Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ

В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними землi, певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй вiк на дунайських гирлах, на пiдставi своєї пам'ятi, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили її од мiста Преславу на Георгiївському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана, бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря. Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там свої вiйськовi паланки.

У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до останньої, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи завдовжки в двi верстви, їх копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було зроблено Кiш.

Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од Задунайської, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд чи зберiгся б так добре за Дунаєм давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi.

Сiчове життя за Дунаєм мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгiївським гирлом запорожцi жили в Муругилi, Махмудiє, Беш-Тепе, Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в Iвончi, Горговi та Катирлезi.

Вiйськова рада та вибори вiйськової старшини вiдбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторiї Нової Сiчi твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за Дунаєм обирали на Новий рiк, а добродiй Кондратович iз народних переказiв передає, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi.

Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили чотирьох кошових.

В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько.

Зберiгся за Дунаєм i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали своє життя в монастирях. Тiльки на Дунаї у запорожцiв не було такого монастиря, як Самарський; iз Задунайської Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись" або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака, пiд час росiйсько-турецької вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15 рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунiв.

Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Нової Сiчi iз запорожцями була своя церква й священик.

Войовничий хист козакiв за Дунаєм занепав. Це так i мало бути, бо зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Україну, а за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачi. Занепад бойового хисту в задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку полегкiсть мали тiльки тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi.

Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi звичаї; новi ж козаки, втiкачi з України, дивились на Сiч Задунайську тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського панства.

З часом, коли поневолення на Українi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало, а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднiшою. По дорозi українцiв ловили пани й забирали в неволю до себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у Молдовi, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх своїми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одної неволi до другої.

Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу висилав на Україну окремих "вожаїв". Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожаї" приводили на Сiч по десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Українi не зачiпали запорозьких "вожаїв", бо їм на Сiчi видавали пашпорти, як турецьким пiдданцям.

Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi:

Ой, да Дунай-рiчка та широка,

Та на перевозi все глибока,

Да луги iз лугами,

А береги з берегами...

Ой, там запорожцi приїжджали

I молодих бурлак проводжали...

А тепер не проходять

I бурлак не проводять -

За превражими панами!

Ой, да нашi пани все поляки,

А пишуть письма про бурлаки:

"Да коли б нам їх пiймати,

Да кого б нам оддати

Да у тi нещаснi солдати".

Там стояли все могили,

Де бурлаки проходили.

Та степи за степами

I луги з берегами...

Там чумаченьки проходили

I бурлаченькiв провозили.

А тепер не проходять

I бурлак не провозять -

Все за вражими панами.

Нашi бурлаченьки догадались -

Через Дунай-рiчку перебрались.

Та Дунай рiчка-мати,

Та не дай погибати

Нам, безщасним сiромахам.

Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж самi киї, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на Запорiжжi, до шибеницi.

Священики призначались на Сiч молдавським єпископом, але виключно тi, на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв єпископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i постригав.

Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк, хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля, скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так що й за Дунаєм незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту.

Жило за Дунаєм Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого гармашного завода, а то й декiлька. Збували рибу запорожцi у великi мiста по Дунаї: Галац, Браїлiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами та iншим приладдям.

Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками. Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить добре.

Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю.

Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "таїну", себто припас. З нього їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово (свинець). Скiльки од султана мав кожен козак таїни невiдомо; жалування ж - десь 12 карбованцiв на рiк.

Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, немає вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року 1814-го про нього вже нiхто не згадує. Дiд Рогозяний був такий саме старий сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайської Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у 1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк.

Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачi. Про нього збереглося таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожцям за те, що вони проливають у вiйнах християнську кров. "Церква у нас, - сказав вiн, - вся в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй: ви сього не бачите, а я бачу!" Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пiшов у монастир Мирнопоянський i так скiнчив своє життя ченцем.

Пiсля Литвина до кiнця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Бiлюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всi тi кошовi, напевно, були досить нiкчемнi люди, i їх хутко скидали з кошевства. Вiдомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що вiн ночами навiдувався до молодиць.

Пiд час кошевства Рясного запорожцi, з наказу султана, посилали полк козакiв на утихомирювання повстання сербiв, а чи брали вони якусь участь у боях - невiдомо.

