Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Війна з Карфагеном

Карфаген. У той час, коли Рим поширював свою територію на суходолі, в західній частині Середземного моря наймогутнішою державою був Карфаген (Картала, Кархедон) — фінікійська колонія в Північній Африці. Найстаршою фінікійською оселею у цій стороні мала бути Утика, але потім виросло «нове місто» — Карфаген — і взяло в свої руки провід над сусідніми колоніями. Карфаген заснували переселенці з Тіра. За переказами, сюди приїхала королева Дідона й випрохала собі в місцевих мешканців стільки землі, скільки можна було накрити воловою шкірою. Діставши згоду, вона порізала шкіру на малі кусні й покрила ними простір, що на ньому стало місто.

Користаючись із доброї землі й лагідного підсоння, фінікійці завели тут зразкове хліборобство, засадили оливні й помаранчеві гаї, розвели на широку ногу скотарство. Місцеве населення, що не мало вищої культури, вони легко поневолили і зробили своїми рабами. Вся їхня плантаційна й годівельна господарка трималася на невільництві. Пізніше розвинувся також промисел, особливо коли визначні тірські роди переселилися до Карфагена, втікаючи від вавилонян. їхні капітали підняли карфагенське господарство ще вище.

Але головним чинником, що створив могутність Карфагена, було море. Фінікійці відзначалися як відважні моряки й підприємливі купці, що залюбки пливли в далекі країни, шукаючи нових продуктів і сирівців. Карфаген поширив свою владу на інші колонії і за їх співучастю утворив велику державу, що від Сицилії й Сардинії на сході сягала аж до Іспанії й побереж Атлантичного океану. Свої володіння карфагенці старанно пильнували, Не допускаючи до них нікого з чужинців. Грецький географ Ератосфен оповідає, що коли якийсь чужий моряк потрапляв їм у руки, вони безжально кидали його в море.

Підбитих народів карфагенці не вміли асимілювати: було їх замало, щоб поширити на займанщинах свою мову й культуру. Вони тільки використовували економічно населення і в тому виявляли незвичайну зручність. Як усі купецькі народи, так і карфагенці не любили вести воєн. Вони воліли мирним способом полагоджувати всякі справи. Проте примушені були звести боротьбу з греками, що своєю широкою колонізацією випирали їх із старих місць. У цій боротьбі вони осягнули те, що до західної частини Середземного моря не допустили грецьких переселенців. Карфагенці самі не були вояками, але утримували наймане військо. їхні великі грошові засоби дозволяли їм притягати до себе найкращих наємників і їхніми силами боронити свої інтереси.

Політичний провід у Карфагені був у руках великих купців-капіталістів. На чолі держави стояли два судді (суфети) і при них рада старших, що складалася — так само, як [і] в Спарті — з 28 членів. Цю раду обирали народні збори, але обрання було тільки формальним, бо міський патриціат фактично мав необмежену владу. Нижче населення жило під гнітом багатіїв, не маючи сили проти цього гніту повстати.

Карфаген був одним із найбільших міст старовинної доби. Старовинні письменники обчислювали карфагенців у 700000, але новіші дослідники виказали, що ця цифра перебільшена. Імовірно, їх було не більше 200—300 тис. Все ж на тодішні відносини Карфаген був величезним містом, цей «Лондон старовинного світу», як його називає Момзен, одне з найбільших торговищ, місто обміну продуктів між Голова африканця римських часів різними країнами. Багатства його, що ищли з торгівлі и данин підбитих племен, дорівнювали навіть скарбам перських королів. Але культура Карфагена не була висока. Фінікійці не створили нічого оригінального ні в мистецтві, ні в науці, ні в літературі. Всім своїм єством вони віддавалися практичним справам, промислові, торговим спекуляціям і в тому виказали себе майстрами. З карфагенських творів у Римі здобула славу тільки книга письменника Мага, присвячена раціональному веденню хліборобства. Перекладено її було на грецьку й латинську мови, й сенат доручав її офіціально своїм землевласникам.

Перша Пунічна війна. Відносини між Римом і Карфагеном довгий час були приязні. Вже близько 400 р. до Хр. обидві держави склали політично-торговельний договір, яким кар-фагенці віддали Римові в посідання Лаціум і допустили римських купців до Карфагена та Сицилії. Сто років пізніше, в 306 p., обидві сторони порозумілися щодо сфери впливів, причому Карфаген обіцяв не втручатися у справи Італії, а Рим зобов'язався дотримуватися того самого стосовно Сицилії. Під час наїзду Пірра обидві держави знову стали союзниками і взаємно собі допомагали.

