загрузка...

Історичні постаті
Книги по Історії
Реферати
Опорні конспекти
Розробки уроків
Статті
5-12 клас
100 великих українців
Історія в Школі
Інші предмети

Яндекс цитирования

Розділ 12

Українська РСР в умовах нової економічної політики.

Утворення СРСР. Радянська модернізація України.

Західноукраїнські землі (1921—1938)

Наприкінці 1920 р. на території колишньої Російської імперії виникли 13 держав, з яких тільки п'ять — Латвія, Литва, Естонія, Польща та Фінляндія — здобули незалежність. Українська СРР, проголошена у 1919 p., формально була самостійною республікою, яка разом із Російською Федерацією фактично утворювала єдину державу.

Сподівання керівництва РКП(б) на перемогу соціалістичної революції в інших країнах за російським зразком, утворення у березні 1919 р. Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну), який взяв курс на світову пролетарську революцію, не мали бажаних для більшовиків наслідків. Радянська влада тільки на деякий час була встановлена в Угорщині, Словаччині та Баварії (Німеччина). Незважаючи на це, В. Ленін вважав, що побудова комунізму — справа недалекого майбутнього. Виступаючи у жовтні 1920 р. на з'їзді Російського комуністичного союзу молоді, він запевнив делегатів, що тим, «кому зараз 15 років, через 10—-20 років житимуть у комуністичному суспільстві».

Надзвичайна політика «воєнного комунізму» (продрозкладка, ліквідація приватної власності, товарно-грошових відносин, зрівняльний розподіл, загальна трудова повинність), яка допомогла більшовикам зберегти свою владу, розглядалася ними як засіб досягнення комунізму.

Проте реалії життя свідчили про утопічність цих планів. Україна, як і Росія, переживши за перші 20 років XX ст. російсько-японську війну, революцію 1905—1907 pp., Першу світову та Громадянську війни, знаходилася у глибокій економічній та політичній кризі.

Велику руїну являло собою господарське життя. Промислове виробництво у 1920 р. скоротилося на 13,8 %, виробництво чавуна — на 3 %, сталі — на 5%, вугілля — на 30% від рівня 1913 р. З 11 тис. підприємств діяли лише 2,5 тис. Якщо у 1917 р. в українській промисловості працювало майже 500 тис. робітників, то влітку 1921 р. — лише 260 тисяч. Постійні мобілізації, загибель під час воєнних дій, переселення значної частини робітників у село, де можна було вижити, мало наслідком значне скорочення пролетаріату — соціальної опори радянської влади.

Страхітливу картину являло собою і сільське господарство. Посівні площі з майже 30 млн. десятин у 1913 р. скоротилися до 15,4 дес. у 1920 р. Селянство під тягарем продрозкладки втрачало будь-яку зацікавленість у результатах своєї праці. До того ж, незважаючи на засуху, продовжувалися хлібозаготівки та вивезення продовольства у промислові райони Росії, що призвело до страшного голоду 1921 р. Загалом в Україні, на Північному Кавказі, Поволжжі голодувало 22 млн., тільки в Україні загинуло майже 1 млн. населення.

Спостерігалася повна інфляція та дезорганізація грошового обігу, що доповнювало картину економічного занепаду.

Невиправдане продовження політики «воєнного комунізму» у мирних умовах, монополія більшовиків на владу викликали на початку 1921 р. антирадянські виступи. Навесні під гаслами «Ради без комуністів», «Геть продрозкладку», «Свобода торгівлі» повстали матроси Кронштадту — головної бази Балтійського флоту. Цей виступ було придушено загонами червоноармійців. На підприємствах багатьох міст, у тому числі Харкова, Одеси, Миколаєва, відбулися страйки робітників. Та найбільшого розмаху набули селянські виступи. Так, загони Антонова, що діяли у Тамбовській та Воронезькій губерніях, налічували 50 тис. селян. В Україні у січні — лютому майже по всій території розгорнувся повстанський рух за участю понад 100 тис. селян. Тільки загони Н. Махна, якого видатний український письменник О. Гончар називав «Шамілем степів», налічували 15 тис. повстанців. Більшовицьке керівництво, трактуючи селянський рух як «бандитизм», кинуло на його придушення регулярні частини Червоної армії на чолі з М. Тухачевським, В. Блюхером, Г. Котовським, О. Пархоменком.

Тож криза радянської влади засвідчила необхідність заміни «воєнного комунізму» новою політикою більшовицького керівництва. Проте воно не мало єдиного погляду на шляхи виходу з соціально-економічної та політичної кризи, яка загрожувала існуванню радянської влади. Якщо більшість лідерів виступала за збереження та посилення адміністративно-репресивних заходів, які виправдали себе у період Громадянської війни, то меншість, під тиском реалій життя, вимагала зміни політичного курсу РКП(б).

Цю меншість очолив В. Ленін, який наполіг на переході від «воєнного комунізму» до так званої нової економічної політики (непу). Аналізуючи катастрофічну для радянської влади ситуацію, він змушений був відмовитися від принципових засад марксизму (хоч і тимчасово). У поглядах вождя світового пролетаріату у цей час йшла боротьба між теоретиком та практиком марксистської теорії. Він розумів, що воєнно-комуністичний курс більшовиків на швидку побудову комунізму зазнав краху і тому необхідно негайно його переглянути, насамперед щодо до більшості населення — селянства.

Скликаний на початку березня 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив перехід до непу, головним змістом якої була заміна продрозкладки продовольчим податком (продподатком). Розмір продподатку для селянства визначався заздалегідь, що сприяло його зацікавленості у підвищенні продуктивності господарства. Крім того, податок був удвічі нижчим від продрозкладки і мав прогресивний характер —- для заможного селянства він був значно більшим. Дозволялася оренда землі, використання найманої праці, реалізація надлишків продукції селянського господарства через кооперативи, базари та ринки. Усе це стимулювало розвиток виробництва і сприяло відновленню сільського господарства у короткий строк. Наприкінці березня радянський уряд УСРР ухвалив також декрет про заміну продрозкладки продподатком. Проте це рішення було непростим: керівництво КП(б)У заявляло про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму». Але наполягання московського партійного центру, масові селянські виступи змусили визнати необхідність непу.

У промисловості неп характеризувався:

— збереженням державної власності на велику та значну частину середньої промисловості;

— масовим переданням в оренду кооперативам, колишнім власникам дрібних і частини середніх підприємств (в Україні було здано в оренду 5200 підприємств строком на 5 років);

— залученням іноземного капіталу у формі концесій (передання в оренду підприємств, землі);

— об'єднанням великих підприємств у самоокупні госпрозрахункові трести;

— створенням єдиного центру планування — Держплану — для поточного планування економічного розвитку;

— скасуванням загальної трудової повинності та впровадженням добровільного найму робітничої сили;

— переходом від зрівнялівки до підрядної зарплатні працівників за результатами праці.

Усі ці заходи сприяли зростанню у 20-х pp. економічної активності, продуктивності праці та відбудові промисловості.

Нова економічна політика у сільському господарстві та промисловості доповнювалася змінами у торгівлі та фінансах: здійснилося повернення до приватної торгівлі (вільної купівлі-продажу), з'явилися біржі, де відбувалися операції з цінними паперами та укладалися оптові угоди, була проведена грошова реформа (у жовтні 1922 р. було випущено забезпечені золотом червонці), встановлені податки як джерело поповнення держбюджету тощо.

В. Ленін був змушений перейти до нової економічної політики під тиском обставин. Неп розглядалася ним як тимчасова поступка капіталістичним елементам, як модель економіки, що мала привести до бажаної мети — соціалізму через державний капіталізм. Якщо в економіці запроваджувалися ринкові відносини, то у політичній сфері РКП(б) зберегла свою монополію на владу, зміцнила командно-адміністративну систему, продовжувала підпорядковувати економіку своїм політичним цілям.

