Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Перські війни

Єдність греків. На переламі VI—V ст. до Хр. політичні відносини в Греції були вже остаточно устабілізовані. ГрецькГ держави утворили постійні границі і сталий устрій, а грецька' колонізація осягнула найдальші межі. Але все ж грецький народ не зміг об'єднатися в одну державу. На перешкоді цьому стояло в першій мірі географічне положення. Грецькі горн ділять країну на маси окремих замкнених улоговин і верховин, через що різні оселі були від себе цілком відділені й могли жити окремим життям. Завдяки тому відрізнювалися, саме собою, поодинокі, більші чи менші, племена. Різниці в говорах, побуті та віруваннях почали творити з них окремі народці. Але навіть в одному й тому самому племені важко було довести до одної державності: греки відзначалися сильно виробленим почуванням свободи й індивідуальності й неохоче піддавалися під спільний провід. Тодішня Греція, на суходолі й островах, була розбита на кількадесять окремих держав.

Але хоч греки не дійшли до політичного об'єднання, вони все-таки почувалися одним народом. Існували різні чинники, що єднали їх і надавали їм однопільний характер. Наскільки греків розділяв суходіл, настільки єднало їх море. Плавба в Греції розвинулася так широко, що комунікація між поодинокими оселями відбувалася не побережними шляхами, а морем. Хоч греки походили із суходолу, але дуже скоро стали морським народом і на морі зустрічалися значно частіше, як на суші. Кораблі різних племен і держав спільно відбували подорожі в далекі землі, одні поруч других закладали нові колонії, й це розбуджувало в них дух єдності та солідарності., У своїх мандрівках греки зустрічалися з чужими народами й доходили до свідомості, що нічого спільного не мають з тими «варварами» (чужинцями), зате самі творять якусь одну цілість. Вони відчували, що хоч говорять різними говорами, але мова їх одна і спільна. Одне письмо, яке всі греки прийняли, перероблюючи фінікійський алфавіт1, підкреслило ще більше грецьку єдність.

До зросту солідарності серед грецьких племен немало причинилася спільна релігія. Спочатку різні племена, околиці й оселі мали свої окремі вірування, але пізніше, коли комунікація стала живіша, на перше місце виступили головні божества, як Зевс, Гера, Аполлон, Афіна, Діоніс та ін. До закріплення одноцільності релігії найбільше причинилися епопеї Гомера. Вони були відомі й цінені в усьому грецькому світі, а ті божества, яким Гомерові герої віддавали шану, стали популярними і шанованими в усій Греції та її колоніях. Релігія стала однією з головних прикмет грецької культури, що відрізняла її від Сходу: хоч греки шанували своїх богів і складали їм жертви, але ніколи не ставилися до них так по-рабсыси, як люди з Орієнту. І горді були з того, і зневажливо гляділи на своїх сусідів.

При деяких визначних святинях постали т. зв. амфіктіонії — союзи довколишніх міст, що охороняли священне місце. Члени такого союзу зобов'язувалися на час щорічних свят припиняти боротьбу між собою, захищати подорожніх, виступати спільно проти тих, хто зневажав мир. Найбільша була дельфійська амфіктіонія при святиш Аполлона в Дельфах. Це були найстарші союзи, в яких різні держави й племена лучилися для одної ідеальної мети. В подібний спосіб поставали об'єднання, що мали завдання провести й захищати всенародні ігрища, в першу чергу олімпійські ігрища на честь Зевса в Елщі. На такі свята зтздилися греки з усіх країн, навіть із найдальших колоній, і при спільних змаганнях пізнавалися ближче і взаємно приязнилися.

У той час вперше з'явилося спільне ім'я греків — елліни. Цю назву спочатку носило невелике плем'я в Епірі, в околиці Д од они, потім перенесено її на всіх греків, що жили на північ від корінфського Істма; врешті вона здобула «панеллінське» значення.