Але коли вже вся Італія знайшлася в руках Риму, політика щодо Карфагена мусила змінитися. Народні збори виступили з домаганням поширити впливи Римської держави на морі і для їх забезпечення здобути сусідню Сицилію. Рим не міг погодитися з тим, щоб під його боком, на близькому острові, залишилася торгова база фінікіян. «Коли римляни опанували всю Італію й дійшли до сицилійської протоки, — оповідає історик Флор,—то затрималися там, подібні до полум'я, що, лютуючи, нищить усі ліси, аж поки не затримає його зустрічна ріка. Римляни бачили у найближчому сусідстві найбагатшу, але відокремлену й відрізану від Італії здобич. їх огорнула така жадоба здобути цю країну, що вони вирішили землі, яких не можна було прилучити до Італії', приєднати збройною силою».

Причина до вшни знайшлася легко. У сицилшському місті Месані (тепер Мессена), напроти італійського Регіона (Реджіо), грецькі наймані вояки, що їх звали «мамертина-ми» — синами Марса, заснували розбишацьку державу. Коли ж сиракузанський король Гієрон хотш цю державу здобути, вони звернулися за допомогою і до Рима, і до Карфагена. Карфагенці наспіли скорше й зайняли Месану. Ця подія дуже схвилювала римлян і, хоч обережний сенат відраджував мати союз із розбишацькими вояками, центуріальні збори виріїпили підперти мамертинів й оголосили віїшу Карфагену.

Римське військо у 264 р. без труду здобуло Месану й рушило в глибину Сицилії. Грецькі міста, налякані недавньою перемогою Рима над Тарентом, піддавалися одне за другим, а навіть могутні Сиракузи зірвали зв'язки з Карфагеном і визнали над собою протекторат Римської держави. Але в західній частині острова карфагенці укріпилися сильно а їхній полководець Гамількар. Баркас, тобто Грім, успішно

відбивав римський наїзд. Побережні міста Карфаген боронив за допомогою свого флоту. Тоді римляни зрозуміли, що зможуть перемогти карфагенців тільки морською силою. Історик Полібій оповідає про це так: «Римляни бачили, що війна проволікається, і вперше вирішили побудувати воєнні кораблі: 100 з п'ятьма рядами весел" і 20 з трьома рядами. Але це справляло їм багато труднощів, бо ніхто в Італії не будував таких суден, а ремісники цілком не були обізнані зі способами, як будувати п'ятирядовики. І тут найкраще можна пізнати енергійну і сміливу вдачу римлян. Хоч дотепер вони ніколи не звертали уваги на море, враз, коли про це подумали, так відважно взялися за діло, що, не випробувавши добре ще сил, уже вирішили видати морський бій карфагенцям, що від предків тримали владу на морі».

На своєму воєнному флоті римляни завели одну новину, а саме те, що кожний корабель мав рухомий поміст із гаками, які можна було закинути на вороже судно. До першого бою прийшло під Мілсом, коло північного побережжя Сицилії, в 260 р. Провід над римським флотом мав Гай Дуїлій. Карфагенці спочатку легковажили важкими й неповороткими римськими кораблями, але римляни атакували сміливо й при зустрічі з ворогом закидали свої помости на карфагенські судна, і по них легіонери вдиралися на карфагенські кораблі і зводили з ворогом бій, немов на суходолі. Так несподівано римляни перемогли на морі. Карфагенці втратили 50 кораблів: почасти їх було затоплено, почасти—взято в полон. На пошану першого переможця на морі — Дуїлія — римляни виставили на ринку колону, яку прикрасили дзьобами здобутих кораблів.

Рим, заохочений першим успіхом, рішився розбудувати морську силу й заатакувати сам Карфаген. У 256 р. в море виплив римський флот, що мав до 350 кораблів. Карфагенці заступили йому шлях під Екномосом на Полудні Сицилії. Тут прийшло до великого бою, в якому сили обох сторін рахували на 300 тисяч вояків і гребців (очевидно, цифра значно перебільшена). Римляни перемогли тут ворога й попливли до африканського побережжя. Тут опанували надморські міста, а передусім Туніс, під самим Карфагеном. Здавалося, що Фінікійській державі прийшов уже кінець. Але римський сенат зробив тут велику похибку, бо зараз відкликав з Африки флот, а залишив тільки 15 000 сухопутного війська. Полководець Регул почав приготовляти воєнні операції, але сили його показалися замалі, і в 255 р. карфаген-ці розбили його полки за допомогою слонів. Сам Регул дістався в полон. Пізніше римляни склали переказ, що карфагенці мучили його в жорстокий спосіб, замкнули в бочці, набитій цвяхами, обтяли повіки й так виставили на сонце, — але все те вигадки, бо Регул опісля здоровим повернувся до Рима.

