Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СЕРЕДНІ ВІКИ

Хрестоносні походи

Турки. Спір за інвеституру втратив свій європейський інтерес головно тому, що увага всіх народів була звернена куди інде — на боротьбу між християнським світом та ісламом.

Могутній Багдадський каліфат у Х-в. почав занепадати через інерцію володарів, що вели бездільне життя у своїх палатах. Головна влада в державі дісталася в руки начального полководця, що звався ємір-аль-омра (старшина старшин), а пізніше — султан (пан). Каліфам залишилася тільки духовна влада наслідників Магомета. За найвищий уряд вели боротьбу різні могутні роди; також далі тривали спори між шиїтами та суннітами; держава попала у внутрішнє розладдя. З того користали окрайні провінції і ставали незалежними державами, як Єгипет, Персія, Туран та ін.

Цей поділ магометанського світу ослабив експансію ісламу: і Візантія, і західні народи успішно відбивали наступи арабських полководців. Наново іслам дійшов до сили тоді, коли до впливу прийшло енергійне плем'я турків.

Турки належали до уральсько-алтайської групи азійських народів і проживали спершу в околицях Алтаю, але, як номади, часто зміняли свої оселі і не раз нападали на Іран та сусідні країни. Найбільшою енергією визначилося плем'я сельджук і в: називали їх так від імені їх ватажка Сельджука, що жив у половині X ст. Близько 1030 р. турки-сельджуки перейшли Амудар'ю і вдерлися до Північного Ірану. Свій похід значили пожежею і грабіжжям; взагалі добули собі славу варварського і безоглядного племені Внук Сельджука, Тогруль Бег, захопив цілу Персію, в 1055 р. добув Багдад і присилував каліфа, щоб віддав йому уряд емір-альтомра. В другій половині XI в. турки зайняли частину Малої Азії і Сирію; рівночасно поширили свою владу на схід, у Середню Азію. Багдадський каліфат і менші арабські держави дісталися цілком під вплив турецьких завойовників. Виникнеш і невойовничі араби не могли опертися хоробрим варварам. Переможний похід турків на арабські країни нагадує дуже завоювання Риму германами. Заки турки розпочали велике •переселення на південь, вже багато турецьких найманців було в арабському війську: вже каліф Мотассім (833— 842) утворив собі прибічну сторожу з турків Так само колись і германи увійшли до римської держави спершу як наймані вояки, а пізніше її опанували як завойовники. Аналогія є також у прийнятті віри переможцями: германи прийняли християнство від римлян, турки — іслам від арабів. І так, як західний світ організувався під проводом германів, так на сході провідну роль узяли турки.

Завоювання турками арабської держави мало лихі наслідки для культури. Турки стояли на низькому господарському рівні, не вийшли поза кочовий побут і не розуміли користей добре зорганізованого хліборобства, промисловості й торгівлі. Вони нищили без застанови давню культуру і на її місце не давали нічого нового. Велика торгівля, що переходила через арабські країни, відразу спинилася: купці не мали відваги запускатися в околиці, де не було безпеки життя. Турецьке завоювання відчула дуже Європа: спинився до неї привіз орієнтальних продуктів і виробів, що йшов через Туран, Іран і Месопотамію. Пахуче коріння, ткацькі вироби, шовк, килими — все те подорожчало незвичайно, бо шляхи на схід були закриті. Між європейськими купцями й арабами було повне порозуміння в торгових справах, — з турками таких зв'язків не можна було нав'язати. До того ще турки почали переслідувати християн у Святій Землі — Палестині

Перший хрестоносний похід. Від перших століть християнства почалися прощі побожних людей до землі, де жив і навчав Христос. Особливою метою цих подорожей були Христовий гроб у величавій церкві, яку побудував Константан Великий та Йордан, в якого водах християни хотіли очиститися. Цих побожних путників у нас називали паломниками, бо вони приносили з собою пам'яткрві пальми. За арабської влади прощі відбувалися без перешкоди, бо араби стримували свій релігійний фанатизм, щоб не перешкоджати торгівлі; християнські мандрівники платили тільки маленький податок за оглядини святих місць. Але коли Палестину зайняли турки, відносини змінилися, бо сельджуки з дикою ненавистю стрічали християн, нападали на прощі і не дозволяли їм приходити до Єрусалима. В 1062 р. на схід пішла велика проща, в якій брало участь 7000 людей під проводом єпископів. З цієї прощі ледве третина вернулася назад додому. Турки не раз перешкоджали богослужениям, вдиралися до церкви св. Гробу, виганяли народ, нищили святі предмети.