Греки під перською владою. Свою окремішність греки відчули вповні тоді, коли їм пришилося зміряти свої сили з наймогутнішою сусідньою державою—Персією. Найперше зустрілися з персами малоазійські колонії. Вони спочатку перебували під владою Лідії, й це був час їхнього світлого розвитку. Для лідійських королів егейське побережжя було найціннішою частиною держави, бо торгівля, яку вели греки, приносила їм великі доходи. Лідійці оточували греків прихильністю та опікою. Греки жили в Лідії, немов у власній державі, уладжували свої міста за власною подобою, свобідно розвивали свою культуру. Але Лідія впала у боротьбі з Персією після бою над річкою Галіс у 546 р. до Хр., коли перська кіннота розгромила військо короля Креза. З великим співчуттям грецька традиція оповідала про нещасного володаря, шо вважав себе найщасливішою людиною, але несподівано впав жертвою долі.

Деякі грецькі колонії на свою руку пробували боронитися від персів, але остаточно мусили визнати нову владу. Становище їх стало значно гіршим. Перські королі мало журилися далекою країною, що так дуже була віддалена від центрів держави. Малу Азію [було] поділено на чотири сатрапІЇ й на кожну з них накладено данину—по 400—500 талантш срібла. Управителі сатрапій не орієнтувалися у місцевих відносинах, не продовжували ліберальних традицій Лідії, а ставилися до грекш як до підбитого населення. Вони залишили грецьку торгівлю без опіки, віддаючи ринки в руки фшікнщів. Для них незрозумілим був демократичний устрій грецьких міст, а тому прихильно ставилися до всяких узурпаторів, які змагали до тиранії, бо ці самозванці мусили шукати допомоги при перському дворі. Тому греки з великим невдоволенням зустрічали нову владу. Перси були для них «варварами», чужим народом, з незрозумілою релігією і звичаями. З острахом і погордою елліни зустрічали грізні азійські божества, які привозили з собою фінікійці чи інші народи Сходу. Чужим для них було східне мистецтво, розкішне й багате, що так дуже відрізнялося від простоти грецького стилю. Ворожнеча до персів зросла ще більше, коли третій з черги перський король, Дарій (521—485 pp. до Хр.) задумав поширити границі своєї держави ще далі на захід, на терени матірної Греції.

У 513 р. Дарій уладив похід проти скіфів — народу іранського походження, що проживав у степах України. Сухопутне військо з Малої Азії до Європи перейшло через Геллеспонт (Дарданелли) по мосту на човнах, побудованому грецьким архітектором із Самоса Мандроклом. Другий такий міст [було] поставлено на Долішньому Дунаї. Флот уздовж берега Чорного моря віз решту війська. Але перські полководці не знали, які безмежно просторі чорноморські степи і як важко в них воювати. Скіфи не вступали в бій із ворогом, а тільки відходили чимраз далі на схід. По двох місяцях безуспішної погоні Дарій мусив залишити свій фантастичний план. Його похід мав тільки той вислід, що під перську владу дісталися країна на південь від Дунаю — Фракія, частіша Македонії, а також грецькі міста над Пропонтидою (морем Мармуру). Утворено тут було 21 перську сатрапію.

Іонійське повстання.. Перські завоювання занепокоїли всю Грецію. Всі зрозуміли, що перський володар починає активну політику на заході й хоче приєднати Європу до своєї величезної імперії. У Греції з'явилися перські висланники, що досліджували місцеві відносини. Вони їздили аж до грецьких колоній в Італії і там десь пропали у країні диких япігів1. Греки відчували, як перська рука починає їх стискати і обмежувати їхній колонізаційний розмах, їхню морську торгівлю, весь їхній розвиток.

У цій атмосфері дійшло до повстання іонійських греків у Малій Азії. Легко запальні іонійці, не числячися зі своїми силами, у 500 р. до Хр. повстали проти Перської держави. Провід над повстаннями обняв* Аристагор—тиран Мілета, що втратив ласку короля й шукав порятунку для себе в війні з переами. У різних містах рівночасно прийшло до повстання, і всюди [було] усунено ненависних тиранів. Але повстанці не мали засобів до війни. Дехто дораджував загорнути скарби святинь, але цю думку [було] відкинено. Тоді Аристагор подався до Греції, щоб там шукати допомоги. Наймогутніша з грецьких держав, Спарта, висловила повстанцям співчуття, але допомоги не дала з уваги на велику віддаль. Щиріше поставилися до цієї справи іонШські міста: Афіни вислали 20 кораблів, Ерітрея, що мала давній союз із Мілетом, — п'ять кораблш. Це була вся допомога, що її дістали іонійці. Замало ще було в Греції свідомості й солідарності, щоб почати національну боротьбу проти персів...