Економіка Росії, як і України, в умовах ринкових відносин досягла значних успіхів. Виробництво промислової продукції порівняно з 1913 р. зросло удвічі. У 1927 р. виробництво предметів народного споживання сягнуло довоєнного рівня. В УСРР існувало 75 тис. приватних торгових закладів. Різними видами кооперації (спільної діяльності) було охоплено 85% українських селян.

Однак економічне піднесення супроводжувалося розшаруванням суспільства, появою та зростанням безробіття, інфляцією тощо. Неп оживив приватновласницькі інтереси, з'явилася велика кількість так званих непманів — приватних власників, торгівців. Це лякало партійне керівництво, значну частину робітничо-селянських мас, які дедалі частіше ставили питання: «За що боролися?». Тому, незважаючи на те що завдяки ринковим механізмам було у короткий строк відбудовано народне господарство, наприкінці 20-х pp. більшовицьке керівництво на чолі вже з Й. Сталіним відмовилося від непу.

Ще у березні 1922 р. на XI з'їзді РКП(б) В. Ленін, підбиваючи підсумки першого року непу, заспокоїв суспільство, висунувши завдання перегрупування сил для наступу на капіталістичні елементи. А у своєму останньому виступі у листопаді того ж року на пленумі московської Ради висловив тверде переконання, що «з Росії непівської буде Росія соціалістична».

Іншою значною подією, яка майже на 70 років визначила долю багатьох народів колишньої Російської імперії, у тому числі українського, було утворення наприкінці 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Згідно з Конституцією УСРР 1919 p., Україна була юридично незалежною державою (вона мала уряд — РНК, видавала республіканські закони тощо). Але цей суверенітет був обмеженим: керівництво Україною здійснювала РКП(б), а КП(б)У являла собою складову російської Компартії.

Перші заходи щодо створення єдиної союзної держави відбулися у 1919 р. в умовах Громадянської війни та «воєнного комунізму» з метою централізації боротьби проти антибільшовицьких сил. У Москві було прийнято рішення про поширення на територію України декретів та розпорядження СНК Радянської Росії з воєнних питань. На початку червня РРФСР, УСРР, Білоруська СРР уклали військово-політичний союз, за яким утворювалося єдине військове командування, об'єднувалися наркомати транспорту, фінансів та праці. Цей союз став першим фактичним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.

Наприкінці 1920 р. на території України з розгромом армії Врангеля та залишків армії УНР вчетверте та надовго встановилася радянська влада. Ліквідація загрози її повалення давала можливість послабити централізацію військових і матеріальних ресурсів республік та розширити їхні права. Але цього не сталося. У грудні 1920 р. між Росією та Україною було укладено договір, який підписали голови урядів РРФСР та УСРР В. Ленін та X. Раковський. Згідно з договором, була збільшена кількість об'єднаних наркоматів (військових та морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошт і телеграфу). Об'єднані наркомати увійшли до складу РНК Радянської Росії та мали уповноважених у РНК України. Отже, керівництво найважливішими сферами життя УСРР здійснювалося з Москви органами влади та управління РРФСР під контролем РКП(б). Подібні договори були укладені між Радянською Росією та іншими республіками. Тож юридично незалежні республіки фактично увійшли до складу РРФСР, як автономні одиниці, а юридично виникла договірна форма федерації радянських держав.

Тож у процесі утворення СРСР було висунуто план «автономізації», що свідчило про те, що РКП(б), як і раніше, ігнорувало права суверенних радянських республік. Прихильників «автономізації» очолив Й. Сталін (Джугашвілі) — 1879—1953 pp. — нарком РРФСР у справах національностей, з 1922 р. — генеральний секретар ЦК РКП(б).

Частина керівників республік не погодилася з входженням Радянської України до складу Росії на правах автономії. X. Раковський, М. Скрипник (у 1921—1933 pp. — член українського уряду) виступили проти обмежень суверенітету України та запропонували розмежувати (конкретизувати) відносини між РРФСР та УСРР, між федеративними та республіканськими органами. Вони висунули ідею утворення конфедерації — союзу суверенних держав, які зберігали б свою незалежність та створювали об'єднані органи з метою координації своїх дій у певних сферах. (Така позиція X. Раковського призвела пізніше до його усунення за ініціативи Й. Сталіна з посади голови українського уряду.)

Більшість же керівників України — Г. Петровський, Д. Мануїльський, В. Чубар, Е. Квірінг та інші орієнтувалися на московський центр, що свідчило про нехтування ними національних інтересів українського народу.

В. Ленін, який у цей час вже був тяжко хворий, виступив проти сталінського плану «автономізації» як прояву жорсткої централізації. Він запропонував більш м'яку її форму. Лідер більшовиків бачив загрозу в тому, що неросійські народи, у тому числі український, які протягом 1917—1921 pp. відчайдушно змагалися за свою державність, рано чи пізно можуть почати боротьбу за свої права. Тому він запропонував план федерації, згідно з яким Російська та Закавказька федерації, Україна та Білорусія увійшли б на рівних правах у нове державне об'єднання — Союз РСР.

У жовтні 1922 р. пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінську пропозицію. Пізніше прибічники «автономізму» під тиском аргументів вождя відмовилися від своїх поглядів. Вони виходили з того, що В. Ленін не піддав жодному сумніву керівну роль РКП(б) — єдиної, унітарної, централізованої партії. (Пізніше Сталін назве її «орденом мечоносців».) Саме більшовицька партія визначала б засади внутрішньої та зовнішньої політики як єдиної держави, так і кожної республіки. За таких умов тільки декларацією виглядало надання республікам, які створювали СРСР, право вільного виходу з нього. Отже, утворення Союзу РСР фактично встановлювало «єдину та неподільну» Росію, у якій окремим губерніям надавався статус автономних національних республік.

У грудні 1922 р. у Харкові (з кінця 1919 по 1934 pp. був столицею радянської України) відбувся VII Всеукраїнський з'їзд Рад, який схвалив прийняті у Москві проекти Декларації про створення СРСР, Союзного договору та Конституції Союзу РСР.

30 грудня 1922 р. на І Всеросійському з'їзді Рад у Москві було прийнято Декларацію та Союзний договір. Так на світовій арені з'явився СРСР, який проіснував до кінця 1991 р. До складу СРСР увійшли Російська Федерація, Українська та Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Після утворення Союзу РСР відбувся подальший процес національно-державного будівництва (на момент розпаду СРСР у його складі налічувалося 15 республік) та уніфікації суспільно-політичного життя союзних республік.

І Всесоюзний з'їзд Рад обрав Всесоюзний ЦБК (ВЦВК), його президіум від представників республік: від РРФСР — М. Калініна, УСРР — Г. Петровського, БСРР — О. Червякова, Закавказької РФСР — Н. Наріманова. На початку 1923 р. було утворено конституційну комісію, а через рік — у січні 1924 р. — II з'їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР (у 1936 та 1977 pp. приймалися ще дві Конституції Радянського Союзу). У травні 1925 р. було внесено зміни у Конституцію УСРР 1919 p., які юридично закріпили входження Радянської України до складу Союзу РСР. Конституції України приймалися за часів Радянського Союзу у 1929,1937 та 1978 pp.

Тож СРСР за формою (юридично) став федеративною, а по суті (фактично) унітарною державою. Союзні республіки фактично втратили суверенітет. Однак поряд із втратою суверенітету Українська СРР отримала свою територію, адміністративний та державний апарат. Історик О. Субтельний з цього приводу зазначає: «Неправильно було б казати, що радянський федералістичний устрій залишив українців та інші народи з порожніми руками... За радянської влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національно і територіально цілим... Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображало їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.».