Вісті про ці знущання доходили до Європи і розбуджували все більше обурення проти невірних, що зайняли Святу Землюки викликали охоту до боротьби з ними. Про великий похід усіх християн на турків думав уже папа Григорій VH, але боротьба з цісарем не дозволила йому перевести того плану. Щойно папа Урбан П підняв наново цю думку і спочатку на з'їздах духовенства у П'яченці в Італії і Клермоні у Франції. 10951 р. проголосив клич боротьби з мусульманами. Особливе значення мав французький собор. Тут зібралася велика сила лицарства і простого народу. Папа проповідував під голим небом і гарячим словом змалював страждання християн і насильства сельджуків: це ганьба і сором, щоб святі місця перебували в руках невірних; кожний християнин має обов'язок рушити на допомогу Святій Землі і визволити її з поневолення. Промова папи викликала незвичайне захоплення народної маси; з криком «Бог так хоче!» всі причепляли собі на ремена червоні хрести на знак, що готові кров жертвувати за Христову віру. З того пішла назва хрестоносних походів.

Приготовления до.походу велися без однопільного плану. Урбан ІІ хоч і дав почин, сам не міг далі займатися справою походу, бо тоді ще велася боротьба з Генріхом IV. Із світських володарів ні одни не захопився ідеєю боротьби за віру. Тому провід у приготові взяли лицарство і деякі рухливі ченці. Особливо вславився П'єр Єремі з Ам'єна, мрійливий аскет, що мав незвичайний вплив на народну масу і притягав тисячі людей до участі в поході. Заки ще зібралися головні лицарські сили. П'єр рушив на схід на чолі юрби міщан і селян. Головний шлях ішов уздовж Дунаю через Угорщину і Болгарію до Константинополя. Народні полки не знали ніякої дисципліни, не мали засобів харчів, страшно нищили околиці, якими проходили, криваво розправлялися з жидами і викликали таку ворохобний що деякі міста прямо мусили від них, боронитися зброєю. Візантійський цісар чимскорше перевіз їх із Константинополя до Малої Азії, але там сельджуки окружили їх сильним військом і майже всіх винищили.

Єрусалимська держава. Дещо пізніше рушило лицарське військо, краще озброєне і впорядковане. Головну участь брали лицарі французькі, фландрійські й норманські. Вони також не мали одноцільного проводу, щойно пізніше вибилися на перше і місце Готфрід із Буйона і його брат Балдуїн, лотарінгські лицарі, а далі Роберт із Фландрії, Раймунд із Тулузи та інші Число хрестоносців сучасники рахувала на 300000, але в дійсності доброго війська було ледве кільканадцять тисяч. Цісар Алексій присилував хрестоносців скласти йому присягу підданства, що всі землі, що їх здобудуть у боротьбі з турками, вернуться під владу Візантії.

Лицарське військо переправилося до Малої Азії 1097 р. І тут зустрілося з сельджуками під Нікеєю. Перший бій виказав, що західне лицарське військо вповні дорівнює турецькій кінноті. У дальшім поході у глибину країни хрестоносці поділилися на дві армії, але під Дорілєумом спільними силами розбили турків, так що турецьке військо цілком залишило Малу Азію. Балдуїн із Фландрії пішов далі! на схід, перейшов Євфрат, здобув твердиню Едессу і там заснував свою державу в 1098 р.