Повстання було засуджене на невдачу. Спочатку повстанці спробували наступати. В 499 р. рушили на столицю перського сатрапа, Сарди, і спалили місто, але сильного замку не змогли здобути. Це знеохотило їх до боротьби. Хоч повстанський рух огорнув багато побережних міст, але не знайшлося нікого, хто б зумів сили колоній зорганізувати до одного діла. Не витримали також афінці й ерітрейці й завернули додому. Тоді перси почали систематичну боротьбу, оточуючи повстанцш із двох сторін, від Карії на полудні та Геллеспонту на півночі. Рівночасно задумали заатакувати грекш від моря й вислали на Егейське море фіїїікійський флот. Але на морі греки зуміли краще зорганізуватися, кермуючись сильною ненавистю до торгових суперників — фінікійців. Частина іонійського флоту відпливла до Кіїїру й там спільно з місцевими греками пробувала затримати ворога. Але це не повелося, й фінікійський флот таки дістався до узбережжя Іонії. Тут іще раз греки виступили солідарно: зібралося 200 кораблів коло Мілета, щоб боронити головне місто. Але між представниками різних міст скоро прийшло до непорозумінь, фінікійці використали це й розгромили греків. Перси оточили тепер Мілет від суходолу й від моря, здобули і знищили нещасне місто в 494 р. Рештки мешканців перевели до Месопотамії, а міські руїни віддали сусіднім каріїщям. Проводир повстання Ариста-гор ще перед тим подався до Фракії й там поліг у боротьбі з місцевими племенами. Другий полководець, Гістієй, пробував організувати над Геллеспонтом піратські походи проти персів, але дістався в руки ворога й був покараний смертю в 493 р. Так остаточно перси здушили грецьке повстання. В 492 р. перський князь Мардоній із флотом і сухопутним військом перейшов до Європи й наново обсадив перськими залогами головні міста Фракії й Македонії. При повороті1 буря розбила його флот коло пригірка Афон. Пізніше цей похід назвали першим походом персів на Грецно.

Марафон. Експедиція Мардонія була тільки підготовкою до великого походу, в якому Дарій задумував підбити всю Елладу. В 491 р. до грецьких міст приїхали перські посли, жадаючи «землі й води», на знак, що греки визнають владу перського короля. Грецькі держави, налякані недавньою катастрофою Іонії", майже всі підкорилися азшському володареві. Відмовну відповідь дали тільки Спарта та Афши. Це означало, що вони рішилися на війну.

Дарш зорганізував похід під проводом Датіса й Артафер-на. Перське військо не було більше як 20 000 [чоловік], але грецькі літописці пізніше збільшили його на сотки тисяч. Всі сили переш і союзних міст зібралися коло острова Самое і звідти рушили на ГрецЬо. Менші острови піддавалися персам-добровільно. Знищивши Наксос за участь у іоншсь-кому повстанні і склавши багаті дари у святині Аполлона на острові Делос, перські полководці рушили в напрямку на Евбею і тут зруйнували Ерітрею за допомогу, яку вона вислала Мілетові. Звідти повернулися до Аттіїси й заблокували її побережжя.

Афшам довелося відіграти головну роль у зустрічі з ворогом. Місту важко було підготуватися до цього завдання. В Афшах недавно ще велася внутрішня боротьба: шляхта виступала проти реформ Клістена, різні проводирі вели боротьбу за владу, все ще висіла небезпека, що Гіппій, син Пісістраіа, поновить тиранію. Але в грізній хвилі згуртувалися навколо найвизначнішого із стратегів — Мільтіада. Він був сином засновника фракійського Хе-рсонеса, брав участь у поході Дарія на скіфів і тоді, як переказували, мав дораджувати грекам, щоб знищили міст на Дунаї і в такий спосіб знищили перську армію. Потім був вмішаний в іонійське повстання і перед помстою персів мусив втікати до Афін. Тут приєднав собі аристократію, а тому, що добре знав спосіб ведення персами війни, його [було] обрано одним із 10 полководців-стратегів.

