Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Частина II

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

2.2. УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У КІНЦІ XVII-XVIII СТ.

§9. Українська культура в кінці XVII-XVIII ст.

Стан культури в Україні у цей період мав свої особливості: українські землі були роз'єднані, знаходились у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури, взаємозбагаченню і поширенню досягнень культури різних регіонів; на перешкоді розвитку української культури стояла політика урядів тих де ржав, під владою яких перебували українські землі і які намагалися денаціоналізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з пануючою нацією (у Росії — русифікувати, у Польщі — полонізувати, в Австрії — онімечити тощо); у розвитку української культури почали з'являтися демократичні тенденції, що протистояли ре акційній схоластиці церкви та схилянню перед усім іноземним.

Культурним центром України в цей час продовжував залишатись Київ, а головним науково-освітнім закладом — Київський колегіум, перейменований у 1701 р. на Києво-Могилянську академію. Навчання в ній носило в основному світський характер: тут вивчали математику, астрономію, медицину, образотворче мистецтво.

Контингент студентів формувався на демократичних засадах — без обмежень щодо соціального стану. У часи І. Мазепи тут навчалося близько 2000 студентів, у тому числі представники різних народів: серби, чорногорці, молдавани, греки, болгари. Багато випускників академії стали з часом видатними політичними діячами, вченими, церковними ієрархами, письменниками: Ф. Прокопович, Бантиш-Каменський, І. Самойлович, С. Палій, міністри Катерини II — О. Безбородько, Л. Трощинський та інші. Деякий час тут навчався М. В. Ломоносов.

За зразком Київської академії були засновані колегіуми у Чернігові, Харкові (1727 p.), Переяславі. Харківський колегіум, де навчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя й освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому від крили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.

Але в кінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації.

На Західній Україні освітні заклади теж використовувались польськими властями для полонізації і покатоличення українського населення. У 1661 р. було засновано Львівський університет, у деяких містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання велося польською мовою і мало богословський характер.

У 1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», відповідно до якого відкривалися народні училища двох типів: у повітових містах — дворічні (початкова освіта — учили читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернських центрах — п'ятирічні (середня освіта — вивчали історію, географію, фізику тощо). Близько 1800 р. в Україні діяло 8 п'ятирічних і 17 дворічних народних училищ, де вчилося всього 3,5 тис. осіб.

Видатним, феноменальним явищем української науки та літератури XVIII ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився у сім'ї бідного козака на Полтавщині. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії, знав декілька мов. До 1769 р. викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через непорозуміння з церковною верхівкою змушений був залишити це заняття і став мандрівним філософом, народним учителем. Основні його твори: «Наркісс», «Діалог», збірка поезій «Сад божественних песней», збірка байок «Басни Харковскія».

Велика увага в його творчості приділяється критиці протиріч і недоліків тодішнього громадського порядку, кріпосництва, свавілля поміщиків і адміністративної верхівки. На противагу цьому Сковорода висував ідею нового суспільства, зі справедливими законами, рівністю людей, де кожний займається корисною працею за своїм смаком. Досягти цього він думав за допомогою самовдосконалення. У цьому виявився утопізм його соціальної теорії.

Філософські погляди Сковороди мають суперечливий характер. Вони є поєднанням матеріалістичних елементів зі стихійною діалектикою та пантеїзмом. Він створив концепцію трьох світів і двох натур. (Три світи: макрокосм (кінцевий світ); мікрокосм (людина); світ символів (Біблія). Дві натури: видима (матерія); невидима (дух, ідея, Бог)).

Характерною ознакою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світської літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов'язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія тощо. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск).

Значний крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. У 1705 р. він написав історичну трагікомедію «Володимир», для котрої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема, у трактуванні Києва як «Другого Єрусалима». Новизна п'єси «Володимир» була вже в тім, що автор взяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор робить психологічний аналіз дій князя Володимира Великого, показує його сумніви й коливання, як у звичайної людини, а не в канонізованих святих, позбавлених людських недоліків. Тому цей твір Прокоповича є ніби межовою віхою на грані нового і старого української духовності.

У XVIII ст. продовжувала розвиватися музична культура. Од ним із талановитих народних композиторів цього часу був Семен Климовський, відомий у літературі як «харківський козак — піснетворець». Широке визнання принесла йому пісня «їхав козак за Дунай», що стала народною.

Видатними українськими композиторами були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825). М. Березовський учився в Італії, разом із В.-А. Моцартом, якого йому вдалося перемогти в музичному конкурсі. Проте в Росії Березовський був визнаний і життя його закінчилося трагічно.

Вдаліше склалося життя Д. Бортнянського, який написав де кілька опер, 35 концертів, ЗО гімнів. Найвідоміший його твір — напівсвітський гімн «Коль славен».

Важливе значення в розвитку історії та літератури мали козацькі літописи, де поряд з історичними фактами містилися фольклорні матеріали у вигляді переказів і легенд. Такими є літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Велична. На відміну від староруських літописів, що складалися з річних статей і були написані різними книжниками, козацькі літописи — це цілісні авторські праці, створені представниками освіченої старіпини. Головна увага в них приділялася національно-визвольним і со ціальним рухам українського народу, Визвольній війні середини XVII ст. Ці літописи ґрунтуються на різноманітних документах і спогадах учасників, відрізняються достовірністю відображення подій і глибокими узагальненнями.

У першій половині XVIII ст. в Україні складається оригінальний архітектурний стиль — українське бароко, яке характеризується застосуванням яскравого орнаменту, барвистої кераміки, ліпних оздоб. У другій половині XVIII ст. на зміну йому приходить російський класицизм (російський ампір), якому властива геометрична чіткість, відмова від пишного оздоблення, світлі фарби (жовті стіни і білі колони).

Стилі українського живопису цього періоду — дуже різноманітні й нерівноцінні за рівнем майстерності. Більшість парад них портретів (парсун) козацьких полковників написані в реалістичній манері місцевими майстрами, які вміло передали настрій і характер зображуваних старшин.

Відмінною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами називали засновників, меценатів, опікунів тієї або іншої церкви, а також діючих церков них старост (глав парафіяльних рад). У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Петра І.

У XVIII ст. спостерігається відтік української інтелігенції до Росії. Це було пов'язано як з об'єктивними (складні політичні та соціальні умови життя в Україні у зв'язку з колонізаторською політикою царизму), так і з суб'єктивними причинами (намагання зробити кар'єру в центрі імперії). Багато українців обіймали вищі державні та церковні посади в Росії (наприклад, канцлером Катерини II був О. Безбородько, фаворитом Єлизавети І — О. Розумовський). Серед професорів Слов'янсько-латинської академії — першого вищого навчального закладу Росії було 95 професорів з Києво-Могилянської академії. Це було пов'язано з тим, що загальний рівень культури й освіти в цілому в Україні на той час був вищим, ніж у Росії. (Наприклад, перший університет у Росії — Московський — було створено у 1755 р., а в Україні подібний заклад — Києво-Могилянська академія — існував з 1632 p., Львівський університет — з 1661 р.)