Тим часом головне військо хрестоносців дійшло до столиці Сирії, Антіохії, і почало її облягати. В допомогу хрестоносцям прийшла Генуя, що на своїх кораблях прислала їм засоби поживи. Хрестоносці відбили наступи турків, що прийшли на допомогу місту, але потерпіли великі втрати від ворогів і від голоду. Але несподівано в одній церкві було знайдено старовинний сгіис і проголошено, що це той самий, яким пробито Христа. Це викликало таке захоплення, що виголоджені і півнагі хрестоносці кинулися на ворога і добули місто в 1098 р.

Рік пізніше хрестоносці дійшли до головної своєї мети — д: святого міста Єрусалима. Але перший приступ не повівся. Військо зменшилося вже до половини, і лицарі не мали воєнних машин до облоги. Також дуже дошкуляли голод і жар і сонця. І знову порятували хрестоносців генуезці, що доставили харчі і воєнні засоби. Генуя дуже пильно заходилася коло І того, щоб поширити свою торгівлю на схід, і тому гаряче підпомагала хрестоносний похід. Облога тривала 40 днів, врешті хрестоносці добули Єрусалим і уладили там у 1099 р. страшну різню турків і жидів; багато людей спалили живцем у святинях, не щадили навіть малих дітей.

У добутій країні лицарство почало уладжувати свою державу на західний, феодальний лад Королівську владу віддали в руки Готфріда з Буйона, що мав найбільші симпатії між військом. Але побожний лицар заявив, що не може носити королівської корони там, де Христос носив терновий вінець, і прийняв тільки, титул оборонця Христового гробу. Готфрід виправився проти військ єгипетського султана і розгромив їх у бою під Аскалоном. Але невдовзі захорував на якусь пошесну недугу й помер у 1100 р. По смерті Готфріда лицарство віддало корону йрго братові Балдуїнові, й цей прийняв титул єрусалимського короля. Він був хоробрий лицар і добув головні побережні міста, як Кесарію, Аккон, Сідон, і таким чином єрусалимське королівство добуло собі тривкий зв'язок із морем.

Устрій єрусалимського королівства був подібний до інших феодальних держав. Король був верховним сеньором, але влада його не була дуже широка. Майже незалежні від Єрусалима були держави, засновані окремими князями, а саме князівство Антіохії і графства Едесси і Тріполі. Великим васалам підлягали васали другого і третього ступеня. Великі права мали єрусалимський патріарх і піддане йому духовенство. Свій окремий устрій мали міста, що дісталися під вплив італійських торгових республік — Генуї, Пізи й Венеції. Населення держави було дуже мішане: жиди, араби, турки, суріяни, тобто сирійські християни, грифони (греки), іммігранти з Західної Європи, яких звали франками, врешті пуляни — мішанці франків із місцевими народами; дуже важко було утримати між ними мир і єдність.

Другий похід. Хрестоносці не вдоволилися першими успіхами, а думали про те, щоб цілком розбити арабську державу. В 1101 р. виправилися трьома полками у напрямку на столичний Багдад. Але неДисципліноване військо без од-ноцільного проводу розбрелося по котловинах Малої Азії, і турки майже усіх учасників походу винищили. Це знеохотило лицарів до далеких виправ, — християни перейшли до дефензиви. Хрестоносці числили на допомогу візантійського цісарства. Але Константинополь вів егоїстичну політику і старався з успіхів і невдач «франків» добути користі для себе. Незгоду християн використали турки і почали відбивати свої давні володіння.

Єрусалимське королівство проживало часи безнастанної небезпеки і тривог. Оборону держави проти турків перейняли на себе лицарські ордени, зорганізовані на лад Оборонної тактики релігійних орденів, що, окрім звичайних чернечих обов'язків, брали на себе обов'язок жертвувати кров за віру. Перший орден — тамплієрів — мав назву від єрусалимського храму. Заснували його вісім французьких лицарів у 1118 р. Члени ордену поділялися на лицарів, духовних і служебних братів; на чолі ордену стояв великий магістр. Відзнакою тамплієрів був білий плащ з червоним хрестом. Другий орден, іоаннітів, дістав ім'я від шпиталю св. Іоанна, який італійські купці заснували коло церкви св. Гробу. Іоанніти спочатку опікувалися пораненими, а по 1118 р. прийняли також завдання боротьби з невірними. Вони носили чорні плащі з білими хрестами. Третій орден, німецький, або Пр. Діви Марії, постав також коло шпиталю, а лицарські правила прийняв у 1191 р. Німецькі лицарі носили білі плащі з чорними хрестами.

