Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Англія і Франція до 1848 р.

Господарські переміни в Англії. Перемога над Наполеоном закінчила епоху розбудови Британської імперії. Коли народи Європейського суходолу кривавилися в безнастанних війнах, Англія тим часом добувала собі все нові колонії коштом Франції, Іспанії, Голландії. Вона утворила велику державу у Східній Індії, зайняла Південну Африку, побільшила свої посілості в Центральній Америці, почала займати Австралію, а в Європі найважливіші пункти Середземного моря перейшли до англійських рук (Гібралтар, Мальта, Іонійські острови). В 1812—1814 pp. Англія вела ще одну війну із Сполученими Штатами Північної Америки й оборонила Канаду, яку мали намір добути американці. Британський флот уважався найсильнішим у світі, і тому ніяка держава не посміла виступити проти англійського володіння на морях. Після Віденського конгресу Англія займала незалежне становище супроти інших держав, не вступила до Священного Союзу і своїми виступами підірвала впливи меттерніхівського абсолютизму. Але могутня англійська держава зазнала у перших десятиліттях XIX ст. глибоких внутрішніх змін. Англійські королі того часу не мали вплив на розвиток держави: Георгій III (1760—1820) під кінець життя попав у божевілля і не міг вести державних справ його син Георгій IV (1820—1830) своєю розгнузданістю і лихим родинним життям відвернув від себе ввесь англійський народ. Через те ще більше укріпилася влада парламенту, партії торі та вігів чергувалися у керівництві державою.

Найважнішою державною справою були фінанси. Наполеонівська континентальна блокада, хоч і не вдалася вповні, всё ж значно підірвала англійську торгівлю, а двадцятилітн війни знищили фінансові засоби Англії. Державний англійський борг у 1783 р. виріс до 228 мільйонів, а в 1815 р. дійшов до 834 мільйонів. Уряд був примушений безнастанно збільшувати податки, так що доходовий податок дійшов до 10 %, а всі важніші продукти, як чай, сіль, пиво, цукор, паливо та ін., підлягали оподаткуванню. Це спричинило загальне зубожіння, особливо серед нижчих класів громадянства. У воєнних роках дуже подорожчало збіжжя. В Англії хліборобство ніколи не стояло високо, і місцевої продукції не вистачало для численного населення, — отже, треба було довозити збіжжя з-за границі. Континентальна блокада викликала в Англії голод, ціни на збіжжя зросли у п'ятеро в порівнянні з нормальними. Коли прийшов мир, вони дещо упали, але все ж купці та спекулянти намагалися втримати їх на високому рівні, а це також збільшувало нужду.

На переломі XVIII і XIX ст. розвинулася велика промисловість. В Англії від XVI ст. стояло високо ткацтво і виробництво сукна, але щойно новочасні винаходи підняли промисловість на новий, високий рівень. Гергрев і Аркрайт у 1764— 1767 pp. вдосконалили ткацьке веретено, Картрайт у 1787 р. винайшов механічний ткацький верстат, і робота могла йти скоріше й досконаліше. Але найбільше значення мали винаходи шотландського механіка Джеймса Уатта (1736—1819), що ужив пари до порушування машин. У 1769 р. він винайшов першу парову машину, а пізніше відкрив фабрику машин коло Бірмінгема. Давня праця людських рук перейшла тепер у значній частині на машини, і місце малих робітень зайняли фабрики. Через те незвичайно побільшилася продукція, й вироби могли стати дешевші та доступніші. Фабрики потребували багато палива, а оскільки ліси значно вичерпалися, більше значення мало кам'яне вугілля. Англія, що мала величезні запаси вугілля, могла розвивати промисловість в більшій мірі, ніж інші країни. Деві в 1815 р. винайшов гірничу лампу, так що праця у копальнях була забезпечена від отруйних газів. У 1792 р. вперше зроблено спроби із світляним газом, а в 1811 р. перша вулиця в Лондоні дістала газове освітлення. Водяну пару ужито не тільки до майстерень, але й у комунікації. Американський інженер Фултон побудував перший пароплав, що в 1807 р. почав плавання на річці Гудзон. У 1812 р. вже й в Англії пущено пароплав на річці Клайд. У тому самому часі почалися спроби з локомотивами; в 1812 р. перший локомотив почав вивозити по рейках вугілля з копальні поблизу Дарлінгтона, а в 1830 р. засновано постійну залізничну комунікацію, з Ліверпуля до Манчестера.

Робітництво. Розвиток фабричної промисловості мав величезний вплив на соціальні відносини. Самостійні майстри, що до того часу вели працю на своїх верстатах, почали втрачати заробітки, бо фабричні вироби були дешевші і знаходили більше покупців. Дрібні підприємства занепадали, а розросталися великі фабрики. Ремісники були змушені вступати до фабрик, як робітники, на дуже тяжких умовах. Не було тоді ніяких законів, що регулювали би відносини робітників, не було й охорони праці. Не було означеного часу праці: робітник мусив працювати стільки годин, скільки йому наказував підприємець. Гігієнічні умови стояли дуже низько, робота йшла в тісних, задушливих кімнатах, без ніякого продуву, або у вкрай небезпечних підземеллях копалень. Хворий робітник втрачав роботу, а за каліцтво, завдане на фабриці, не діставав ніякого відшкодування. Плату визначав підприємець, і робітники не мали змоги добитися її збільшення. За змови і страйки влада карала так само, як за бунт. Фабриканти часто звільняли робітників, щоб на їх місце добути інших за дешеву ціну, наймали жінок і дітей, що працювали за найнижчу плату. Підприємства не мали ще належного досвіду, не раз банкрутували через високі кошти продукції, або через те, що не було куди продати надміру виробів. Тоді робітники цілком втрачали роботу й потрапляли в крайню нужду.