Пiсля Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзятої вдачi. Пiд час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кiш посилав 600 козакiв у Стамбул ставити на якiйсь рiчцi "муругiлi", чи "заставки" (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломiєць розказував року 1881-го про тi роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: "по три хлiби на день давали" i платили добре; "Паша було приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив i на баркасi, було, везе повнi мiшки срiбла та золота".

Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченцi й навiть через якийсь час став архiмандритом в одному з монастирiв; з чого можна думати, що вiн був людиною освiченою.

З кошових, що керували Сiччю у 1818 та 1820 роках, вiдомо тiльки про Никифора Бiлугу та Грицька Головатого. Тодi греки, маючи намiр пiдняти проти туркiв повстання, розсилали по всiх турецьких землях агiтаторiв, щоб пiдмовляти людей на свiй бiк i тим зменшувати турецьку силу, а збiльшувати свою. На Сiч вони прислали з Афону архiмандрита Фiларета, щоб вiдмовити запорожцiв допомагати туркам. Фiларет виголошував у Сiчовiй церквi промови, страхав запорожцiв карою на тiм свiтi за пролиття християнської кровi й закликав їх повернутись у Росiю, даючи поруку в тому, що всiм подарують їхнi провини, й вони мали великий вплив, i мiж козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.

Настрiй старих днiпровських сiчовикiв у той час добре змальовує народна пiсня, записана на Дунаї:

Закричала ластiвонька,

Зо дна моря виринаючи,

Гомонiли запорожцi,

Та й по Сiчi походжаючи:

"А що будем, братiї, робити,

А що будем починати?

А чи будем на Русь iти,

Чи будемо у турчина проживати?"

"А чом же нам на. Русь iти?

Вже ж нам, браття, з родиною

Та й до вiку не видатися!

Справдi, де б старi, самотнi дiди знайшли б собi притулок на Українi, коли їхнi. батьки давно вже були на тiм свiтi, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немiчнi? Не таке було становище молодших запорожцiв, пiзнiших утiкачiв з України. Бiльшiсть iз них покинула в рiдному краю жiнок та дiтей, i надiя на нове спiльне життя з ними не могла, не манити втiкачiв назад, додому.

Скiнчилося на тому, що якась частина запорожцiв, разом з архiмандритом Фiларетом i старшиною Чернявським виїхала iз Сiчi в Одесу. Росiйський уряд зустрiв Фiларета прихильно й надiлив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожцiв невiдома - бiльшiсть їх розiйшлася на заробiтки.

А тим часом на Сiч прибув другий архiмандрит з Афону, колишнiй отаман. Почувши, що починається вiйна, Семен Мороз не всидiв у монастирi й, скинувши iз себе митру, знову надiв запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.

Запорозький Кiш, з наказу султана, вирядив на грецьку вiйну полк запорожцiв, а наказним отаманом у той похiд призначив Мороза. Є деякi вiдомостi про те, що козаки брали участь в облозi Мiсолонгi, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожцi вже верталися з Грецiї у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожцiв i сам Мороз, греки потопили вибухом, i всi козаки, за винятком небагатьох, загинули в морi.

На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозумiли його, як божу кару за пролиття християнської кровi.

Року 1825-го кошовим отаманом за Дунаєм став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го - Василь Незамаївський. За останнього кошового австрiйський консул у Галацi передав на Кiш листа вiд росiйського коменданта в Iзмаїлi Тучкова. В ньому повiдомлялось, що наближається вiйна Росiї з Туреччиною, що росiйське вiйсько зараз же перекинеться на турецький бiк Дунаю, i через те запорожцям треба заздалегiдь подбати про свою долю й перейти на росiйський бiк.

Становище запорожцiв, справдi, було кепське. Вже двi попереднi вiйни показали, що турки не можуть вистояти проти Росiї. Можна було побоюватися, що Росiя забере тi землi, де сидiли запорожцi, i їм доведеться переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже нiяких зв'язкiв з Україною. Незважаючи на те, старий днiпровський сiчовик Незамаївський не згодився на пропозицiю росiйського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всiх втiкачiв iз росiйської сторони, i про тих землякiв, якi жили слободами й не мали змоги переїхати на росiйську сторону разом iз козаками.

"Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незамаївський, - не я й виводити буду". А тим часом, сподiваючись скрутного становища вiйська, вiн, покладаючись на свою старiсть, на Покрову року 1827-го вiдмовився наново бути кошовим.



Кащенко Адріан