У 1922—1925 pp. в Україні відбувалася адміністративно-територіальна реформа, за якою ліквідувалися губернії, волості та повіти і створювалися округи та райони. З червня 1924 р. по серпень 1940 р. у складі УСРР перебувала Молдавська Автономна СРР. У 30-ті pp. в Українській СРР було встановлено обласне ділення, у 1934 р. столицею знову став Київ.

Російська комуністична партія (більшовиків) — РКП(б)У 1925 р. у зв'язку з утворенням СРСР перейменовувалася у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків) — ВКП(б).

У січні 1924 p., коли було прийнято Конституцію СРСР, у Горках під Москвою у віці 53-х років помер В. Ленін. Його тіло за рішенням партійного керівництва забальзамували для нащадків та помістили у спеціально споруджений Мавзолей на Красній площі у Москві, де воно перебуває і зараз. Вже будучи тяжко хворим, Ленін продиктував свої останні статті, які стали його своєрідним політичним заповітом. У них він накреслював шляхи укріплення радянської влади, висловлював тривогу щодо збереження єдиної більшовицької партії та переконання у тому, що «соціалізм таїть у собі гігантські сили і що людство перейшло тепер до нової стадії розвитку».

«Зрозуміти до кінця Леніна — далеко не проста річ. Він значно складніший, суперечливіший, ніж це видно з біографій його ганьбителів, а тим більше — його казенних хвалителів», — писав М. Валентинов (Вольський), який добре знав більшовицького лідера.

Ще за життя В. Леніна у Кремлі розгорнулася тривала боротьба за лідерство у РКП(б). Й. Сталін, який мав можливість контролювати керівні кадри партії, переміг своїх політичних суперників — Л. Троцького, Л. Каменева, Г. Зінов'єва, М. Бухаріна тощо — і наприкінці 20-х pp. домігся абсолютної влади у партії та державі.

Доки Й. Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки у національному питанні, намагаючись привернути українців на бік радянської влади. Після утворення СРСР керівництво РКП(б)У в 1923 р. в умовах непу почало політику коренізації (в Україні вона отримала назву українізації). Ця політика повинна була створити враження гармонійного і вільного розвитку республік. Ставлячи головною метою укорінення радянської влади в Україні, українізація сприяла широкому запровадженню української мови в усіх сферах життя, ліквідації неписемності, розвитку української культури (з'явилася велика кількість літературних напрямків та організацій, розвивалися український театр, музика тощо), збільшенню кількості українців у партійно-державному апараті. Проте всі ці процеси очолювалися і жорстоко контролювалися РКП(б) та її «бойовим загоном» КП(б)У

У березні 1924 р. після тривалих переговорів з керівництвом УСРР до Києва повернувся 57-річний М. Грушевський. Виявляючи лояльність до радянської влади, але не відмовившись від своєї попередньої політичної діяльності, колишній голова Центральної Ради зосередився виключно на науковій праці.

Іншу позицію займав С. Петлюра, який перебував в Австрії, Угорщині, Швейцарії, а з жовтня 1924 р. оселився у Парижі. Голова Директорії УНР у еміграції в листі до колишнього міністра закордонних справ УНР К. Мацієвича писав, що не бачить «серйозних аргументів за необхідність допомагати більшовикам у виконанні ними ролі «Івана Калити» щодо збирання українських земель».

В. Винниченко, не порозумівшись з радянською владою, також у 20-х pp. переїхав у Францію, де до своєї смерті у 1951 р. займався літературною діяльністю. Глибоко переконаний у майбутньому незалежної України, він ще у 1917 р. писав у щоденнику: «О Господи, яка то страшна, тяжка річ — відродження національної державності! Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його...»

Як і деякі представники української інтелігенції, М. Грушевський сподівався, що Українська Радянська Республіка в умовах українізації стане дійсно українською республікою. Проте українізація супроводжувалася боротьбою московського партійного керівництва з інакомисленням та вільнодумством. Ще у 1921 р. було організовано процес над членами партії українських есерів, пізніше під примусом самоліквідувалися меншовицькі осередки. На кінець 1924 р. в Україні перестали існувати всі політичні партії, окрім КП(б)У У1922 р. за кордон на північ Росії було вислано значну групу української інтелігенції, опозиційної до РКП(б). Через шість років, у 1928 р., в умовах згортання непу відбувся так званий «Шахтинський процес», скерований проти «шкідництва» та «саботажу» старої технічної інтелігенції Донбасу. 11 обвинувачених засудили до вищої міри — розстрілу, більшість отримала різні строки ув'язнення. Це був перший крок до «великого терору» кінця 30-х років.

Після відкликання X. Раковського у Москву уряд УСРР у 1923 р. очолив В. Чубар, у 1934 р. — П. Любченко, у 1938—1939 pp. — Д. Коротченко. Однак першими особами у радянських республіках були вже не голови урядів, а партійні секретарі. Практично всі ключові посади в Україні з цього часу займали комуністи, які зобов'язані були виконувати настанови партійного керівництва ВКП(б), а з 1952 р. Комуністичної партії Радянського Союзу (КГІРС), яка дедалі більше перетворювалася на державну партію. Протягом 1925—1928 pp. КП(б)У очолював присланий з Москви Л. Каганович — один з найвідданіших прибічників Й. Сталіна, у 1928—1937 pp. — В. Косіор, з січня 1938 р. (з перервами) до грудня 1949 р. — М. Хрущов.

Московське керівництво було стурбоване пробудженням національно-культурного відродження в Україні, викликаним політикою українізації. У квітні 1926 р. Й. Сталін направив Л. Кагановичу вказівку, яка дала поштовх до боротьби з «націонал-ухильництвом» в УСРР. Один з лідерів більшовиків Г. Зінов'єв тоді ж заявив, що українізація «явно суперечить нашій національній політиці, б'є по нашій лінії в цьому питанні, допомагає петлюрівщині». Сам С Петлюра, діяльність якого навіть за кордоном була небезпечна для радянської влади, був убитий єврейським анархістом С. Шварцбартом у травні 1926 р. (Убивця під час судового процесу був виправданий.)

З другої половини 20-х pp. серед частини українських діячів (нарком освіти О. Шумський, нарком юстиції, а пізніше нарком освіти М. Скрипник, економіст М. Волобуєв, письменник М. Хвильовий) з'явилося невдоволення централізаторською політикою ВКП(б). Так, О. Шумський у 1926 р. надіслав Й. Сталіну листа, в якому попереджав, що українці, й раніше не надто прихильні до радянської влади, можуть відвернутися від неї як від іноземного режиму. Націонал-комуністи намагалися пов'язати комуністичні ідеї із завданнями національного розвитку України, що свідчило про прояв національної свідомості. Проте і така обережна позиція викликала кампанію цькування «націонал-ухильників» та «буржуазних націоналістів», яку очолив Каганович. Пізніше, у 1933 p., О. Шумського та М. Волобуєва було засуджено до тривалих строків у виправних таборах.

Носіями ворожої, антикомуністичної ідеології вважалися більшовиками релігія та Церква. З перших років свого існування радянська влада розгорнула жорстку антирелігійну, атеїстичну політику. Проте в умовах українізації відбулося послаблення і у сфері церковного життя. У 1921 р. відновила свою діяльність Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яку, однак, було заборонено у 1930 р. Цілковиту монополію офіційної комуністичної ідеології забезпечили органи цензури, утворені в УСРР у 20-ті роки. Остаточне згортання українізації відбулося наприкінці 30-х pp., коли вийшла партійна постанова «Про реорганізацію шкіл в Україні», якою запроваджувалося обов'язкове викладання російської мови, що поклало початок тривалому процесу русифікації освіти та культури в Україні.