Ця невдача переконала римлян, що не так легко здобути Карфаген. І хоч пізніше ще робили наїзди на Африку, але головну увагу звернули на Сицилію. Ця боротьба коштувала римлянам багато трудів і грошей. Наново треба було будувати флот, бо через недосвідченість римських адміралів то в бою, то у часі морських хуртовин затонуло багато кораблів. Врешті Римській державі не стало на це фондів, і патріотичні громадяни власним коштом будували нові судна. Хоч справа виглядала безнадійно, все ж Рим завзято йшов до своєї мети.

Останні бої велися при західному побережжі Сицилії, де карфагенці вперто боронили свої порти Дрепанум і Лілібеум. Цілих вісім років втратили римляни, щоб опанувати ці міста. Врешті в 242 р. прийшло до вирішального бою біля Егузи, що належала до Егатських островів. Консул Латацій Кагул переміг тут карфагенського адмірала Ганнона, й карфагенці мусили залишити Сицилію.

У 241 р. Карфаген склав мир із Римом на дуже некорисних для себе умовах: зрікся влади над Сицилією, випустив усіх бранців без відшкодування й зобов'язався заплатити Римові 2000 талантів. Так покінчилася Перша Пунічна (Фінікійська) війна, що тривала 23 роки (264—241 pp. до Хр.).

У 238 р. римляни використали повстання найманих військ проти Карфагена і зайняли Сардинію й Корсику. Карфагенці в Іспанії. Ганнібал. Для Карфагена вислід війни був страшною катастрофою. Він не тільки втратив багаті острови, з яких збирав великі данини, але рівночасно втратив торговельну монополію в західній частині Середземного моря. Тепер мусив ділитися тут впливами з Римом. До того ще в Африці прийшло до повстання найманих військ, але по трьох роках завзятої боротьби (241—238 pp.) Гамількар Баркас ледве здушив і повернув спокій. Провідний клас великих купців, що мав владу в державі, втратив вже давній вплив і за всяку ціну намагався втримати мир із Римом. Але друга партія, що спиралася на військо й молодь, уважала поступки супроти римлян ганьбою для Карфагена й шукала теренів, на яких фінікійці наново могли б дійти до могутності.

З давніх часів існували фінікійські колонії на Іберійському півострові. Місцеве населення творили почасти ібери — плем'я, посвоячене, здається, з африканськими хамітами, — почасти кельти. Хоч ці народи мали деяку культуру, але не змогли дійти до об'єднання і створити свою державу. Фінікійці опанували родючі прибережні низини й посувалися в середину краю, експлуатуючи багаті засоби металів, особливо срібла. В 237 р. карфагенський сенат віддав провід над Іспанією Гамількарові, що стояв на чолі воєнної партії.

Талановитий полководець в короткий час опанував полудневу частину півострова, над ріками Гвадалквівірі Гвадіана. Це був початок Карфагенської держави в Іспанії. Коли Гамількар у 239 р. поліг у бою, провід над військом перебрав його зять Газдрубал. Він поширив карфагенську займанщину вздовж східного побережжя аж до ріки Ебро й умілою політикою зв'язав з Карфагеном різні іберійські племена. Карфагенською столицею став НовийКарфаген (тепер Картахена), в якому зосереджувалася іспанська торгівля. З іберійського півострова Карфаген добував з кожним роком більші доходи, а крім цього* розпоряджався незвичайно гарним людським матеріалом для свого найманого війська.

У 221 р. Газдрубала підступно вбили, й тоді провід над військом перейшов у руки Гамількарового сина — Ганнібала. Він був іще молодою людиною, мав усього 26 чи 29 років, але здобув поважний воєнний досвід під проводом батька і швагра. Оповідали, що він брав участь у походах від дев'ятого року життя, а батько взяв від нього присягу, що ніколи не помириться з Римом. Ганнібал виявив себе геніальним полководцем, так що навіть римляни висловлювалися про нього з незвичайними похвалами. Римський" історик Лівій так його характеризує: «Ганнібал від початку звернув на себе увагу всього війська. Вояки, що посивіли під зброєю, думали, що це Гамількар повернувся, так дуже Ганнібал його нагадував. Бачили в юнакові ту саму | батьківську черствість обличчя, жвавість погляду, вроду, кремезність усієї постаті. І справді, жоден у світі полководець не відзначався рівним йому талантом зносити протилежні призначення долі — владу й послух... Він відзначався сміливістю й відвагою, коли доводилося пускатися на небезпечні діла, єднав мудрість з умілістю поконувати труднощі. Труди й невигоди не ослаблювали сил його тіла і не зменшували сили духа. Він був витривалий на спеку і мороз, їдження споживав тільки в міру потреби, не шукав розкошів у їді, не мав означеної пори до праці і спочинку, так само сторожкий був удень, як і вночі, спочинкові посвячував тільки ті хвилини, що лишалися йому від праці. Для сну не шукав спокійного місця й вигідної м'якої постелі. Можна було часто бачити, як спочивав На голій землі між становищами й обозовими сторожами, серед громади вояків, накритий тільки вояцькою буркою. Не дбав про величавість убрання, а тільки про коней і зброю старався і тим перевищував товаришів. Не мав рівного собі ані серед піхоти, ані в кінноті, перший виходив назустріч, перший вступав у бій, останній з битви уступав. Але поруч із такими світлими прикметами цей муж мав і великі хиби. Знаменувала його жорстокість і віроломність, що перевищувала навіть «пунічну» зрадливість, про яку говорить приповідка. Він був без сумлшня, віри, побожності, не боявся богів, за ніщо уважав присягу й правдомовність; ніщо не було святе для нього, на все готовий був підняти руку...»