За порадою Мільтіада грецька армія рушила на північ Аттіки, щоб там зустріти ворога. Мільтіад домагався, щоб якнайскорше розпочати бій із персами. До головного вождя, Каллімаха, що відтягав рішення, він промовив так: «У твоїй силі є тепер поневолити Афіни або зробити їх свобід-ними та залишити по собі на вічні часи славну пам'ять. Теперішня хвилина є незвичайно грізна. Бо коли Афіни не витримають натиску персів, то відомо, що їх чекає. Коли Ж це місто вирятується, то може стати першим серед еллінів. Якщо не рушимо в бій, то в умах афінців настане таке замішання, що вони готові будуть піддатися персам. Коли ж рушимо на ворога, можемо мати перемогу!» Воєнна рада вирішила розпочати бій.

Мільтіад уставив військо на рівнині під Марафоном. Важкозбройних гоплітів [було! уставлено так, що середина лави була найслабшою, а на крилах стояли найсильніші частини. Коли афінці наблизилися до ворога на 8 стадій (понад кілометр), Мільтіад наказав їм скорим бігом ударити на персів. Довга колона важко озброєних вояків, з простягнутими списами, впала на ворожі позиції. Перси мали посередині найкраще військо і тут відкинули афінців. Зате обидва грецькі крила розгромили цілком бічні відділи персів, получилися із собою і ззаду вдарили на ворога. Перси розбіглися й почали втікати на кораблі. На полі бою мало лягти 6400 персів і тільки 192 афінця. Греки наздоганяли утікачів і здобули сім кораблів.

По цій поразці перський флот відплив від берега й попрямував до Південної Аттіки, щоб спробувати наступ на Афіни. Але афінці встигли суходолом повернутися до своєї столиці й перед містом уставилися до бою. Тоді перські полководці наказали відворот.

Звістку про перемогу під Марафоном до рідного міста приніс афінець Діомедон, що бігом перебіг всю дорогу; прибіг до Афін, крикнув: «Перемога!» й упав мертвий. З того походить назва «марафонського бігу» (42,2 км), що віджив1 у новочасному спорті Переможець з-під Марафона недовго втішався популярністю. На другий рік він уладив похід на острів Парос, щоб покарати його мешканців за «медизм», тобто за прихильність до персів. Але похід закінчився невдачею. Політичні суперники скористалися з нагоди, щоб поставити Мільтіада перед суд за обманство. Великий полководець не міг боронитися, бо тяжко захворів від рани, яку дістав у бою під Паросом. Народний суд не покарав його смертю, як того жадали обвинувачі, але все ж засудив на кару 50 талантів. По кількох тижнях Мільтіад умер, а син його Кімон заплатив цю гривню.

Перед новою війною. Дарій по марафонській невдачі не покинув плану підбити Грецію, але з ще більшою енергією приготовлявся до нового походу. Тим часом у 486 р. проти перської влади піднявся Єгипет, і це перешкодило Дарієві виконати свій намір. Серед того він помер у 485 р.

Тільки по кількох роках його наслідник Ксеркс, поконавши Єгипет, мав змогу звернутися проти Греції. Він наказав перекопати Афон, щоб вигідніше перевести через нього кораблі. Це була непотрібна робота, бо можна було вигідно плисти й довкола пригірка, але перський король хотів цим показати свою могутність. Потім для транспортів сухопутного війська [було] побудовано понтонний міст на Геллес-понті, що спирався на кількасот кораблів. Але сильна буря несподівано розбила міст. Тоді обурений деспот наказав покарати Геллеспонт: до моря кинули пару кайданів, а прислані бичівники дали поверхні моря 300 батогів. При тім перські герольди на весь голос проклинали неслухняне море: «О ти, гірка водо, таку кару накладає на тебе володар за те, що ти без причини зробила йому шкоду. Чи хочеш, чи не хочеш, а великий Ксеркс перейде через тебе. Справедливо ніяка людина не складає тобі жертв, бо ти мутна, солона ріка!» Інженерів [було] покарано смертю, а інші майстри побудували ще кращий міст. В Абідосі король відбув переглад армії і приглядався до морських ігрищ, що їх уладили фінікійці. Потім переправився на другий бік і під Доріском наказав перерахувати військо: вояків уводили в огорожу, в якій могло поміститися 10 000 людей, і так числили. Мало бути 1 700 000 війська, але це цифра перебільшена: новочасні історики воєнного мистецтва обчислюють, що перська армія не могла бути більша, як 100000, а деякі навіть зменшують її до 20 000.

