загрузка...

ЗНО
Історичні постаті
Книги по Історії
Реферати
Опорні конспекти
Розробки уроків
Статті
5-12 клас
100 великих українців
Історія в Школі
Інші предмети
загрузка...

Яндекс цитирования

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

ОСВІТА, НАУКА, ТЕХНІКА ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ОСНОВИ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ
ОСВІТА В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Формування системи освіти самим безпосереднім чином пов’язано з появою і розвитком писемності. Створення слов’янської азбуки пов’язують з іменами Кирила та Мефодія (IX ст.). На зламі IX і Х ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма і глаголиці з’являється більш досконала азбука, що отримала назву кирилиця; нею і написані відомі нам пам’ятки давньоруської літератури. З прийняттям християнства прискорюється розвиток писемної культури. Літературною мовою стає церковнослов’янська, яка прийшла на Русь із Болгарії.
У літописі вперше згадується про введення Володимиром Святославовичем шкільного навчання на Русі. Ярослав Мудрий під час свого князювання у Новгороді наказав створити школи і навчити грамоті триста дітей.
При Києво-Печерському монастирі існувала школа вищого типу, де поряд з богослов’ям вивчалися філософія, риторика, граматика. Із цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.
Грамоті навчалися не тільки хлопці, але й дівчата. У літописі розповідається про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Анною (Ганкою) Всеволодівною при Андріївському монастирі в Києві. У школі, крім грамоти, дівчата навчалися співу, шиттю, іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було новизною. Знала «книжне письмо» і сама писала книжки княжна Єфросінья Полоцька.
До кінця XVI ст. визначальними у шкільній справі залишалися візантійські традиції: школа при церкві (або монастирі); дяк («дідаскал», «майстер», «бакалавр») – шкільний учитель; богослужебні книжки – підручники; буквар, церковний спів і письмо – програма навчання, мова навчання – церковнослов’янська.
Єзуїтські колегії (у кінці XVI ст. їх в Україні було більше 20) забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності.
Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який у 1579 р. було віднесено до рівня академії. У відповідь у 1580 р. за активного сприяння князя Костянтина Острозького в його фамільному маєтку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький слов’яно-греко-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія.
Острозька академія (1580-1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академія, яку називали «трьохмовним ліцеєм», «храмом муз», «Острозькими Афінами», була навчальним закладом нового типу – слов’яно-греко-латинською академією, за зразком якої відкривалися православні навчальні центри у Києві (1632), Ясах (1640), Москві (1687). На відміну від кращих соборних шкіл, де навчання обмежувалося граматикою, риторикою і діалектикою («трівіум», лат. trivium схрещення трьох доріг), там викладалося «сім вільних наук» (ще арифметика, геометрія, астрономія і музика – «квадрівіум», лат. quadrivium схрещення чотирьох доріг) та елементи філософії, творили видатні богослови, філологи і філософи – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Василь Острозький, Христофор Філалет (Мартин Бронський).
Розширенню в Україні вищої, зокрема, філософської освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замостьє у 1595 р. З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Сакович, Козловський, Косов, які пізніше стали викладачами Києво-Могилянської академії.
Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства - національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львову. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов’янську та грецьку мови, а також «вільні науки». У 1586 р. тут було складено «Порядок шкільний», у якому зокрема викладено педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути «побожний, скромний, негнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». На початку XVII ст. в Україні налічувалося близько 30 братських шкіл.
Значну роль у розвитку освіти в Україні відіграло козацтво. Запорізькі школи поділялися на січові, монастирські і церковно-приходські. На думку Д. Яворницького, більшість січового війська за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. З 1616 р. Військо Запорізьке низове стає колективним членом Київського братства. Київська братська школа була створена у 1615 р. У 1619 р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська, заснована архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою.
У 1632 р. відбулося об’єднання шкіл у Київський колегіум, пізніше – Київську Мазепинсько-Могилянську академію, потім – Києво-Могилянську академію. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, всі останні дисципліни у той час викладалися і у славетному Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII – початку XIX ст. в академії почали викладати історію і географію.
Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років. В академії існувала демократична система виборів викладачів і ректора. Правління академією здійснювали ректор, префект, суперінтендант.
Києво-Могилянська академія не була тоді становою, в ній навчалися діти всіх прошарків суспільства. Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: «доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного» навчання.
Учені Академії займалися активною освітньою, науковою і літературною діяльністю не лише у Києві, але й в інших містах, особливо у Москві. У 1664 р. прибув до Москви русин Семен Полоцький, який навчав царевичів Олексія і Федора, царівну Софію, а також царевича Петра. Привнесли сюди свої сили та знання Степан Яворський, Дмитро Ростовський (в миру Данило Туптало), Феофан Прокопович. Коли у відповідності з наказом Петра I у 1721 році в Росії були засновані духовні школи і семінарії, то вчителями там ставали тільки українці: їх вважали найкращими педагогами. Те ж саме відбулося і після заснування в Росії у 1786 році народних шкіл.