Похід Ганнібала. Рим із великим невдоволенням стежив за зростом Карфагенської держави в Іспанії. Знову народжувалася сила, що могла видерти йому владу на морі, здобуту такими тяжкими зусиллями. У дальшій своїй експансії кар-фагенці могли легко перейти Піренеї й дійти до Альп. На випадок цієї безпеки римляни забезпечили себе передусім тим, що завоювали низину ріки Пад, т.зв. Передальпійську Галлію. Головну заслугу в цьому мав трибун, пізніше цензор, Фламіній, що для зубожілих селян зажадав нових земельних наділів і заохотив сенат звернутися на північ. Його заходом побудовано також гостинець з Риму через Апенніни до Аримінума, що полегшив цю експедицію. В 225—222 pp. римські війська завоювали майже всі галльські племена, і в цей спосіб римські волості оперлися на природну границю гір Альпи.

Далі римляни почали думати про експансію за Альпами, щоб випередити похід карфагенців. За свою сферу впливів уважали Заальпійську Галлію й навіть Піренеї і в 226 р. присилували Газдрубала до умови, що карфагенські війська не переступлять ріки Ебро. Але пізніше знайшлася нагода втрутитися й до південної частини Піренейського півострова. Іберійське містечко Сагунт, загрожене карфагенцями, піддалося під опіку Рима. Сенат спочатку вагався, але пізніше, в 220 p., таки вирішив прийняти Сагунт під протекторат Рима, щоб мати можливість контролю над Іспанією. Але Ганнібал уважав це за порушення попередньої умови, напав на Сагунт і здобув його по довгій облозі в 219 р.

Це дало привід до війни. Рим зажадав, щоб йому [було] видано Ганнібала як того, хто зломив мир. Коли карфагенці не схотіли на це погодитись, римський посол підняв фалди тоги і сказав: «Приношу вам мир і війну, — вибирайте, що хочете!» Карфагенці відповіли: «Дай нам, що хочеш». Коли ж посол заявив, що виповідає війну, всі закричали: «Приймаємо!»

Ганнібал першим розпочав війну, перейшов ріку Ебро й завоював усю країну аж до Піренеїв. Потім побережжям пройшов Південну Галлію, переправився через Родан й долиною Ізери увійшов в Альпи. Його військо рахували на 8000 кінноти, 38000 піхоти та 37 слонів. Перехід через гори тривав 15 днів і коштував карфагенцям багато жертв. Іберійські й африканські наемники, що не звикли до гострого альпійського підсоння, гинули тут десятками й сотками, а до того ще гірські войовничі племена нищили військо із засідок. Усе ж Ганнібал осягнув свою мету і з гір зійшов у Надпаданську низину.

Римляни вислали частину війська до Іспанії, щоб відрізати Ганнібала від його бази, а головні сили зібрали в Північній Італії. Публій Сципіон з невеликим відділом заступив карфагенцям шлях над Тицином, але кіннота Ганнібала розбила його, і він, сам поранений, уступив за ріку Пад. Над Требієюв грудні 218 р. прийшло до першого великого бою. Ганнібал своєю кіннотою вдарив на римські крила, розбив їх, оточив римський центр іззаду і розбив усю армію. Ледве частина римлян пробилася через фронт і врятувалася від погрому. Цю тактику — сильного удару на крила й оточення ззаду — Ганнібал уживав у всіх своїх більших битвах. Ця перемога віддала в руки Ганнібала всю Надпаданщину. Галли, яких римляни тільки силою примушували до послуху, повстали проти Риму і своїми відділами скріпили карфагенську армію. Ганнібал зараз рушив далі на південь, але не шляхом на Аримінум, де його чекали римляни, але навпростець, через недоступні проходи Апеннін, й увійшов до Етрурії. Тут знову несподівано заскочив консула Гая Фламінія над Тразименським озером, у хвилину, коли військо було на марші витягнене в довгу колону, і страшно його погромив. Сам Фламіній поліг тут, а 25000 римлян наклали головами або дісталися в полон. Усіх італіків Ганнібал звільнив із неволі, заявляючи, що веде війну не з Італією, а тільки з Римом. Але його поклик поки що не мав наслідків: італійські племена відчували ще силу Римської держави.

