вісло-одерська» теорія, сформульована в 1930–1950-х рр. польськими фахівцями.

5. «Синтетична» концепція, розроблена в 1950–1960-х рр. радянськими істориками Б.О. Рибаковим, М.І. Артамоновим, П.М. Третьяковим, що містить у собі висновки як вісло-одерської, так і деяких інших теорій.

З території своєї прабатьківщини, яку вони ніколи не залишали, слов’яни розселялися хвилями, ніби пульсуючими концентричними колами, займаючи, де силою, а де і мирно сусідні області і країни. До раннього середньовіччя вони ніколи не заселяли одночасно всієї території між Дніпром і Одером. У V ст. слов’яни влаштовують широкомасштабні вторгнення на Балканський півострів, переходять Дунай, тривожать границі Візантійської імперії. Візантія, незважаючи на будівництво ряду фортець по Дунаю на північ від Балканського хребта, не спромоглася зупинити слов’янський рух на південь. У 540-550-х рр. слов’янські племена розселяються за Дунаєм, доходячи до Пелопоннесу.

На землях Правобережної і почасти Лівобережної України присутність слов’янських племен археологічні джерела однозначно фіксують з першої половини I тис. н.е. Учені стверджують, що в III–IV ст. у рамках поліетнічної черняхівської культури формується слов’янське угруповання, яке можна ототожнити з антами. Між старожитностями антів і склавинів простежуються потужні історико-культурні зв’язки, що ускладнює сучасним ученим завдання визначати приналежність тієї або іншої знахідки відповідній культурі. Це підтверджується і давніми авторами: за повідомленнями Прокопія Кесарійського (VI ст.), анти і склавини, які нібито походять від древніх спалів, користуються однією мовою, у них однаковий побут, загальні звичаї і вірування. Тим не менш, це були окремі об’єднання з незалежною зовнішньою політикою, що знаходились на порозі формування класового суспільства і держави.

Назву «анти» ми зустрічаємо головним чином у грецьких і латинських текстах. Вона виводиться деякими вченими з давньоіранського слова, що позначає край, границю, околицю, тобто територію західного максимального розселення аланських племен у ранньому середньовіччі. Втім, не менш привабливою уявляється ймовірність пов’язати дане слово з етнонімом «українці». Тим не менш М.Ю. Брайчевський установив, що грецьке слово «анти» (гіганти) значить те ж, що слов’янське «поляни». Збереглося слово «поляниця» у значенні «богатирка».

Взагалі наявність слов’яно-іранського симбіозу підтверджується множинними слідами, залишеними древніми іранцями в слов’янських мовах. Так, наприклад, істотними представляють іранські сліди серед гідронімів (назв річок і водоймищ) України: найменування найкрупніших рік України – Дніпро, Донець, Дністер і ін. – походять від іранського слова, що означає «вода», «ріка». Безліч російських і українських слів, приміром, «хата» («дім»), «шаровари» («широкі штани»), «топор» («сокира»), «собака» («пес») були запозичені з іранської. З іранської можна вивести також староруське «смерд» («людина нижчого класу», «селянин»), порівняйте іранське «mard» («людина»).

На початку VII в. перериваються всі звістки про антів, мабуть розгромлених військами Аварського каганату. Самий факт існування антського об’єднання дуже важливий, як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне утворення з організованим військом і участю населення в політичному житті країни.

З приходом гунів в українських степах розпочалася півторатисячолітня доба панування тюркських кочових народів, яка тривала до 1783 р., коли Кримське ханство підкорилось Російській імперії.

У ранньому середньовіччі кочівники, що мали більш досконалу воєнну організацію й озброєння (з VII ст. масово поширюється шабля і залізні стремена), прагнули встановити контроль над землеробськими районами Лісостепової України і Криму. Найбільшого в цьому спочатку домоглися авари, що розбили на початку VII ст. східнослов’янський союз антів. Авари фактично контролювали Західну Україну (ареал дулібів), включаючи Північне Придністров’я і Карпати. Аварський каганат, заснований у 60-х рр. VI ст. на Середньому Дунаї, був знищений лише в 796 р. Франкською імперією Карла Великого і західнослов’янськими племенами хорватів.

Давніми суперниками аварів були центральноазіатські тюрки, що переслідували їх як своїх рабів навіть на Сході Європи. В VI ст. кордони могутнього Тюркського каганату підійшли впритул до українських земель, але через внутрішні негаразди ця держава невдовзі пала. На її уламках виникла в 635 р. Велика Болгарія з правителем Курбатом. Її столицею стала Фанагорія на Тамані. Цього ж часу в Прикаспійських степах утворився і Хозарський каганат, правляча династія якого вважала себе прямими спадкоємцями Тюркського каганату.

Під тиском хозар у Приазов’ї гине Велика Болгарія, а болгари розділяються на дві частини. Одна з них на чолі з ханом Аспарухом, пройшовши Україну, засновує в східній частині Балканського півострова потужну державу, більшість населення якої складали слов’яни. Болгари прийняли мову, звичаї і культуру слов’ян, передавши їм своє ім’я, правлячу еліту і військово-державну організацію. Друга частина болгар на чолі з ханом Батбаєм просунулася Волгою на північний схід, заснувавши у Волзько-Камському межиріччі ряд невеличких князівств. Археологічні дослідження говорять про високий розвиток культури Волзької Болгарії. У ХIII ст. після монголо-татарської навали волзькі болгари асимілювалися зі своїми завойовниками татарами і прийняли їхнє ім’я.

У VIII–IX ст. хозари розширили межи своїх володінь до Дніпра і східного Криму, успішно суперничаючи з арабами і візантійцями. Хазари скорили безліч народів, що жили на українській території. Могутній каганат славився своєю віротерпимістю: у Хазарії уживалися християнство, іслам, язичництво. Релігією хозарської верхівки згодом став іудаїзм. Сучасний кримський дослідник Ігор Баранов висунув гіпотезу, що навертання хозар в іудаїзм почалося саме з Криму. Євреї мешкали в Криму, на Таманському півострові і на Кавказі з давнини. Домінування іудаїзму в Хазарії пояснюється роллю, яку відіграв особливий клан міжнародних торговців – єврейських купців – рахдонітів («знавців шляхів»).

У цілому, Хазарський каганат, що підкорив своїй владі велику територію між Дніпром і Волгою, зіграв значну роль в історії всієї Східної Європи VIII – X cт. і особливо земель України, зміцнивши їхні традиційні зв’язки з Кримом, Кавказом, Балканами і країнами Сходу.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.