Греки зі свого боку приготовлялися до оборони. Провід був у руках Афін. Тут від кількох років спорили з собою два сторонництва, причому кожне подавало інший план боротьби. Арістід, відомий незвичайною чесністю, дораджував оборону на суходолі, щоб охоронити аттицьких селян. Його противник Фємістокл, амбітний проводир біднішого населення, уважав безцільним зустрічати персів на суші, бо греки не були в силі виставити такого великого війська, яке мав Ксеркс. Натомість він радив скупчи-ти всі сили на морі й там шукати вирішення війни. Далекозорим поглядом обгортав він майбутнє свого міста і вказував на те, що розвиток його лежить на хвилях моря. Коли Афіни переможуть персів, тоді впаде торгівля Фінікії і весь торговий рух перейде в їхні руки. Розвиток флоту забезпечить також

безземельне населення Аттіки, бо воно знайде працю в портах як ремісники й робітники та на кораблях як моряки. Фемістокл за допомогою остракізму вигнав з Афін Арістіда, що противився його планам, і сам з незвичайною енергією почав будувати флот. Народні збори призначили на це доходи з копалень срібла в Лавріоні, а деякі заможні афінці своїм коштом виставили кораблі для держави. Таким чином в 482—481 р. Афіни добули 180 нових трієр — воєнних кораблів із трьома рядами весел.

При боці Афін стала також Спарта. Хоч спартани, заховайте середині Пелопоннесу, не були виставлені на безпосередню небезпеку з боку персів, але здавна уважали себе за проводиря («простатес») Еллади й уважали своїм моральним обов'язком виступати проти чужого наїздника. Інші грецькі держави до ідеї боротьби з Персією не поставилися з належним розумінням. Деякі не цікавилися цілком важливими подіями, певні, що перси до них •'не дійдуть, інші навіть вислали Ксерксові «землю й воду» на знак покірності. Навіть дельфійська пророчня втратила орієнтацію й остерігала всіх перед перською силою. Все-таки на панеллінському з'їзді, що відбувся на Істмі, взяли участь всі значніші міста. Вирішено там проголосити мир між всіма державами, відкликати політичних емігрантів, що були на засланні, й виступити проти ворога під спільним командуванням. Провід взяла Спарта, але зручний Фемістокл зумів приєднати спартанів до афінських планів.

Фермопіли й Саламін. Греки розпочали війну рівночасно на морі й на суші. Грецький флот зайняв становище на північ від Евбеї, коло пригірка Артемісіон. Було там 270 кораблів, в тому [числі] 120 афінських. На суходолі спочатку був план зайти персам шлях у долині Темпе, в Північній Фессалії, але невдовзі виявилося, що оборонити це місце перед перською силою буде неможливо. Тоді вирішено укршитися уФермопілах. Це місце зайняли спартанський король Лєонід із 300 спартіатами і 4000 союзників із Пелопоннесу. Як помічні сили виступили мешканці сусідніх країн. Тут проходила вузька дорога між горами й морем. Цей провал загородили муром, і тут став грецький табір (480 р. до Хр.).

На цю заставу вдарили перські війська. Спочатку вели боротьбу мідійці, потім Ксеркс вислав до бою свою прибічну сторожу, т. зв. полк безсмертних. Але перси не могли розвинутися у вузькому ярі, а до того їхні списи були коротші від грецьких. Спартани боролися незвичайно завзято. Геродот оповідає: «Варто описати боротьбу, в якій вони пописувалися воєнним мистецтвом серед моря перських вояків, що кидалися на них наосліп. То уступали з криком, а варвари наздоганяли їх із брязкотом зброї, — то нараз поверталися й ставали лицем проти ворога та розбивали незліченні перські ряди». Два дні тривала боротьба, й перси не могли здобути провал.