Тож характерними рисами духовного життя і культури у 20-х — на початку 30-х pp. були, з одного боку, новаторство і творчі пошуки, залучення широких народних мас до надбань культури, а з іншого — наростання уніфікації, централізації та тотальної (загальної) ідеологізації.

У другій половині 20-х pp. перед СРСР повстало питання темпів, джерел та пріоритетів соціально-економічного розвитку. Партійне керівництво, намагаючись у перспективі досягти рівня розвинених країн Західної Європи та США, створення сучасних галузей виробництва, відразу усвідомила необхідність індустріалізації. Це диктувалося як відсталістю СРСР, так і відсутністю «світової революції». Частина керівництва проголошувала збереження непівської моделі розвитку, поступову індустріалізацію, добровільне кооперування селян з повільним зростанням добробуту населення. Інша частина наполягала на швидкій індустріалізації з високими темпами промислового розвитку за рахунок примусової суспільної колективізації (усуспільнення) селянських господарств, консервації рівня життя населення, повернення до адміністративно-командних методів («воєнного комунізму»), які виправдали себе під час Громадянської війни. Неп призвів, і це було цілком природно в умовах товарно-грошових відносин, до низки економічних криз. Уведення продподатку, свобода торгівлі мали наслідком затоварення у 1923 р. ринку великою кількістю хліба та падіння ціни на нього. Селяни почали притримувати хліб, не бажаючи продавати його за невигідною ціною. Вихід було знайдено ринковими методами — підвищенням закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Ситуація повторилася у 1925-— 1926 pp., коли знову виникла хлібозаготівельна криза, тобто труднощі з постачанням хліба міському населенню. Прибічники командно-адміністративних методів управління — Л. Троцький, Г. Зінов'єв, Л. Каменев — як і раніше, запропонували обкласти селянство надзвичайним податком з метою вилучення хліба та отримання коштів для промислового розвитку. Реалізація такого плану фактично привела б до відмови від непу. Й. Сталін, М. Бухарін (член Політбюро ЦК ВКП(б)), як це було і у 1923 p., наполягали на збереженні засад нової економічної політики. Але третя хлібозаготівельна криза 1927—1928 pp. схилила Й. Сталіна, який наприкінці 20-х років встановив одноосібну владу, звернутися до надзвичайних заходів — негайної здачі всіх хлібних надлишків заможними селянами (так званими куркулями) за державними цінами, а у разі відмови застосування до них конфіскації майна та позбавлення волі.

Проти цього виступили М. Бухарін, О. Риков (голова уряду Росії після смерті В. Леніна), М. Томський (голова профспілок) та інші. У керівництві ВКП(б) почалася гостра політична боротьба. Позицію Сталіна підтримали Л. Каганович, В. Молотов, К. Ворошилов, М. Калінін тощо, і це дало йому змогу забезпечити собі більшість у керівництві партії. Прихильники збереження непу були звільнені зі своїх посад, що свідчило про відмову від нової економічної політики.

У грудні 1925 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, який передбачав повільні темпи розвитку важкої промисловості. Але вже XVI з'їзд у грудні 1927 р. схвалив директиви (обов'язкові для виконання завдання) першого п'ятирічного плану на 1928/1929— 1932/1933 pp., за якими середньорічні темпи розвитку індустрії збільшувалися до 20%. У бюджеті різко зростав обсяг капіталовкладень у важку промисловість при незначному підвищенні їх для потреб села. У січні 1928 р. РНК СРСР за наполяганням Сталіна ухвалив рішення про достроковий збір усіх платежів з селян. Це поклало початок так званій сталінській «революції зверху» як засобу модернізації СРСР. Фактичне повернення до «воєнного комунізму» давало універсальний засіб вирішення надзвичайно складних проблем найкоротшим шляхом. Крім того, директивні методи керівництва, які вели до створення командно-адміністративної системи, централізація управління народним господарством в умовах величезного СРСР давали змогу концентрувати матеріальні, фінансові та людські ресурси в максимально короткий строк.

Сталінська стаття «Рік великого перелому», надрукована в листопаді 1929 р. у головній партійній газеті «Правда», проголошувала перехід до політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, розкуркулюванням заможних селян та насильницьким об'єднанням інших категорій селянства у колективні (колгоспи) та радянські (радгоспи) господарства. Офіційно курс на індустріалізацію був скерований на забезпечення економічної самостійності СРСР в умовах капіталістичного оточення, зміцнення обороноздатності країни (цим пояснюється пріоритет у розвитку важкої, а не легкої промисловості), створення матеріально-технічної бази для модернізації промисловості та сільського господарства, зростання продуктивності праці, матеріального та культурного рівня трудящих.

Індустріалізація здійснювалася в умовах нестачі кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників, відповідної інфраструктури (доріг, мостів тощо), досвіду таких величезних перетворень, а особливо коштів. Тому більшовицьке керівництво на чолі зі Сталіним пішло шляхом їх перекачування з сільського господарства у важку індустрію, збільшення податків з населення (особливо з селян, оскільки постійно зростали ціни на промислові товари), внутрішніх позик (спочатку добровільних, а згодом примусових), випуску паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб сягало 4 млрд. крб.), збільшення вивозу за кордон лісу, хутра, а особливо хліба, продажу горілки (у 1927 р. завдяки цьому бюджет одержав понад 500 млн. крб., у 1930 р. — 2,6 млрд., а у 1934 р. — 6,8 млрд. крб.), високого рівня експлуатації (селянства, робітничого класу та інших верств населення, безкоштовної праці величезної армії в'язнів у ГУЛАГу — Головному управлінні таборів, створеному у 30-ті pp.).

Методи керівництва, які формувалися у період довоєнних п'ятирічок (до червня 1941 р. було здійснено неповних три п'ятирічні плани), вели до позбавлення підприємств економічної самостійності, монополізації центром управління промисловості республік. (Республіканські наркомати керували тільки так званою місцевою промисловістю.) Командно-адміністративна система з її високим рівнем централізації вела до екстенсивного шляху розвитку економіки, непродуктивних витрат ресурсів, зростання кількісних, а не якісних показників, перетворенню всіх учасників виробництва у слухняних виконавців плану за будь-яку ціну, ліквідації конкуренції.

Поряд із цим, у роки довоєнних п'ятирічок самовідданою працею народу було створено величезний промисловий потенціал. Велике значення у його створенні відіграла УСРР. Тільки у першій п'ятирічці на промислову модернізацію України було виділено понад 20 % усіх союзних капіталовкладень. В Україні виникло сільськогосподарське машинобудування — Харківський тракторний завод та завод «Серп і молот», Запорізький «Комунар», було закладено потужну енергетичну базу — Дніпрогес, Харківський турбінний завод, розширено й оновлено металургійну базу — побудовано заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», здійснено реконструкцію промислових велетнів — Луганського паровозобудівного заводу, металургійних заводів у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську. Всього у першій п'ятирічці (1928—1932) з 1500 підприємств, що було споруджено в СРСР, 400 припадало на Україну, у другій п'ятирічці (1933—1937) в Україні було збудовано вже 1000 заводів з 4500, а в третій (1938—1941) — 600 з 3000.

У роки другої п'ятирічки виникло та поширилося масове виробниче змагання (стаханівський рух у вугільній та подібні рухи в інших галузях виробництва), організація якого не потребувала великих витрат. Більшовицька партія підтримала трудовий героїзм робітників як один із дійових засобів зростання продуктивності праці та збільшення випуску продукції. Економічне піднесення, однак, відбувалося до 1937 p., а потім почався різкий спад темпів розвитку. Це пояснювалося дедалі більшим поширенням репресій щодо наркомів, директорів, інженерно-технічних працівників (першим проявом репресій був сумнозвісний «Шахтинський процес» 1928 p., пізніше почався масовий пошук «шкідників соціалістичного виробництва»), посиленням дезорганізації виробництва, практично приписок з метою виконання планів, відсутності матеріальної зацікавленості в умовах постійної експлуатації віри народних мас у щасливе майбутнє, використання виключно так званих моральних стимулів.