По перших невдачах римляни зрозуміли, що не зможуть дорівняти незвичайній тактиці Ганнібала. Римське військо звикло до іншого способу боротьби й не могло протиставитись сильним наступам нумідійської кінноти. Тому диктатор Фабій Максим, до рук якого в небезпеці [було] віддано весь провід над військом, вирішив не зводити з ворогом бою на відкритому полі. Зате почав уживати стратегію іншого роду, а саме нападав на малі Карфагенські відділи, непокоїв ворожі табори, відтинав довіз поживи та безнастанними зачіпками нищив карфагенське військо. Він уважав, що Ганнібалова армія, до якої не приходило свіжих поповнень, остаточно знищиться та здеморалізується й що потім "її легко можна буде поконати. Завдяки такому способу війни Фабія прозвали Кунктатором (той, що не спішиться).

Ганнібал справді не почував себе добре через партизанські напади римлян. Хоч усі сподівалися, що він нападе на Рим і вже заздалегідь кликали: «Ганнібал перед воротами!» — він не відважився ввійти в Лаціум й пройшов боком попри столицю. Ганнібал пройшов через самнітську країну і спинився в Апулії, щоб тут викликати опозицію місцевих племен проти Італії.

Але римський народ не вмів оцінити користей Фабієвої стратегії, а жадав перемоги у відкритім бою. Нові консули Луцій Емілій Павлус і Гай Тенцій Варрон зібрали велике військо, понад 80000, і пішли наступом на Ганнібала. Обидві армії зустрілися в червні 216 р. під Каннами в Апулії. Римляни поставили в своїм центрі сильну піхоту, маючи надію розбити середину ворога. їхня кіннота, що стояла на крилах, була доволі слаба. Ганнібал висунув свій центр наперед, у вигляді півмісяця, і поставив там галлів та іберів. Вони мали стримати перший наступ ворога. По їхніх боках, дещо ззаду, стояли добірні лівійські ветерани, ще далі, на крилах, — сильна нумідійська кіннота. Римські легіонери без ТРУДУ розбили слабі відділи галлів і посунулися з ними вперед, так що римська лінія сильно вигнулася посередині. Але тут із боків напали на них полки лівійців. Рівночасно Ганнібалова кіннота розбила римських їздців і, відігнавши їх, зайшла римському центрові ззаду. Римляни знову знайшлися оточені довкола ворогами. Бій був незвичайно завзятий. Римляни, хоч мали військо вдвоє більше, як Ганнібал, не могли розвинутися, а удар іззаду замішав цілком їхні лави. Ганнібал погромив їх тою самою тактикою, як над Требією. Римські джерела подають, що на полі бою полягло 70000 римлян та їхніх союзників, між ними також консул Емілій ПавЛус, 80 сенаторів і багато аристократичної молоді.

Боротьба в Сицилії та Іспанії. Наслідки катастрофи дали себе відчути дуже скоро. Племена Південної Італії, що дотепер залишалися вірні Римові, почали переходити на сторону Ганнібала: самніти, апулійці, лукани, брутійці, навіть недалекі кампани.

Ганнібал переніс свої табори на пограниччя Лаціума — до Капуї. Карфагенська перемога зробила також враження на сусідні держави. Македонський король Філіпп V, вороже настроєний до римлян, склав із Ганнібалом у 215 р. союз приязні.

Але і в тому безнадійному становищі Рим не втратив рівноваги. Послів Ганнібала, що йшли з пропозиціями миру, навіть не [було] допущено до міста. Сенат почав організовувати нове військо. До легіонів брали навіть 17-літніх хлопців, а публічним коштом викуплено 8000 невільників, щоб їх також ужити до війська. Аж тепер, усі зрозуміли, що стратегія Кунктатора була найдоцільніша, й почали її наново уживати.