В Західній Європі захоплення ідеєю боротьби з невірними скоро занепало, і папи безуспішно накликували лицарство до святої війни. Але в 1144 р. турки захопили Едессу, і вістка про це потрясла-західним світом: всі побачили небезпеку, яка з боку турків знову загрожувала Єрусалимові. Тоді папа Євгеній ПІ проголосив новий хрестоносний похід і приєднав до нього: французького короля Людовіка VІІ і цісаря Конрада ІІІ. Пропаганду походу з великим завзяттям вів французький чернець Бернар із Клерво. Його гарячі промови захоплювали лицарство і народ, так що знову всі почали припинати собі до рамен червоні хрести.

У похід перший виправився Конрад ІІІ в 1147 р. Його дике, недисципліноване військо по дорозі страшно знищило Угорщину і візантійські землі У Малій Азії цісар зустрівся з турками під Дорілеумом, але голод і слабості серед вояків присилували його відступати на Нікею. У відвороті турки до решти знищили його армію. Людовік VH із французами йшов тим самим шляхом і також потерпів немало в Малій Азії від голоду, пошесних недуг і ворожнечі місцевого населення. Тоді вислав частину війська морем до Сирії і разом із Конрадом пробував добути Дамаск, що його зайняли турки. Але похід не вдався через непорозуміння між хрестоносцями, й оба володарі вернулися додому в 1149 р.

Третій похід. У половині ХІІ ст. силу турецької держави підняв султан Нурєддін (1146—1174). Він визначався гаь божністю, в усьому тримався приписів Корану, сам для себе був дуже суворий, для своїх підданих прихильний і справедливий. Побудував багато святинь, шкіл і шпиталів. Боротьбу з християнами уважав за свій святий обов'язок і вмів приєднати до неї всіх мусульман. християнськими бранцями поводився дуже жорстоко. Він вислав своє військо на Єгипет і знищив там владу династії Фатимідів. Таким чином усі східні мусульманські країни знайшлися знову під владою одного каліфа У Сирії він добув Дамаск і розпочав облогу Єрусалима. Його наступник Саладін (1171—1193) відомий був, із лицарської вдачі; навіть супроти бранців умів показати людські почування. Перший рушив у дорогу цісар Фрідріх Барбаросса. Його військо — це не була вже недисциплінована народна юрба, а добре озброєна лицарська кіннота. Але німецький похід закінчився безнадійною катастрофою. Військо мало переправитися через річку Салеф у Малій Азії, що сильно прибула. Цісар не хотів чекати на будову мосту, а кинувся в ріку, щоб її переїхати убрід, але збурені хвилі його захопили і він потонув. Смерть старого цісаря, що помер далеко від рідної землі, викликала різні перекази і легенди, — немов він не загиб, а живе зачарований у якійсь печері й вернеться у слушний час, щоб обновити світлість своєї держави.

У похід вийшли також французький король Філіпп ІІ й англійський — Річард Левине Серце. Війну, що була між ними, припинили на час побуту на Сході. Спільними силами вони добули твердиню Аккон та сирійське побережжя. Але між хрестоносцями прийшло до непорозумінь, і більше успіхів не можна було добути. Головним героєм Третього походу був Річард, що дивував усіх геройською відвагою, але шкодив справі, своєю гордістю і жорстокістю. Коли турецькі бранці вчасно не доставили йому обіцяного викупу, він попав у таку лють, що 3000 людей наказав зарубати. Гостро обійшовся також з австрійським князем Леопольдом. Коли той на добутому Акконі завісив свій прапор, Річард у гніві скинув його на землю і потоптав ногами. За те Леопольд ув'язнив Річарда коли той вертався додому через Австрію, і довго тримав його у неволі

