Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ)

ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Україну.

Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Україну.

Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80 сажнiв завширшки.

Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити їм перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Україну. Згодом на степових пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом: на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що вороги наближаються.

Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так що єдиним зв'язком Сiчi запорозької з Україною, i то не забезпеченим од татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжкої неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власнiстю, стали помiчати, що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про їхнi наскоки всю Україну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши їхню варту, вiроломно налетiти на українськi мiста й села.

Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi їхнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або як перелiтає птаство.

Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра; якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети; згодом же, вистеживши зi своєї схованки ворогiв, - кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували їх.

Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар, бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добiгти козаковi до якоїсь степової рiчки або озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у її колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурюється у воду з головою. Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидiти в рiчцi, доки татари пiдуть далi.

Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи:

Понад сагою Днiпровою

Молодий козак обiд обiдає,

Не думає й не гадає,

Що на нього, молодого,

Ще й на джуру малого,

Бiда настигає...

То не верби луговiї зашумiли,

Як безбожнi ушкалi налетiли,

Хведора Безрiдного,

Отамана курiнного,

Пострiляли, порубали,

Тiльки джури не пiймали,

То малий джура до козака прибуває,

Рани йому глибокiї промиває.

То козак йому промовляє:

- Джуро, мiй джуро,

Вiрний слуго!

Їдь ти понад Лугом-Вазавлугом

Та понад Днiпром-Славутою.

Послухай ти, джуро, -

Чи то гуси кричать,

Чи лебедi ячать,

Чи ушкалi гудуть,

Чи, може, козаки Днiпром iдуть?

Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени,

Коли ушкалi гудуть, то схорони.

Коли ж козаки йдуть, то об'яви:

Нехай вони човни до берега привертають,

Мене, Хведора Безрiдного, навiщають.

Ой, усi поля самарськiї почорнiли,

Ясними пожарами погорiли;

Тiльки не згорiло край рiчки Самарки,

Край криницi Салтанки

Три терни дрiбненьких,

Три байраки зелененьких;

Та тим вони не згорiли,

Ще там три брати рiдненьких,

Як голубоньки, сивеньких,

Пострiлянi та порубанi спочивали;

Та тим вони спочивали,

Що на рани пострiлянi та порубанi

дуже знемогали.

Озоветься старший брат до середульшого словами,

Обiллється гiркими сльозами:

"Прошу я тебе, братику мiй рiдненький,

Як голубонько, сивенький!

Добре ти учини:

Хоч iз рiчки Самарки

Або з криницi Салтанки

Холодної води знайди,

Рани мої, пострiлянi та порубанi,

окропи, охолоди!"

То середульший брат теє зачуває,

До його словами промовляє:

"Братику мiй рiдненький,

Як голубонько, сивенький!

Чи ти менi, брате, вiри не доймеш,

Чи ти мене на смiх пiдiймаєш!

Чи не одна нас шабля порубала?

Чи не одна нас куля пострiляла?

Що маю я на собi дев'ять ран -

рубаних, широких,

А чотири - стрiляних, глибоких!

Так ми добре, брате, учинiмо,

Свого найменшого брата попросiмо:

Нехай найменший брат добре дбає,

Хоч навколюшки вставає,

Вiйськову суремку в головах доставає,

У вiйськову суремку добре грає-приграває;

Нехай би нас стали страннi козаки зачувати,

До нас доходжати, Смертi нашої доглядати,

Тiло наше козацьке, молодецьке

в чистiм полi поховати!"



Кащенко Адріан