Рівночасно Рим намагався перекинути війну на землі поза Італією. Карфагенці, користаючись з перемог Ганнібала в Італії, задумали відібрати свої провінції, втрачені під час Першої Пунічної війни. Вони спочатку викликали повстання на Сардинії й вислали туди своє військо, але римлянам пощастило перемогти повстанців. Зате гірше для Рима розвивалися події на Сицилії. Грецькі міста, невдоволені римською владою, піддалися намові Карфагена й почали виступати проти Рима. Найсильніше з них, Сиракузи, явно вступило в союз із Карфагеном. Римський полководець Марк Клавдій Марцелл, що мав провід на Сицилії, знайшовся в дуже важкому становищі, не маючи допомоги з Риму. Проте він розпочав облогу непокірних Сиракуз, відбив наступ помічних карфагенських військ і врешті в 211 р. здобув місто. Римляни страшно сплюндрували Сиракузи. У цій боротьбі поліг серед інших славний грецький математик Архімєд, що сконструював нові воєнні машини, якими боронив місто. Через недовгий час весь острів визнав знову римську владу.

У той самий час провадилася також війна в Іспанії. На самому початку війни консул Публій Корнелій Сципіон вислав туди свого брата Гнея з 60 кораблями. Гней зайняв країну між Піренеями та Ебром і цим перервав получения Іспанії з Ганнібалом. Ганнібалів брат Газдрубал виступив проти римлян зі своїми полками, але в бою над Ебром у 216 р. обидва Сципіони перемогли його, і то так рішуче, що він ледве живий вийшов із боротьби. Пізніше римляни скріпили свої сили іберійськими наемниками й рушили даліна південь, щоб остаточно знищити Газдрубала. Але необережно загналися задалеко, й молодий нумідійський князь Массиніса з карфагенською кіннотою погромив їхні легіони. Обидва Сципіони лягли на полі бою.

Хоч невдача була дуже тяжка, Рим не впав на дусі й вирішив продовжувати війну. Новим полководцем було призначено Публія Корнелія Сципіона — сина полеглого консула. Він мав тільки 26 років життя, не займав іще ніяких вищих урядів, але відзначився вже як талановитий офіцер у боях над Тицином та під Каннами. Полководцем обрали його народні збори. Він імпонував масі своєю молодечою постаттю, освітою, енергією, захопленням публічними справами та вірою в своє щастя.

Сципіон організував в Іспанії наново римські легіони й, щоб піднести їх на дусі, відразу розпочав похід на карфагенську столицю — Новий Карфаген. Карфагенці не сподівалися ніякої небезпеки й не тримали тут більшої залоги. По короткій облозі Сципіон здобув місто в 209 р. і захопив величезні воєнні та торговельні засоби, між іншим, поблизькі копальні срібла. Але найважливішим було те, що він дістав у свої руки заложників різних іберійських племен, яких тут тримали карфагенці. Через них він зумів приєднати на сторону Риму різні місцеві народи і в такий спосіб підірвати вплив на них Карфагена. Наступного року виправився він проти Газдрубала і погромив його в бою під Бекулою над Гвадалквівіром. У цій битві він наслідував тактику Ганнібала: вдарив на вороже військо з боків сильними полками піхоти.

Але Газдрубал видобувся з матні й чимскоріше поспішив на північ, щоб полупитися з Ганнібалом. Він перезимував у Галлії, а потім через Альпи дістався у Надпаданську низину. Військо йому було невелике, всього числом кільканадцять тисяч. Консул Гай Клавдій Нерон дізнався про напрямок походу Газдрубала, зайшов йому шлях над річкою Метавр і тут остаточно розбив його військо в 207 р. Газдрубал боровся до останку і поліг геройською смертю. Голову його римляни відрубали і підкинули під табір Ганнібала. Це був знак, що великий полководець не може вже рахувати на ніяку допомогу.

Перемога Риму. Майже всі іберійські племена перейшли тепер на сторону римлян, і фінікійські міста, не маючи ніякої охорони, мусили одне за одним піддаватися Сципіонові. Переможець Іспанії з тріумфом повернувся до Риму, добув тут уряд консула і піддав під розвагу сенатові новий сміливий план війни—перенести боротьбу до Африки. В 204р. він вирушив із Сицилії з 30000 війська і причалив до Утики. Тут на його сторону перейшов нумідійський князь Масинісса, ображений на Карфаген за те, що [той] передав його державу іншому князеві — Сифаксові. Хоч Масинісса не мав багато війська, але своїми впливами успішно допомагав римським воєнним операціям. На чолі карфагенських військ спочатку стояв Газдрубал, син Гіскона. Він необережно підсунувся зі своїми таборами під Утику. Сципіон використав це, напав вночі на карфагенців і розбив їхнє військо. У дальших боях римляни погромили також Сифакса й передали назад Масиніссі його державу.