Четвертий і П'ятий походи. Після смерті Саладіна турецька держава знову поділилася на частини й експансія ісламу знов ослабла.: Цей занепад рішив використати папа Інокентій ІІІ, що уважав найпершим обов'язком Апостольської Столиці відібрати Святу Землю з рук невірних. По довгих заходах повелося йому добути собі для цієї ідеї французьке лицарство; почався Четвертні хрестоносний похід (1202— 1204 pp.). Французи рішили виправитися морем і звернулися за допомогою до Венеції. Венеційський дож Дандольо, 94-літній старик, погодився на участь у поході і хоч сам через старість був сліпий, серед великого захоплення всього народу прийняв собі червоний хрест. Але Венеція рішила використати хрестоносців для своїх державних цілей, а саме щоб добути собі острови Егейського моря, що належали до Візантії. Тому похід було скермовано не до Палестини, а на Константинополь Візантія була ослаблена боротьбою у самій династії: Алексій ІІІ Ангел відібрав владу у свого брата Ісаака, осліпив його й замкнув в одній вежі своєї палати. Син Ісаака Алексій пристав до хрестоносців і допоміг їм опанувати Константинополь. Переможці спочатку привернули престіл Ісаакові та його синові але потім почали поводитися так самопевно і безоглядно, що бурхливе населення Константинополя підняло повстання проти зненавиджених «франків)». Боротьба тривала два місяці. Врешті хрестоносці перемогли й страшним способом знищили й пограбували Константинополь.

Прийшов кінець владі грецьких цісарів. Західні лицарі разом із венеціянами порішили заснувати латинське цісарство, уладжене на феодальний лад, у 1204 р. Цісарську корону дістав Балдуїн із Фландрії (1204—1205), але він дістався у половецький полон і пропав безвісти. По ньому володів його брат Генріх (1205—1206). Він зорганізував державу на західний спосіб й різні провінції розділив між визначними учасниками походу. Венеція дістала важні торгові місця на побережжі, а пізніше також острів Кандію, тобто Кріт. Завдяки успішному розвиткові торгівлі вона зросла у велику державу. Багато пам'яток старовинної культури перевезено тоді до Італії.

Але у Малій Азії утрималися останки візантійського цісарства зі столицею в Нікеї. Один із тамошніх цісарів, Михаїл Палеолог (1259-1282), за допомогою Генуї добув Константинополь у 1261 р. і поклав кінець латинському цісарству.

Ідея боротьби з невірними, хоч так викривлена через похід на Візантію, все ж не втратила свого чару. Про це свідчить факт, що до Святої Землі все наново вибиралися завзяті хрестоносці, не раз без ніякого проводу й плану. Гарячі релігійні почування вели масу до вимріяної Святої Землі. В 1212 р. за почином якогось французького пастушка відбувся навіть хрестоносний дитячий похід Тисячі хлопців і дівчат із Франції та Німеччини покинули рідні села й батьківські доми та в одязі паломників, із хрестами попрямували до Святої Землі. У своїй наївній вірі тодішні люди думали, що невинним дітям поведеться добути Христовий гроб. Ця безборонна юрба переважно вигинула по шляхах з голоду й утоми, а ті, що дійшли до морських портів, попадали в руки торговців невільниками, або піратів, що запродували їх у східні країни. Мало хто вернувся додому.

На Латеранськім соборі 1215 р. Інокентій ІІІ наново підняв справу боротьби з ісламом. Уже після смерті папи відбувся П'ятий хрестоносний похід (1217—1221 pp.). Брали у ньому участь угорський король Андрій ІІ й австрійський князь Леопольд VI. Вони розпочали боротьбу з турками над Йорданом, але сили їх були слабі, і в короткому часі вони вернулися до своїх земель. Інша партія хрестоносців під проводом графа Вільгельма з Голландії виправилася на Єгипет і добула Дам'єтту. Але голод і всякі слабості винищили їхнє військо.