З початком індустріалізації виявився значний брак коштів для її здійснення. Тому Й. Сталін виступив ініціатором форсованої колективізації сільського господарства, яка б дала хліб та валюту. Сталінське керівництво з відмовою від непу відмовилося і від кооперативного плану В. Леніна. Економічне та соціально-політичне становище Росії та України на початку 20-х pp. примусило вождя більшовиків наприкінці життя дійти висновку, що без селянства, яке складало більшість населення, неможливо побудувати соціалізм. Саме у залученні селянства до цього процесу, поступової та добровільної його кооперації вбачав Ленін шлях до ладу «цивілізованих кооператорів», як він називав соціалізм.

Поступовість, добровільність та різноманітність форм кооперації селян передбачали і рішення XV з'їзду ВКП(б) 1927 р. Наприкінці 20-х pp. різними формами кооперації було охоплено 85 % селянських господарств України. Проте проголошений у 1925 р. курс на індустріалізацію збігся з черговою хлібозаготівельною кризою, що вкрай загострило фінансування індустріалізації та забезпечення хлібом міст. Відоме рішення РНК СРСР про достроковий збір усіх платежів з селян (січень 1928 р.) поклало початок надзвичайним заходам у сільському господарстві. Партійне керівництво України, мобілізувавши каральні органи, незаможне селянство, ініціювало обшуки, штрафи, розпродаж майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель. Лише на Дніпропетровщині під час хлібозаготівель 1928 р. було віддано під суд 1200 громадян, понад З тис. сімей виселено та арештовано 33 тис. «куркулів».

У листопаді 1929 р. — року «великого перелому» — пленум ЦК ВКП(б) ухвалив постанову про здійснення в найкоротший строк суцільної колективізації сільського господарства та «розкуркулення» заможних селян. Характерно, що ця постанова стосувалася перш за все України, яку Й. Сталін називав «слабкою ланкою радянської влади». Саме в Україні треба було здійснити колективізацію селян, а її партійне керівництво мало показати в цьому приклад іншим республікам.

Й. Сталін та його оточення дедалі більше переконувалися, що потреби індустріалізації можна гарантовано задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів — механізм безперебійного постачання хліба. Не держава має залежати від значної кількості неконтрольованої селянської маси, а об'єднані у великі спільні господарства селяни мусять перебувати в залежності від держави. Це давало змогу прискорити індустріалізацію (отримувати кошти від продажу зерна за кордон) та вирішити хлібну проблему.

5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». УСРР було віднесено до регіонів, де колективізація мала завершитися восени 1931 р. або, найпізніше, навесні 1932 р. Постанова закликала до «соціалістичного змагання в організації колгоспів» та проголошувала артіль (форму колгоспу) засобом комунізації села. У лютому 1930 p., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу», почалося усуспільнення корів, дрібної худоби, птиці. Це викликало опір селянства, яке не хотіло віддавати до колгоспу нажите важкою працею.

Тільки застосування сили, погрози, шалене агітування, обіцянки скорого заможного життя просували колективізацію уперед. До 1 березня 1930 р. в Україні було примусово колективізовано 62,8% селянських господарств.

Шляхом колективізації також ставилося завдання ліквідувати заможне селянство — головного ворога радянської влади, яке у 1927 р. складало 5,4% від загальної кількості, або понад 200 тис. селян. У постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» йшлося вже не про вибіркове «розкуркулювання», як це було у 1928— 1929 pp., а про «ліквідацію куркульства як класу». Для проведення кампанії розкуркулення і керівництва наспіх організованими колгоспами в Україну прибули так звані 25-тисячники (робітники з міст, фанатично віддані радянській владі та побудові соціалізму).

Перша хвиля репресій проти заможних селян прокотилася Україною у січні — березні 1930 р. Вона охопила райони, де нараховувалося 2,5 млн. селянських господарств, з яких було розкуркулено майже 62 тис. (2,5%, десь 100 тис. селян). Під час другої хвилі (весна — літо 1931 р.) було розстріляно, кинуто у тюрми чи табори, заслано у північні райони країни ще 150 тис. селян.

Насильницьке запровадження колгоспного ладу, яке перетворювалося на комунізацію, розкуркулення, яке поступово перетворювалося на засіб боротьби з усіма, хто не виконував план державної хлібозаготівлі, викликали опір селянства. З січня до червня 1930 р, було зареєстровано 1,5 тис. терористичних актів проти представників влади, катастрофічно зменшувалося поголів'я худоби у результаті її масового забою. З метою виправлення становища та заспокоєння селянства у лютому 1930 р. в Москві було скликано нараду партійного керівництва Росії і України. 2 березня газета «Правда» опублікувала статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій провину за «перегини» при створенні колгоспів було покладено на місцевих працівників. Одночасно з'явився і новий Примірний статут сільгоспартілі, який давав колгоспникам право мати корову, дрібну худобу, присадибну ділянку.

Ці заходи дещо заспокоїли селянство, яке почало масово виходити з колгоспів. Лише за сто днів після статті Сталіна з них вийшло понад 1,5 млн. господарств. Проте розпад багатьох колгоспів тривав недовго: у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслало по республіках директиву про прискорення колективізації. До кінця 1932 р. в УСРР колгоспи об'єднували вже майже 70% дворів і понад 80% посівних площ. Створивши колгоспи, влада встановила над ними всебічний контроль. «Першою заповіддю» стала здача хліба державі, за що колгосп отримував символічну платню. Колгоспники, які нічого не могли нарахувати на трудодні після виконання поставок, могли сподіватися лише на присадибну ділянку.

Незацікавленість селян у роботі на колгоспній ниві, засуха 1932 р. призвели до різкого падіння поставок хліба Україною державі. Якщо у січні — листопаді 1930 р. вони склали 400 млн. пудів, у цей же період у 1931 р. — 380 млн. пудів, то у червні — жовтні 1932 р. — 132 млн. пудів. З метою забезпечення плану хлібозаготівель у жовтні 1932 р. в Україну була направлена комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим. Він повідомив, що зобов'язання УСРР встановлені у розмірі 282 млн. пудів. Зривання поставок комісія пояснювала не відсутністю хліба в господарствах, а нерішучістю влади на місцях. Були санкціоновані масові обшуки і вилучення продовольства. У жовтні 1932 р. уряд УСРР запровадив «натуральні штрафи» за невиконання плану хлібозаготівель, а на початку грудня влада запровадила у містах систему внутрішніх паспортів, які не видавалися на руки, що робило селян фактично прикріпленими до колгоспів. Тоді ж, у грудні 1932 p., почав широко практикуватися ганебний захід — занесення на «чорну дошку» сіл, які «саботували» хлібозаготівлю, що вело до їх блокади та повної ізоляції. В Україні почався масовий голодомор, який набув страшної сили на початку 1933 р.

Дослідники (С. Максудов, Н. Верт, С. Кульчицький та інші) називають різну кількість жертв катастрофи 1932—1933 pp. — від 3 до б млн.. людських життів. Українське село гинуло мовчки, офіційна влада замовчувала його трагедію. Деякі українські керівники в умовах масового голоду закликали зменшити розмір хлібозаготівель, за що 20% голів колгоспів було знято з посад. На початку 1933 р. в Україну з необмеженими повноваженнями виїхав посланець Й. Сталіна П. Постишев, який виступив за застосування репресивних методів у виконанні плану поставок зерна. З листопада 1932 до лютого 1933 р. з України додатково було вилучено 104,6 млн. пудів хліба. Тобто 237,6 млн. пудів «дала» державі опухла з голоду Україна. І у голодні роки московське керівництво не припиняло вивезення та продаж за кордон продовольства.