Карфагенці побачили, що становище їхнє стає все гіршим, і викликали до Африки Ганнібала. Нещасливий полководець тримався ще в Південній Італії; під Кротоном, при святині Гери, виставив великий жертовник і на ньому примістив напис фінікійською і грецькою мовами, в якому оповів про свої походи. Тепер, по 15 роках побуту в Італії, мусив повернутися до Африки. Причалив він до Гадруметума, пізніше пішов під 3аму, де збиралися римські війська. Перед остаточним боєм Ганнібал, бачачи непевне становище Карфагена, пробував порозумітися із Сципіоном. Але гордий римлянин зажадав, щоб карфагенці піддалися йому на ласку й неласку. Тоді почався бій. Ганнібал думав переломити римську лаву своєю піхотою, але це не були вже його давні" ветерани, а збиранина різних полків. Військо його не витримало наступу римських легіонерів, і бій під Замою у 202 р. остаточно закінчився перемогою Сщшіона.

Карфагенці мусили тепер прийняти римські умови миру. Вони зреклися всіх своїх займднщин поза Африкою, отже, також Іспанії, видали римлянам свій флот (окрім 10 кораблів) і зобов'язалися заплатити 10000 талантів контрибуції. Ма-синісса дістав титул римського союзника і зобов'язався стежити за зростом Карфагена. Сципіон відбув знову тріумфальний в'їзд до Рима, де сенат дав йому почесне прізвище «Африканського». Його заслуги були справді незвичайні: завдяки йому Рим став гегемоном на заході аж по Атлантичний океан.

Карфаген також відзначив свого героя Ганнібала, передаючи йому уряд одного із суфетів. Він намагався провести демократичні реформи в управі держави, щоб пристосувати її до змінених відносин. Члени ради старших не мали держати урядів досмертно, а народні збори мали їх обирати щорічно. Але стара карфагенська аристократія не хотіла піддатися ніяким змінам і внесла до Рима скаргу на Ганнібала. Тоді великий полководець рішився покинути невдячне місто. Спочатку він виїхав до Фінікії—до Тіра. Пізніше переїхав до Ефеса в Малій Азії й тут нав'язав зв'язки із сирійським королем Антиохом. Подав йому план великої коаліції проти Рима, в якій мали б узяти участь Карфаген, грецькі міста, Македонія й держава Селевкідів. Антиох пристав на цей план і розпочав війну з Римом. Сам Ганнібал найняв собі 30 фінікійських кораблів і з ними рушив на Егейське море. Але похід йому не вдався: йому заступив дорогу флот острова Родос і присилував повернутися. Не повелося й Антиохові у війні з Римом, і коаліція розбилася. Ганнібал тоді виїхав до Вірменії, а потім вступив на службу до короля Бітинії Прузія. З бітинським флотом він переміг на морі морські сили Пергама. Тоді занепокоєний його діяльністю Рим зажадав від Прузія, щоб видав карфагенського полководця. Ганнібал не мав уже ніякого виходу і в 183 р. покінчив життя самогубством.

Кінець Карфагена. Після невдач у Другій Пунічній війні Карфаген закинув свої давні імперіалістичні змагання й за всяку ціну старався утримати добрі відносини з могутнім Римом. Тому примусив Ганнібала залишити місто й перервав із ним усякі зв'язки, не пристаючи навіть на широкі плани коаліції з Грецією й Сирією. Зате всю енергію звернув на господарське поле, розвинув на велику скалю хліборобство і промисли та старався добути собі нові торгові терени в Африці.

Але Рим все ж уважав Карфаген за небезпечного суперника і змагав до повного його знищення. Знаряддям римської політики став нумідійський король Масинісса. За свої послуги дістав він від Рима вільну руку у відносинах з Карфагеном. Це був талановитий володар, що захоплено працював над розбудовою своєї держави, — привчив своїх кочовиків до осілого життя, поширював управу землі, будував міста. Але неродючі степово-пустельні простори, над якими [він] мав владу, не вдовольняли його, й вш намагався добути собі кращі терени від карфагенців. Все поширюючи свої займанщини, він оточив довкола Карфаген. Карфагенський сенат безнастанно висилав скарги на Масиніссу до Рима, але без успіху: римляни все стояли по стороні свого союзника. Найгостріше виступив проти Пунічної держави Марк Порцій Катон—загальношано-ваний консул і цензор. Він сам їздив до Карфагена на чолі слідчої комісії й мав змогу придивитись власними очима до багатства цього міста. Він побуджував проти карфагенців публічну опінію й. кожну свою промову кінчав словами: «Зрештою думаю, що Карфаген треба знищити».