Останні хрестоносні походи. Цісар Фрідріх П, добувши німецьку корону за допомогою Інокентія III, зобов'язався уладити новий хрестоносний похід. Коли цісар упродовж довгих років усе відкладав виконання обіту, папа Григорій IX кинув на нього церковне кляття. Щойно тоді Фрідріх рішився вибратися до Святої Землі. Але сили його були замалі, щоб вести відкриту війну з турками, й тому він почав переговори. Султан Аль Каміль, з яким цісар переговорював, був людиною освіченою і бажав увійти у приязні зв'язки з європейцями. Він радо привітав Фрідріха ІІ, тим більше що цісар був відомий на Сході зі своїх магометанських симпатій. Оба володарі склади угоду в 1229 p., і християнам віддано Єрусалим, Віфлєєм, Назарет і морське побережжя від Яффи до Сідона. Те, чого хрестоносці не могли добути зброєю, Фрідріх осягнув переговорами. Але Григорій IX уважав це зрадою інтересів християнства" і кинув на цісаря нове кляття. Вірний Римові єрусалимський патріарх виконав папське доручення і не дозволив цісареві брати участі у богослужениях в церкві Св. гробу. Проте Фрідріх на чолі вірного війська під оклики народу увійшов до святиш і сам наложив собі на голову вінець єрусалимських королів. Це був Шостий хрестоносний похід (1228—1229 pp.). Деякі історики зараховують його до П'ятого походу.

Єрусалимське королівство, обновлене Фрідріхом, було дуже слабе і незорганізоване. Серед християн панували незгода і боротьба: лицарські ордени поборювали одне одного, світські барони виступали проти духовенства і навпаки. Тому по смерті Аль Каміля турки готовилися знову відібрати Єрусалим. На допомогу Святій Землі в 1239—1240 pp. виправилося французьке й англійське лицарство, але поміч була замала. Син Аль Каміля султан Еюб у 1244 р. вислав на Єрусалим ватагу диких хорезмських турків, що прийшли з-під Аральського моря. Вони добули святе місто, вирізали християн, знищили Святий гроб і з підземель церкви повикидали тіла єрусалимських королів. У бою коло Гази у боротьбі поляг цвіт орденського лицарства. В руках християн залишилися тільки Аккон і ще деякі оселі на морському побережжі

На заклик папи Інокентія IV до останньої боротьби за християнство виступив побожний французький король Людовік Святий. У 1249—1254 pp. відбувся Сьомий хрестоносний похід. Король виправився великим флотом на Єгипет, щоб там звести головний бій з турецькими силами. Французи добули порт Дам'єтту й рушили Нілом під Каїр. Але турки знищили їх кораблі «грецьким вогнем» і облягли короля коло твердині Мансура, між Ніловими каналами. У французький табір прийшли голод та епідемія, так що більша частина війська вигибла марно. Сам Людовік з останками попав у турецький полон і мусив заплатити великий викуп та зректися Дам'єтти. Він виїхав до Сирії і там старався підтримати Аккон та приготовити нову боротьбу.

В 1270 р. Людовік Святий підняв новий, Восьмий хрестоносний похід. «Ніякі невдачі не змогли відділити його від любові Христа», — писав про нього один з учасників походу. Він повернувся до Північної Африки, до Тунісу, щоб там знищити гнізда турецьких піратів, — звідти задумував плисти далі на схід. Але в Африці літом панувала незвичайна спека, і серед хрестоносців появилися пошесні недуги. Захорував і сам Людовік і помер на чужині, не осягнувши своєї мети.

Невдовзі упали останки єрусалимського королівства. В 1291 р. турки по довгій облозі добули Аккон і все сирійське побережжя. Ще якийсь час вели свою діяльність лицарські ордени. Іоанніти переселилися на Кіпр 1296 p., а пізніше, в 1309 p., на Родос і упродовж двох століть були заборолом християнства на Сході Щойно в 1522 р. Родос добули турки, і Іоанніти перенеслися на острів Мальту. Цей орден існує дотепер як аристократична організація. Тамплієри переселилися до Франції, мали там великі впливи серед аристократії, але попали в єресь, і король Філіпп IV у 1312 р. розпустив орден і багато його членів покарав смертю. Німецький орден переселився спочатку до Венеції, пізніше до Угорщини, врешті осів при вусті Вісли і відіграв важну роль в історії Польщі й Литви.