Причинами Голодомору 1932—1933 pp. — найстрашнішої сторінки української історії XX століття та найжахливішого злочину сталінізму — були розкуркулення, насильницька колективізація, фактичний розгром селянства, опір селян, несприятливі погодні умови 1932 р.

4 листопада 2005 р. Президент України В. Ющенко підписав Указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні», у якому наголошується на вихованні поваги до історичного минулого, до людей, які пережили Голодомор. Президент виступив також з ініціативою про визнання ООН та світовим співтовариством Голодомору як геноциду (знищення за національною ознакою) проти українського народу. Ця пропозиція викликала неоднозначну реакцію.

Так, італійський дослідник історії України А. Граціозі впевнений, що визнання Голодомору актом геноциду раніше чи пізніше таки відбудеться. «Для мене, — заявляє історик, — це морально та інтелектуально очевидний факт.., незважаючи на те, що, очевидно, знадобиться багато часу, перш ніж європейські історики та європейська громадська думка в цілому певною мірою збагнуть суть та значущість Голодомору».

В. Малінкович, політолог, який докладно вивчав Голодомор, вважає, що для «визначення цієї трагедії слово «геноцид» не підходить. Голодомор був скерований не проти українців як етносу, а тільки проти українських селян, як і проти російських селян, казахських скотоводів». Політолог вважає, що «це була війна багатонаціональної тоталітарної держави проти багатонаціонального селянства СРСР».

Індустріалізація та насильницька колективізація супроводжувалися ідеологічним наступом сталінізму, боротьбою зі старою інтелігенцією, яка виявляла невдоволення колективізацією та всевладдям партійних органів.

У січні — квітні 1930 р. у приміщенні Харківського оперного театру відбувся процес над учасниками так званої «Спілки визволення України» (СВУ). 45 лікарів, учителів, письменників, студентів, серед яких були академік С Єфремов, політичний і церковний діяч В. Чехівський, професори Г. Іваниця, М. Слабченко, звинувачувалися у причетності до націоналістичної законспірованої організації СВУ В обвинувальному вироці вказувалося, що СВУ мала на меті сприяти інтервенції в Україну й готувала антирадянський заколот. Четверо підсудних отримали по 16 років таборів, інші — від двох до восьми років або були вислані з республіки. У 1989 р. усі жертви процесу СВУ були реабілітовані, оскільки їхній злочин від початку до кінця був фальсифікацією. Проте справою СВУ відкрився новий етап у боротьбі з «націоналізмом» в Україні.

У другій половині 1931 р. була «розкрита» ще одна міфічна контрреволюційна організація — «Український національний центр» (УНЦ). За цією справою було засуджено 50 українців, у тому числі колишні члени українських партій есерів та соціал-демократів В. Голубович, П. Христюк, М. Шраг та інші. До справи також було притягнуто заарештованого у Москві М. Грушевського. Слідство намагалося звинуватити Грушевського у керівництві УНЦ та довести це не вдалося, однак йому заборонялося повернення в Україну.

Восени 1934 р. М. Грушевський виїхав на лікування до Кисловодська, де у листопаді цього ж року помер у віці 68 років після операції. Тіло видатного історика, голови Української Ради було перевезено до Києва та поховано на Байковому кладовищі у Києві. У статті, присвяченій пам'яті М. Грушевського, колишній міністр закордонних справ УНР О. Шульгін писав: «Великих людей судять за іншими мірками, ніж простих смертних, до них висувають більше вимог..., їм не пробачають того, що пробачають звичайній людині. Висвітлити трагедію Грушевського, яка тісно пов'язана з трагедією України, — це одне з завдань майбутніх істориків і його біографів».

Тож у 1929—1931 pp. Україною прокотилася перша хвиля масових репресій — «розкуркулювання», масові депортації та процеси СВУ і УНЦ. З 1930 р. в СРСР організовується та обплутує країну зловісним павутинням система таборів — ГУЛАГ. За 10 років (1930—1940) кількість в'язнів у Сибіру, на Соловках, у Магадані зросла з 100 тис. до 1,5 млн.

У 1932—1935 pp. відбулася друга хвиля репресій. У цей час влада застосувала проти українського селянства та діячів культури відкритий терор. М. Хвильовий та М. Скрипник закінчили життя самогубством, їхня загибель символізувала кінець українського національного відродження. Почався період «Розстріляного відродження», під час якого зазнали репресій Г. Косинка, М. Зеров, Л. Курбас, М. Куліш, М. Драй-Хмара та багато інших діячів культури.

У 1934 р. ВКП(б) заснувала єдину Спілку письменників СРСР і, відповідно, Спілку радянських письменників України. Подібні союзи об'єднували художників, композиторів тощо. Незважаючи на значні досягнення у розвитку культури у 30-ті pp. (ліквідація не писемності, розвиток освіти), тоталітарна влада значно посилила ідеологізацію та політизацію культури, розглядаючи її як засіб зміцнення свого панування.

Третій хвилі репресій у 1936—1938 pp. передувало вбивство 1 грудня 1934 р. у Ленінграді С Кірова — одного з лідерів ВКП(б). Цей замах став поштовхом до «Великого терору». Його жертвами стали керівні партійні діячі — Г. Зінов'єв, Л. Каменев, М. Бухарін, О. Риков, X. Раковський, С Косіор, П. Любченко, Е. Квірінг, В. Чубар та інші. У другій половині 1937 р. до Києва були направлені М. Хрущов та М. Єжов, який став новим наркомом Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) — для чистки КП(б)У від «ворогів народу і троцькістсько-фашистських елементів». До червня 1938 р; репресій зазнали 17 членів РНК УРСР, 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У У 1940 р. за особистим дорученням Й. Сталіна агент НКВС вбив Л. Троцького.

Жертвами репресій ставали службовці, священики, робітники, селяни. Жахливим за своїми наслідками був удар по армії. У червні 1937 р. відбувся процес над вісьмома генералами на чолі з маршалом М. Тухачевським, яких звинуватили у підготовці змови проти керівництва ВКП(б) та зв'язках з іноземними розвідками. Тільки у Київському та Харківському військових округах за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними у перші місяці війни з фашистською Німеччиною.

Напередодні «Великого терору», 5 грудня 1936 р., у СРСР було прийнято конституцію, яку назвали сталінською. Вона закріпила «перемогу сталінізму в СРСР». Радянський Союз визначався як соціалістична держава робітників і селян, політичну систему якої складали Ради депутатів трудящих. Основний закон закріпив монополію ВКП(б) на владу, задекларував великий перелік прав громадян. У січні 1937 р. було прийнято й нову конституцію УРСР, яка офіційно почала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). УРСР, як і раніше, не мала державності, формально утворюючи з іншими союзними республіками федеративний Союз РСР — по суті унітарну державу.

Наслідками радянської модернізації УРСР були її перетворення з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну республіку, зміцнення оборони, формування робітничого класу, ліквідація безробіття, створення колгоспної системи. Поряд з цим результатом модернізації стало одержавлення усіх засобів виробництва, формування командно-адміністративної системи, централізація управління економікою, диспропорції у розвитку промисловості та сільського господарства, голод 1932—1933 pp., втрата селянством відчуття хазяїна своєї землі, падіння життєвого рівня населення.