У 150 р. прийшло до відкритої війни Карфагена з Масиніссою. До голосу прийшла воєнна партія, що вважала, що тільки силою можна заімпонувати Римові. Карфагенські полководці несподівано з 50000 війська рушили на Масиніссу, думаючи цілком знищити його країну. Але нумідійський король показався незвичайно спритним вождем і, хоч був неприготований, у вирішній зустрічі розгромив усю карфагенську армію. Він мав тепер відкритий шлях на Карфаген. Але, як добрий політик, затримався перед воротами і післав скаргу до Риму, що карфагеняни порушили мир. Карфагенський сенат старався загладити справу, покарав смертю своїх генералів і вислав до Рима святочне посольство із заявою, що Карфаген піддається на ласку й неласку.

Але Рим не задовольнився цією покорою й вислав до Африки військо. Римські легіони причалили під Утикою, й консули зажадали, щоб Карфаген видав усю зброю. Карфагенці необережно погодилися на це й переслали до римського табору 2000 воєнних машин і 200 тисяч штук всякої зброї. Тоді римські представники проголосили Карфагену постанову свого сенату, щоб усе населення залишило місто й перенеслося на 15 км у глибину суходолу, бо місто римляни вирішили знищити.

Цей жорстокий наказ зробив страшне враження на карфагенських послів. «З криком підняли вони руки до неба й закликали богів на свідків, що їх римляни обманули; потім почали кидати на римлян тяжкі зневаги, чи шукаючи смерті, чи були вже позбавлені розуму, чи тому, що хотіли присилувати римлян, щоб їх зневажили. На землю кидалися і били об неї руками й головами, дерли на собі одежу і, як божевільні, ранили свої тіла...» (Аппіан).

Звістка про постанову римлян викликала в Карфагені повстання. Рада старших вирішила боронити місто до кінця. Полководцем обрали генерала Газдрубала, якого давніше засудили на смерть за виступи проти Риму. Щоб збільшити число війська, проголосили1 свободу всім невільникам. Спокійне торгове місто перемінилося на воєнний тйбір. «Священні гаї, всі святині й інші просторі міста замінили на робітні; чоловіки й жінки працювали в них днями й ночами, відпочиваючи й обідаючи групами в означенім порядку. Денно вироблювали по 100 щитів, 300 мечів, 1000 стріл до катапульт, 500 списів, а катапульт стільки, скільки могли. Щоб можна було катапульти натягати, жінки обтинали собі волосся, бо іншого матеріалу не було» (Аппіан).

Газдрубал добре організував оборону, забезпечив місту добре постачання, приєднав допомогу інших фінікійських міст, навіть зумів добути собі прихильність частини нумідійців. Римські консули з різних сторін пробували здобути Карфаген, але не могли нічого досягти. Врешті, по двох роках облоги, сенат вислав до Африки Публія Корнелія Сщшіона Еміліана — онука давнього переможця, молодого представника славної родини. Він склав новий план облоги, оточив місто довкола валами, зачинив доступ до порта і крок за кроком посувався вперед. У Карфагені не стало засобів поживи, почалися голод і епідемічні хвороби. Становище оборонців ставало все безнадійнішим, так що Газдрубал пробував уже переговорювати з римлянами, але Сципіон виявив тверду непоступливість. Врешті римляни пробилися через укріплення і вдерлися до міста. Тут почалася завзята боротьба за кожну вулицю, за кожний дім. Остаточно римляни підпалили місто в трьох місцях. «Це було страшне видовище. Коли вогонь поширювався і все нищив, жовніри старалися валити доми не поодиноко, а цілими групами. Постав великий гамір, бо з каміннями спадали цілі маси трупів. Деякі люди були ще живі, особливо старики, діти й жінки, що ховалися в закутипах домів. Вояки, вкриті ранами й напівспалені, видавали нелюдські звуки. Інших, що падали з висоти, розбивало і привалювало камінням і балками, що з ними летіли. Жовніри відсували звалища і відкривали собі шлях сокирами й гаками, а до ям кидали разом трупи й живих, тягнули їх і розривали залізним знаряддям. Одні падали головами вділ, так що їхні тіла ще довго рухалися, іншим копита (коней. — Ред.) кіннотників ломили лиця і черепи...»

Газдрубал із старшиною в останню хвилину вийшов із замку з оливним гіллям — ознакою миру, вийшов назустріч Сципіонові й упав до ніг переможця. Його жінка виказала більшу силу духа, бо вбила своїх дітей і разом із ними кинулася у вогонь. Так у 146 р. до Хр. римляни здобули Карфаген. Руїни міста з наказу сенату зрівняли із землею і присвятили підземним богам — мала тут навіки залишитися пустеля. Сципіон Еміліан, так само, як [і] його дід, дістав почесне ймення «Африканського».