Значення хрестоносних походів. Хрестоносні походи не осягнули своєї мети. Свята Земля тільки одне століття (1099—1187) перебула в руках християн, пізніше знову дісталася в руки турків, і тільки завдяки дипломатичним заходам Фрідріха П допущено християн знову до Єрусалима на короткий час (1229—1244 pp.). У великій боротьбі між християнством та ісламом обидві сторони виказали рівні сили, обидві зберегли своє попереднє становище.

Але хрестоносні походи відіграли величезну рол» у внутрішній історії Європи та її культури. До боротьби проти невірних ішли - згідно плече об плече, рука в руку різні західноєвропейські народи — французи, німці, англійці, італійці та багато інших. Разом переживали недолю і недостаток на далеких шляхах, разом заживали тріумфів перемоги. І хоч між учасниками походів не раз вибухали спори й незгоди, хоч часом і зі зброєю в руках виступали одні проти других, — усе ж чимраз більше усвідомлювали собі те, що вони творять одне західне християнське громадянство. Над племінними і регіональними звичками і бажаннями перемагала ідея спільності християнського світу. Упродовж двох століть, під час яких тривали хрестоносні походи, культурна єдність Західної Європи остаточно утвердилася.

Західні мандрівники під час виправ на Схід познайомилися з життям народів, з якими дотепер стрічалися рідко. Пізнали візантійську державу, що походила з того самого римського пня, що Західна Європа, а протягом довгих століть жила окремим життям, мало відомим на Заході. Тут хрестоносці зустріли непорушні цінності античного світу, багате мистецтво, письменство, побут. Убога й ще мало.розвинена західна культура могла зачерпнути звідси нових для неї цінностей та імпульсів. Так само зненавиджений мусульманський світ показався людям в іншому виді, зі своєю багатою і всесторон-ньою цивілізацією. До Європи почали напливати невідомі промислові вироби й мистецькі твори, східні одяги і предмети щоденної обстановки, а разом із тим чужосторонній побут, перекази, пісні, вірування, мистецький стиль.

У зустрічі з чужим світом західне громадянство сконсолідувалося і прийняло тривкі форми. На першому місці сто- Г яла церква, бо ж християнство — це була та зверхня форма, що відрізняла Європу від світу «невірних». До незвичайного значення дійшло папство, бо всі папи, від Урбана П починаючи, давали ініціативу до хрестоносних походів, і очі всіх хрестоносців зверталися до Рима. Папа міг обложити кляттям тих, що не досить ревно віддавалися святій справі, міг також вивищити і нагородити справніших лицарів, що кров жертвували за віру. В усіх країнах зріс вплив духовенства, особливо чернецтва, що немало причинилося до успіхів хрестоносців.

Лицарство в часі походів переживало час свого найбільшого розквіту. Лицарський побут прийняв свої вироблені форми, завершився феодальний лад, постали шляхетські герби і відзнаки. Боротьба за віру витворила своєрідний лицарський ідеалізм, ставила перед войовниками високі моральні завдання, причинилася до постання тонких обичаїв. Лицарські ордени довели все те до найвищого рівня.

Під час хрестоносних походів буйно розрослася торгівля на Середземному морі, особливо у східній його частині, у Леванті У походи йшли не тільки ідеалістичні лицарі, але також купці, що у східних країнах шукали нових теренів для торгівлі. Найбільшу користь витягнули для себе італійські міста, що зорганізували на морі великі торгові флоти. З дрібних містечок виросли могутні міські республіки,' що у політичних відносинах Європи відігравали немалу роль. Так хрестоносні походи, невдачні з мілітарного погляду, внутрішньо перетворили устрій і культуру Європи.