У другій половині 30-х pp. XX століття в СРСР (УРСР) остаточно встановився тоталітарний режим, який характеризувався зміцненням особистої влади Й. Сталіна, масовими репресіями, порушенням прав людини. Історик Г. Клюкова з цього приводу зазначає: «Звичайно, була частина країни, «яка сиділа», та інша — «яка саджала». Але це не вся країна. Була країна, яка й не сиділа, й не саджала... Склалося два варіанти ставлення до цієї «третьої» частини. Одні вважають, що вона ні в чому не винна: вона працювала, творила, була сповнена ентузіазму. Прихильники другої точки зору підкреслюють, що народ у цілому характеризували апатія, байдужість, конформізм. Це та ціна, яку народ заплатив за життя в тоталітарній державі».

Українські землі поза межами СРСР було поділено між трьома державами — Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. До складу Польщі входили Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся і Холмщина, де проживало 5,6 млн. українців. У складі Румунії знаходилися Північна Буковина та Бессарабія, де проживало майже 800 тис. українців. До Чехо-Словаччини належало Закарпаття (офіційно називалося Підкарпатською Руссю), де мешкало майже 500 тис. «русинів».

Майже половину території Польщі становили так звані «східні креси» — західноукраїнські та західнобілоруські землі, де окрім українців і білорусів проживали поляки, євреї, німці. Такий етнічний склад населення породжував для польської влади великі національні проблеми. Після поглинення у 1919 р. ЗУНР Польщею, у березні 1923 р. Рада послів держав Антанти визначила належність цієї території до Польщі.

Східна Галичина не мала автономії у складі Польщі, а на її території були утворені Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства. Польська влада активно проводила тут політику полонізації і денаціоналізації. Після радянсько-польської війни 1920 р. уряд почав «осаджувати» на українських землях демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім і всіх бажаючих (їх називали осадниками). У міжвоєнний період на українських землях Польщі осіло 300 тис. поляків. Це призводило до загострення українсько-польських стосунків, бо осадникам давали кращі землі. Не сприяв покращенню цих стосунків і прийнятий у 1924 р. закон про заборону вживання української мови в урядових установах.

На Північній Буковині, що входила до складу Румунії, більшість складали українці, а у Південній — румуни. У Бессарабії більшість складало українське населення. У 1927 р. румунський уряд прийняв закон про адміністративну уніфікацію, за яким на Буковині було ліквідовано автономію і самоврядування. По відношенню до українського населення правлячі кола Румунії проводили насильницьку румунізацію.

У Закарпатській Україні, яка перебувала у складі Чехо-Словаччини, становище українців було кращим, ніж у Польщі або Румунії, оскільки Чехо-Словаччина мала міцніші демократичні традиції, яких, хоч і непослідовно, намагалася дотримуватися щодо «русинів».

Отже, сподівання українців на самоврядування, як відзначає історик О. Субтельний, «наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, і тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація». Економічне становище українських земель у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини характеризувалося економічною залежністю, відсталістю та намаганням Варшави, Бухареста та Праги перетворити їх на сировинний придаток. Наприклад, польський уряд поділив країну на дві частини — так звану Польщу «А» і Польщу «Б». До першої належали коронні польські землі, до другої — східні регіони, тобто західноукраїнські і західнобілоруські землі. Сприяючи розвитку Польщі «А», уряд свідомо гальмував економічний розвиток Польщі «Б». На «українські» воєводства припадало 25 % території та 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємств і 9,8 % робітників. У буковинській промисловості підприємства, де працювало більше 20 робітників, становили 2 % від загальної кількості у Румунії. На території Закарпаття зосереджувалося 0,07 % виробничих потужностей усієї Чехо-Словаччини.

Світова економічна криза 1929—1933 pp. болюче вдарила по менш розвинених країнах — Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині і особливо — по українських землях. У 1931—1932 pp. безробітних на Північній Буковині налічувалося 50 тис, у Закарпатті — 100 тис, а в одному Львові — ЗО—40 тис. осіб.

Характерними рисами стану сільського господарства були безземелля та малоземелля селян (на Буковині у їхній власності були тільки 6 % поміщицьких земель), занепад сільського господарства, який посилила світова економічна криза, експлуатація та безправ'я населення. Чи не найхарактернішою рисою була аграрна перенаселеність, яка породила масову еміграцію за кордон. У міжвоєнний період емігрувало (головним чином до Америки): зі Східної України — 190 тис, Західної Волині — 150 тис, Закарпаття — 20 тис, Буковини — 12 тис. українців.

У Східній Галичині протидія гальмуванню розвитку економіки здійснювалася через кооперативний рух. Кількість кооперативів, членами яких були дрібні виробники та селяни, з 580 у 1921 р. зросла до 4000 у 1939 р. Кооперативи об'єднували 700 тис. осіб.

Польща не була тоталітарною державою, у ній не заборонялися політичні партії (яких налічувалося у Східній Галичині 12), якщо їхня діяльність не суперечила законам. Наймасовішим і найвпливовішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), утворене у 1925 р. Його лідерами були Д. Левицький, С. Баран, В. Мудрий. УНДО дотримувалося поміркованої позиції, виступало за здобуття Україною самостійності мирним шляхом. Це була партія інтелектуальної еліти краю. УНДО, як і більша частина західноукраїнської громадськості, позитивно ставилася до політики українізації, непу, які проводилися в СРСР у 20-х pp. Проте у 30-х pp. внаслідок згортання українізації та непу, насильницької колективізації, голодомору почали зростати антирадянські настрої.

Окрім УНДО, значний вплив на українців Східної Галичини мала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка утворилася у 1919 р. Програма партії передбачала боротьбу проти соціальних і національних утисків, об'єднання Західної України з Радянською Україною. Під тиском Комінтерну КПЗУ була змушена увійти до складу Компартії Польщі на правах широкої автономії. Оскільки у Польщі комуністична діяльність була заборонена, КПЗУ працювала у підпіллі. Після того як керівництво КПЗУ виступило на захист знятого з посади «українізатора» О. Шумського, Л. Каганович звинуватив лідерів КПЗУ у зраді. їх було викликано до УСРР, заарештовано і знищено. У 1938 р. за вказівкою Й. Сталіна Комінтерн взагалі розпустив Компартію Польщі, а отже, КПЗУ

У травні 1926 р. голова Польської держави Ю. Пілсудський очолив державний переворот, який привів до встановлення у Речі Посполитій (так офіційно називалася Польща) авторитарного (більш м'якого, ніж тоталітарний) режиму. Зміцнення авторитаризму у Речі Посполитій пояснювалося слабкістю Польської держави та приходом до влади у сусідній Німеччині у січні 1933 р. нацистів на чолі з А. Гітлером. Незважаючи на постійне коливання курсу польського уряду щодо українського питання, його суть залишалася незмінною — асиміляція українського населення. Останнє посилило виступи проти колонізації та асиміляції. Так, зросла кількість страйків робітників, виступи селян. Польський уряд удався до жорстоких репресій. Під гаслом боротьби з «українськими терористами» у 1930 р. було розпочато кампанію масової пацифікації («умиротворення»). «Умиротворення» вилилося у нещадне приборкання, погроми українських сіл, масові арешти. У Березі Картузькій було створено концентраційний табір для непокірних українців. Закривалися українські громади і читальні, майно противників режиму Пілсудського конфісковувалося. Через протести українців до Ліги Націй, утвореної після закінчення Першої світової війни, українсько-польські відносини, і без того непрості, ще більше загострилися. Дедалі рішуче у політичному житті Західної України заявляв про себе український націоналізм.

Причинами його активізації були розчарування у легальних методах боротьби, політика пацифікації польської влади. Політично активні українці втрачали віру у традиційні цінності західних демократій і надію на допомогу країн Заходу. Зростали нетерпіння, схильність до екстремістських методів боротьби. Продовжувався пошук нових ідеологічних орієнтирів для об'єднання всіх національних сил навколо ідеї незалежності українських земель.