Але знайшовся зрадник, грек Ефіальт. Він указав персам непомітну стежку, якою можна було обійти греків. Перси потайки вдерлися на гору, порослу лісом, зігнали звідти невеликий відділ фокейців і почали ззаду обходити спартанів. Тоді Леонід побачив, що його позиція втрачена, відіслав союзників додому, але сам зі спартіатами залишився на місці стримувати ворога до кінця. «Боронилися мечами, що їм іще залишилися, руками, зубами. Варвари засипали їх стрілами, одні спереду, другі з боків...» Поліг тут Леонід, а разом із ним усі його лицарі.

Пізніше, по війні, греки поставили Леонідові пам'ятник із кам'яним левом і з написом: «Мандрівнику, піди до Спарти й скажи їй, що, послушні її законам, тут спочиваємо». Перська армія без перешкоди пішла тепер уперед і залила всю Середню Грецію. Деякі міста піддалися добровільно, між іншими Фіви і Дельфи, — перси їх пощадили. Інші — нищили непощадно.

З Афін населення завчасу переведено було на сусідні острови — Саламін, Егіну та ін. Рада Ареопагу дуже енергійно утримувала порядок. У місті залишилися тільки завзяті патріоти, що пробували боронити від ворога замок на Акрополі. Але це ще гірше розлютило персів, і вони спалили все місто, разом із величавими святинями.

По фермопільській катастрофі грецький флот залишив Артемісіон, підплив під Афіни й уставився коло Саламіна. Грецьких кораблів було тепер понад 300, здебільшого трієр, уладжених до морської боротьби. Формальний провід перейняв спартанець Еврібіад, бо афінці в грізну хвилину не хотіли порушувати амбіції Спарти, що мала дотепер першенство в грецькому світі. Але фактичним вождем був Фемістокл — в його руках спочивала вся ініціатива. Невдовзі підплив перський флот, понад 400 кораблів, і став у Фалероні. У перському флоті було немало грецьких кораблів з егейсь-ких островів, що прилучилися до Ксеркса зі страху або просто з егоїстичних причин, думаючи, що король переможе.

Фемістоклові пощастило хитрістю втягнути перський флот у вузьку протоку коло Саламіна, й тут прийшло до вирішальнсяю бою. Перси вдарили перші, але без порядку, певні, що самим числом кораблів переможуть греків. Але в перському флоті було багато важких транспортових суден, що порушувалися1 поволі й не надавалися до морського бою. Натомість греки мали легкі кораблі, пристосовані до воєнної акції. До того вони виступали рівним рядом, пильнуючи порядок і призначені становища. На наступ персів вони відповіли таким сильним ударом, що передові перські кораблі відразу пішли врозтіч. Вони поспішно завертали назад і тут зударялися зі своїми ж Кораблями, що поспішали в бій. Цей переполох використали греки, атакуючи ворога з усіх сторін. Багато кораблів почало тонути, люди кидалися в море й гинули серед хвиль. У вузькій протоці перси не могли розвинути свої сили і мусили уступати. Але ззаду наїхав на них флот Егіни і спільно з афінцями розбив їх до останку. Ксеркс придивлявся до битви з престолу, поставленого на горбі при березі моря. Коли він побачив катастрофу, то чимскорше сів на корабель і з рештками флоту поплив до Геллеспонта. Фемістокл радив рушити в погоню за королем, але воєнній раді цей план видавався занадто ризикованим. Всі вдоволилися тим, що виловлювали перських бранців і святкували світлу перемогу.

Останнім етапом персько-грецької боротьби був бій під Платеямив Беотії в 479 р. Перський полководець Мардоній зайняв становище над рікою Есоп. Греки вдарили на нього з протилежних горбів Кіферону, але перший грецький наступ був нещасливий, і тільки спартанський вождь Павсаній сильним ударом гоплітів переломив ворожий центр, в якому стояла кіннота. У бою поліг сам Мардоній, а перське військо в дикій утечі залишило поле. До рук греків дістався багатий перський табір. На місці перемоги побудовано жертовник на честь Зевса й установлено свято визволення, в якому проводили Платеї.