Києво-Могилянська академія майже 200 років задовольняла освітні, наукові і суспільні потреби України. Її вихованцями і учнями були Г.С. Сковорода, А. Денисов, М.В. Ломоносов. За зразком Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 р.), Переяславі (1738 р.). Зокрема, Харківський колегіум став центром освіти у Слобідській Україні. У 1765 р. тут почали викладати інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.
Таким чином, на кінець XVII ст. Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу освіту. Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже іншу картину. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) – у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) – у губернських центрах.
1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти Російської імперії, яке в 1803 р. провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (працює з 1817 р.), Крем’янецький (з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.). Навчання велося російською мовою.
На західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках – українською мовою.
У кінці XVIII – на початку XIX ст. на території України з’являються перші університети. Найстаріший на західноукраїнських землях Львівський університет, який веде відлік своєї історії з 1661 р., відновив свою роботу у 1784 р.
До 1867 р. мовою викладання тут була німецька, пізніше – польська. Перші українські кафедри з’явилися лише у 1848–1849 рр., що було наслідком так званої «весни народів» – революційного антимонархічного руху європейських народів навесні 1848 р. У 1844 р. у Львові була заснована політехніка; у 1855 р. – Землеробська академія у Дублянах (з 1881 р. – Ветеринарна академія); у 1875 р. у Чернівцях заснований університет з німецькою мовою викладання, який мав три українські кафедри.
На українських землях, які входили до складу Російської імперії, перші університети відкрилися на початку XIX ст. Значну роль у відродженні української культури відіграв Харківський університет, відкритий у 1805 р. У 1820 р. у Ніжині була відкрита Гімназія Вищих Наук, яка прирівнювалася до університетів.
У Києві традиції Києво-Могилянської академії, яка в 1817 р. була реорганізована в Духовну академію, продовжив Київський університет, заснований у 1834 р.
У 1865 р. шляхом реорганізації Рішельєвського ліцею створений Одеський університет з офіційною назвою Новоросійського університету.
Внаслідок розвитку промисловості і загального підвищення рівня економічного розвитку України були відкриті: Харківський технологічний інститут (1884 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.) , Київський (1906 р.) і Харківський комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії сільськогосподарський інститут.
На початку 1880-х рр. при Київському університеті вдалося відкрити Вищі жіночі курси, які у 1885 р. були закриті. У 1906 р. їх знову вдалося поновити, а з 1914 р. курси було перейменовано у Жіночій інститут ім. Св. кн. Ольги. У 1906 р. були відкриті Вищі жіночі курси в Одесі, у 1907 р. – у Харкові. У 1910 р. з’явилися жіночі медичні інститути у Києві, Харкові та Одесі, а у 1916 р. – Вищі жіночі медичні курси у Катеринославі.
На кінець XVIII ст. у Росії присуджувалися всі європейські звання – доктор, магістр, бакалавр. До 1917 р. наукова атестація була справою професорських колегій та деяких навчальних закладів (у тому числі Харківського університету). Високою була престижність науково-педагогічної праці. Зокрема, у відповідності з Табелем рангів учені звання співвідносилися наступним чином: кандидат – «губернський секретар» (XII клас); магістр – «титулярний радник» (IX клас); доктор – «колезький асесор» (VIII клас). До 1845 р. чини XIV–IX класів давали право на перехід в «особисте дворянство», а VIIІ – у «родове дворянство»
На жаль, у XIX ст. в Україні посилюються процеси насильницької русифікації, утиснення української мови та культури. На це було спрямовано наказ Міністра внутрішніх справ П.О. Валуєва від 20 червня 1863 р. (т.зв. «Валуєвський циркуляр») та, так званий, «Закон Юзефовича» (Емський указ) від 19 травня 1876 р.
У 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Середніми освітніми закладами були гімназії двох типів: класичні і реальні. Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів, діяло 19 вищих закладів освіти, у тому числі 3 університети та 3 вищі технічні заклади освіти. Проте навчальні заклади могли охопити навчанням лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії відбулося загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24 %.
Тому після Лютого 1917 р. створення ефективної системи освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.
Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві, Харкові, Одесі.
Більшість з накресленого Центральною Радою було здійснено при гетьмані П. Скоропадському. Зокрема, було відкрито 150 українських гімназій, засновано 350 іменних стипендій для учнів, почала відлік своєї історії у 1918 р. Академія наук України, яку очолив один з її організаторів і перший її президент В.І. Вернадський, засновані Національна бібліотека України, архів, галерея мистецтв, історичний музей, національний театр і т.п.