За таких настроїв і обставин у 1920 р. у Празі невелика група офіцерів заснувала Українську військову організацію (УВО), що прагнула вести військову боротьбу проти польської окупації. Лідером УВО було обрано полковника Січових стрільців Є. Коновальця (1891 — 1938). Саме поразка національно-визвольних змагань 1917— 1921 pp. та розчленування українських земель між СРСР, Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною змусили Коновальця шукати нові засоби боротьби за незалежну Україну. У1929 р. на першому конгресі українських націоналістів у Відні представники УВО та інших організацій створили Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою ОУН було обрано Є. Коновальця.

ОУН виникла у складний період: у 1922 р. до влади в Італії прийшли фашисти, рвалися до неї нацисти у Німеччині, у 1929 р. у Союзі РСР встановилася одноосібна влада Й. Сталіна. Українські націоналісти вбачали свого союзника у боротьбі з окупацією Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини та СРСР у німецьких націоналістах. Історики І. Семененко і Л. Радченко з цього приводу зазначають: «Форму тоталітарної організації ОУН визнала за оптимальну через глибоке розчарування ефективністю демократичних методів визвольної боротьби, а також бачачи конкретні успіхи у боротьбі за владу більшовиків і німецьких нацистів та італійських фашистів, що діяли силовими методами...»

В ОУН стався розкол на два крила: помірковане, що очолив Є. Коновалець, яке орієнтувалося на підтримку Німеччини, та революційне (радикальне), очолюване молодими оунівцями С. Бандерою, М. Лебедем, Я. Стецьком, які наполягали на терорі як найефективнішому з засобів боротьби.

Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний (тобто радикальний) націоналізм, головним ідеологом якого виступив Д. Донцов. Він вважав, що «демократична м'якотілість» старшого покоління духовних лідерів — І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка — була причиною поразки боротьби за незалежність. Донцов стверджував, що нація — це абсолютна цінність і немає вищої мети, ніж створення незалежної держави. Кредо інтегральних націоналістів полягало у формулі: один абсолют — нація, один категоричний імператив — її воля до життя. На переконання членів ОУН, Україна повинна була стати етнократичною державою з верховним провідником на чолі.

Основним видом діяльності ОУН став політичний терор проти представників польської влади. На початку 30-х років крім чисельних актів саботажу, випадків «експропріації» члени ОУН організували понад 60 замахів і вбивств. У червні 1934 р. членами ОУН був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацький, який відповідав за кампанію пацифікації.

Судовий процес над 12 членами ОУН розпочався у листопаді у Варшаві. На лаві підсудних опинилися С. Бандера (1909—1959), член УВО з 1928 р., М. Лебедь (1909—1998), який у 1930—1932 pp. брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН, Я. Карпинець, М. Климишин та інші. У залі суду українці вітали один одного вигуками «Слава Україні!», пишалися, що належать до ОУН та беруть участь у національно-визвольній боротьбі українського народу. Одна з польських газет писала: «...Маємо обов'язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що живе і бореться за своє право на життя». Вирок польського суду був суворим: С. Бандера, М. Лебедь і Я. Карпинець — кара смертю із заміною на довічне ув'язнення; М. Климишин та Б. Підгайний — довічне ув'язнення; інші — різні строки ув'язнення.

У травні 1938 р. у Роттердамі (Голландія) загинув Є. Коновалець, діяльність якого викликала ненависть у Москві та Варшаві. ОУН у цей тяжкий період залишилася без керівництва. Український мистецтвознавець В. Скуратівський так оцінює життя та діяльність лідера ОУН: «Особистий урок, який дає полковник Коновалець сучасникові, полягає в спробі опору... У той же час завдяки фіналу цієї трагедії ми мусимо навчитися ставитись до історії не як до руйнівниці людини, а як до простору, де в людини є останній, вільний вибір. Полковник Коновалець жив в епоху, яка жахливо, до краю звузила цей вибір: або животіння, або гідність. Він обрав останнє».

Саме ОУН напередодні Другої світової війни виявилася найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні, яка вела боротьбу за відновлення української державності.

На окупованих Румунією українських землях склалися вкрай несприятливі умови для діяльності політичних партій. На Буковині діяли Комуністична партія Буковини (КПБ), утворена у 1918 p., Українська національна партія (УНП), яка виникла у 1927 р.

У 1918—1928 pp. у Румунії діяв воєнний стан, тому легальна політична діяльність була заборонена. Румунська влада жорстоко придушувала акції непокори, особливо повстання селян у вересні 1924 р. у Татарбунарах. У ньому взяло участь майже 6 тис. селян, більше половини з яких загинуло.

Недовгий відносно ліберальний період 1928—1937 pp. сприяв легалізації політичних партій. В умовах глибокої економічної і політичної кризи в лютому 1938 р. у Румунії встановилася особиста диктатура короля Кароля II, було розпущено парламент, заборонено профспілки тощо. Буковина і Бессарабія оголошувалися воєнною зоною. Стала можливою тільки нелегальна протидія.

Наприкінці 30-х pp. Версальсько-Вашингтонська система, створена країнами — переможцями у Першій світовій війні, почала тріщати по всіх швах. В умовах натиску фашистської Німеччини особливого значення набували доля Чехо-Словаччини та українське питання.Уряди Англії і Франції, намагаючись відвести від себе загрозу агресії з боку Німеччини та спрямувати її на схід — проти СРСР, пішли у вересні 1938 р. на Мюнхенську змову. Англія, Франція, Німеччина та Італія з метою «збереження» миру в Європі домовилися за спиною уряду Чехо-Словаччини про передачу частини чеської території (Судетської області) Німеччині. На початку жовтня 1938 р. Німеччина загарбала Судетську область і примусила уряд Чехо-Словаччини надати автономію Словаччині. З'явився шанс здобути самоврядування і Закарпаттю.

Край отримав його у жовтні того ж року. До влади прийшов кабінет міністрів на чолі з видатним українським педагогом, науковцем і політичним діячем Августином Волошиним (1874—1945). Але 2 листопада міністри закордонних справ Німеччини та Італії ухвалили рішення про передання Південної Словаччини й частини Карпатської України (з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове) «дружній» Угорщині. Такий «подарунок» вважався своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Через втрату Ужгорода столицю автономної Карпатської України було перенесено до Хуста.

В останні місяці такого успішного для А. Гітлера 1938 р. він демонстративно підтримав Карпатську Україну. За згодою Берліна 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму, а 15 березня новообраний сейм проголосив самостійність Карпатської України. її президентом було обрано А. Волошина. Але в цей же день у Карпатську Україну вторгайся війська Угорщини і окупували її. У боях проти загарбників до кінця травня 1939 р. загинуло майже 5 тис. закарпатців і кілька сотень галичан, які прийшли їм на допомогу. А. Волошин змушений був емігрувати.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за цинічної підтримки фашистської Німеччини.

До початку Другої світової війни залишалося декілька місяців...

¦ Неп: історія і сучасність.

¦ Створення СРСР.

¦ Українізація: історія і сучасність.

¦ Сталінізм в Україні: неминучість чи випадковість?

¦ Народ — жертва чи співавтор сталінського режиму?

¦ Формування адміністративно-командної системи в УРСР.

¦ Чи був Голодомор 1932—1933 pp. геноцидом українського народу?

¦ Встановлення тоталітарних режимів у СРСР та Західній Європі (порівняльний аналіз).

¦ ОУН: історія створення та діяльності (до Другої світової війни).

¦ Українське питання напередодні Другої світової війни.



Історія України з давніх давен до сьогодення
загрузка...
загрузка...