Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки)

ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Зi свого боку Мазепа, щоб догодити Голiцину й царевi Петру, в перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по рiчках Орелi й Самарi та на устях Орчика й Берестової, були побудованi фортецi, до яких Вiйсько Запорозьке не смiло б доторкатися, та ще щоб до кiнця вiйни Росiї з Кримом запорожцi не мали права торгувати з татарами й примирятися з ними.

Сповiщаючи 12 вересня кошового отамана Вiйська Запорозького Грицька Сагайдачного про затвердження на гетьманський уряд Мазепи, царi Iоанн та Петро подарували Запорозькому Вiйську прибутки з Переволочанського перевозу.

Радiли козаки, що Самойловича не стало й, щоб жити з Мазепою у згодi, послали йому привiтання з обранням i висловили йому бажання "багато лiт гетьманувати на користь неньцi-Українi i не херхелювати на згубу Вiйська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович". .

Тiльки даремнi були надiї запорожцiв: Мазепа, хоч i був родом з української шляхти, та освiту й виховання дiстав у Польщi, бо ще хлопцем опинився на королiвському дворi, й хоч потiм близько стояв до Дорошенка, та, проте, радий був служити всякому, на чийому боцi сила; i коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманствi мiцнiше за Дорошенка, вiн перейшов на його бiк. Вихований далеко вiд простого люду, Мазепа не вмiв дбати про його права й потреби, а разом iз тим залишався байдужий i до вольностей Вiйська Запорозького.

Ще за Самойловича почалося загарбання українських земель вiйськовою старшиною та росiйськими воєводами; за Мазепи ж це розтягання досягло найбiльшої сили.

Спочатку Мазепа роздавав вiльнi землi, далi - одiбранi вiд польських магнатiв; коли ж не стало вже порожнiх грунтiв, вiн став роздавати старшинi й тi надiли, на яких сидiли селяни, причому вони переходили в пiдданство української вiйськової старшини.

Росiйський уряд охоче затверджував таке роздiлення земель та поневолення українського селянства, бо це наближало лад Гетьманщини до устрою Великороси й, до того ж, сiяло розбрат мiж українською старшиною й простим людом.

Згодом, коли вже й селянськi землi були подiленi мiж старшиною, дiйшла черга й до козачих грунтiв; i для того, щоб оддати комусь їх, то козаки, якi жили на них, повертали в поспiльство, доводячи всiлякими кривдами, що вони були не природженi козаки, а здобули козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом iз старшиною сам собi копав яму, бо поспiльство, а почасти й козаки, почали вважати i його й старшину за своїх ворогiв i шукали заступництва вiд своєї старшини в московських урядовцiв, яким це було дуже бажане, бо зменшувало вплив української старшини на люднiсть.

Скориставшись пригнобленням народу на Гетьманщинi, король Ян Собеський став закликати селян i козакiв з Лiвобережної України на Правобережну, поновив там козаччину й надав права козацьких полковникiв: у Корсунi - Iскрi, в Богуславi - Самусю, на Побужжi - Абазiну й у Фастовi - Палiю. Колишнi виселенцi з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер iз Лiвобережжя, а найбiльше з полкiв Гадяцького, Лубенського й Миргородського, назад на Правобережну Україну й разом iз переселенцями з Волинi й Подiлля враз залюднювали ситi й веселi грунти Київщини. До року 1683-го Правобережна Україна вже добре заселилася, а козацтво набуло в нiй чималої сили. Польща втiшалася з того, та тiльки недовго, бо водночас iз тим, як козацтво змiцнювалося, зростала й нехiть його бути пiд владою Польщi.

На Запорожжi пiсля смертi Iвана Сiрка почався занепад. Млявi отамани, скоряючись росiйському урядовi та Бахчисарайськiй згодi, дозволили туркам збудувати на низу Днiпра дуже мiцнi фортецi, й, тепер одiрванi од моря, запорожцi зовсiм забули про свої колись славнi морськi походи. Вiйсько Запорозьке не наважувалося воювати самостiйно, як виступав Сiрко, а ходило в походи тiльки за наказом iз Москви, неначеб другорядне росiйське вiйсько; коли ж у роцi 1687-му запорожцiв покликали воювати проти татар, так як вони хочуть, i кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осiнь того ж року пiшов на Кизикермен i Аслам-город, то такий похiд мало додав запорожцям слави; користi ж вони не мали зовсiм, а на початку сiчня 1688 року татари самi пiдступили до Сiчi й три днi добували її, хоч так само, як i запорожцi, залишилися нi з чим.

Маючи на думцi гнати татар i вiддячити їм за напад, Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб той прислав на потугу бодай 1000 козакiв, але гетьман хоч i обiцяв, та нiчим не допомiг, i новий похiд Сагайдачного не вiдбувся.

Незадоволенi Мазепою за пригнiчення посполитого люду, запорожцi почали пiдбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же надiслав про це свого доноса до Москви й дiстав од росiйського уряду наказ зброєю приборкати запорожцiв. Врештi до цього не дiйшло, бо напровеснi сiчовики самi вийшли з Гетьманщини.



Кащенко Адріан