Після встановлення в Україні радянської влади досягаються успіхи в ліквідації неписьменності, розвитку вищої школи, науки і техніки.
У січні – квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети, про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, усі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи.
Здійснюючи реформу вищої освіти, Наркомпрос України у 1920 р. відмовився від такого типу вищих навчальних закладів як університети. Всі вищі навчальні заклади, і, передусім університети, було перетворено на інститути народної освіти (ІНО).
У 20-ті рр. на Україні, яка входила до складу СРСР, була ефективно проведена «українізація» системи освіти. Так, до 1927 р. 78 % шкіл, 40 % технікумів, 33 % вузів працювали з українською мовою викладання.
Надзвичайно важливого значення для розвитку науки і культури мало відновлення у 1933 р. університетської освіти в Україні. Університети почали функціонувати у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. На кінець другої п’ятирічки (1937 р.) у республіці склалася стабільна мережа вищих навчальних закладів, яка нараховувала 123 вузи, у тому числі 35 індустрійно-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних і т.п.
У післявоєнний період на Україні за короткий термін була відновлена освітня сфера, значно зміцнений вузівський сектор науки. Так, у системі вищих навчальних закладів Мінвузу УРСР на 1966 рік працювало 4 науково-дослідних інститутів, 37 проблемних і 68 галузевих лабораторій, обсяг наукових досліджень в усіх вузах України з 1956 р. (за 10 років) збільшився у 12 разів.
У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку біохімії і т.д. СРСР перевершив США, над усе завдячуючи високому рівню освіченості населення.
На жаль, у 1970-1980-ті рр. недоліки, притаманні адміністративно-командній системі, негативно відобразилися і на сфері освіти та науки. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х рр. у декілька разів збільшили свої витрати на науку і освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи пріоритети у розвитку науки і народної освіти.
Багато правильних рішень у галузі освіти і науки було прийнято у 1985–1990 рр. Проте вони залишилися тільки на папері. Отримання Україною своєї державної незалежності, розпад СРСР кардинально змінили подальший процес реформування вищої школи, як і всієї сфери освіти.
За роки незалежності України зроблено суттєві кроки в розбудові національної системи освіти:
- розроблена нова законодавча база освітньої галузі;
- створено вітчизняні підручники і педагогічну пресу;
- оновлено зміст освіти, насамперед, у суспільно-гуманітарній сфері;
- розширено масштаби україномовної освіти;
- зроблено вагомі кроки щодо входження української освіти в Європейський і світовий освітній простір. Зокрема, приведено у відповідність до міжнародних вимог освітньо-кваліфікаційні рівні та ступневість освіти, розроблено держстандарти освіти, укладено угоди про співпрацю з більш як п’ятдесятьма країнами світу, у 2005 р. Україна приєдналась до Болонського процесу.
Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. Так, валовий показник охоплення навчанням у 2003 р. в Україні становив 79,6 % (для порівняння: в середньому по світу – 65 %, по країнах, які розвиваються – 61 %, високорозвинених країнах – 94 %, У країнах Східної Європи та СНД – 77 %). Кількість студентів вищих навчальних закладів на 10000 населення збільшилася з 316 осіб у 1990 році до 512 у 2003 р.
З іншого боку, на якості освіти в Україні негативно позначаються:
- задавнене недофінансування галузі (аналітики вважають, що навчальні заклади недоотримують від 40 до 60 % необхідних для їх нормального функціонування коштів);
- явно підвищена кількість студентів вищих закладів освіти, що навчаються на платній основі. Їх питома вага у 2003–2004 навчальному році склала 60 %;
- низький рівень заробітної плати освітян, зниження престижності науково-педагогічної праці, що ускладнює кадрову проблему у сфері освіти;
- недостатня забезпеченість підручниками, навчально-методичною літературою та інформаційними матеріалами;
низький рівень матеріально-технічної, особливо комп’ютерної бази навчального процесу, незабезпеченість енергоресурсами.
Таким чином, науково-інформаційна, культурна та освітня сфера стають сьогодні системоутворюючими і стратегічно важливими факторами розвитку держави. Сучасна економічна кон’юнктура вимагає зміни бюджетної психології: капіталовкладення в гуманітарну сферу перестають бути ресурсовитратним і нерентабельним соціальним навантаженням на бюджет, а навпаки стають пріоритетною інвестиційно-прибутковою стратегією. Держава має стати основним інвестором, менеджером і фінансистом національної науково-інформаційної, культурної й освітньої структур.
загрузка...
загрузка...