Між голодуючим і безпритульним населенням приходило не раз до заворушень і бунтів. Неосвічена маса уявляла собі, що причиною її нужди є машини, і почала нищити фабрики. Особливо відомими стали т. зв. луддисти, звані від свого проводиря Неда Лудда (імовірно, божевільного), що в 1811— 1816 pp. підіймали все наново розрухи і всюди нищили фабричні машини. Озброєні ватаги з'являлися вночі в промислових містечках, нападали на фабрики й розбивали механічні верстати, причому грабували населення. Парламент за участь в тих розрухах визначив спочатку кару депортації (тобто вивезення у карні колонії), а пізніше — кару смерті.

Зріст невдоволення четвертого стану (тобто робітництва), загальна дорожнеча і фінансова криза вказували, що Англія потребує основних реформ. Проте партія торі, що тоді мала провід у парламенті, не виказувала розуміння ситуації і вперто трималася давніх установ. У престольній промові короля, при відкритті нової сесії в 1817 p., уряд помістив слова, що» англійський устрій найкращий у світі і що система управління не потребує ніяких змін.

Робітничі розрухи придушувано далі гострими засобами. Коли в 1819 р. в Манчестері прийшло до масових зібрань, на яких робітники домагалися людських прав, військо вчинило стрільбу проти юрби, й кілька осіб було вбито, а масу поранено. З тої нагоди парламент ухвалив виняткові закони проти розрухів, а саме — прискорено судову процедуру у цих справах, продовжено слідчу в'язницю, дозволено обшук у домах підозрюваних у таких злочинах, обмежено пресу, свободу зібрань і навіть гімнастичні вправи робітників. Ніколи ще парламент так не обмежував прав англійських громадян!

Але прозорливіші обсерватори політичного життя передбачали майбутні соціальні конфлікти і шукали засобів, як зарадити лихові. На його погляд, державні установи повинні забезпечувати найбільшу кількість щастя для найбільшого числа людей. Його «Основи законодавства» мали значний вплив на роботу Народних Зборів у Франції, а пізніше іспанські кортеси зверталися до нього, щоб їм виробив конституцію. Також в Америці його твори мали багато читачів і вплинули на устрій південноамериканських республік. В Англії він дораджував зміну кодексів, реформу в'язниць, вільну торгівлю, а передусім реформу парламенту.

На політичному полі відзначився Вільям Коббєт (1762— 1835), без вищої освіти, але талановитий оратор і журналіст. Він спершу належав до партії торі, аде пізніше почав організовувати демократичну партію. У своїх сміливих статтях він обговорював передусім соціальні питання і роз'яснював, що причиною нужди є не машини, а поганий устрій держави; він домагався демократичної реформи парламенту, з загальним і таємним правом голосування. За статтю про тілесні кари в англійській армії суд покарав його дворічним ув'язненням; але він, сидячи в тюрмі, далі редагував свій часопис. Уряд боровся з ним тим способом, що забороняв шинкарям передплачувати його часопис, але він тоді знизив ціну передплати й добув іще більше читачів.

Практичні реформи провів Роберт Оуен (1771—-1858) — багатий власник ткальні в Нью-Ленарку. На своїх підприємствах він зменшив час праці робітників, збільшив плату, завів здорові мешкання, крамниці з дешевими харчами, школи, навіть дбав про розваги робітників. У парламенті він перший виступив з проектом охорони праці. Пізніше його зачисляли до творців соціалізму.

Реформи. З домагань, що їх ставили ці реформатори, найскоріше зреалізовано те, що торкалося господарських справ Англії. В 1816 р. на пропозицію Роберта Шла парламент прийняв закон про золоту валюту, що стала основою обновленого господарського життя. В 1823 р. президент торгового уряду Вільям Гескісон провів іще реформу, а саме — завів вільну торгівлю, тобто зніс охоронні мита, якими Англія боронилася перед чужостороннім імпортом. Ті самі засади він увів у Внутрішнє життя, а саме — усунув монополії, дав робітникам йраво свобідно переселюватися, засновувати товариства і взагалі відповідними реформами сприяв оживленню промисловості й торгівлі. Цей господарський лібералізм викликав спочатку кризу в державі, але в недовгому часі господарське життя пристосувалося до нових відносин.

Слідом за тим проведено справу рівноправності католиків. Це питання мало значення передусім для Ірландії, що мала католицьке населення. На основі законів із часів Кромвеля державні і міські урядовці мусили належати до англійської церкви і складати присягу, що вони не визнають католицької догми про транссубстанціацію. Ірландці під проводом талановитого адвоката Даніеля О'Коннела розпочали боротьбу проти цих законів, але англійський парламент уперто відкидав усякі спроби реформ. В одній своїй промові він сказав: «Я перебув довшу частину життя, як інші люди, на війні, і то головним чином у громадянській війні, і скажу: коли б я міг моїй батьківщині заощадити один місяць громадянської війни, то охоче віддав би за це моє життя». Найбільші труднощі зустрічала найважніша реформа — виборчого права до парламенту. Виборча ординація спиралася на середньовічних всновах, і вже Кромвель звертав увагу, що вона застаріла, але консервативні англійці не поспішали її зреформувати. Врешті ліберальна опозиція поставила реформу парламенту як своє головне домагання. Виборче право оминуло багато таких осель, що колись мали значення, але впродовж століть підупали і втратили населення. Було 75 округ, в яких голосувало менше, як 50 виборців, а в одній окрузі виборче право мав тільки один виборець, що сам скликав виборче зібрання, сам голосував і сам вибирав себе послом. Проти цих «гнилих» осель виступали прихильники реформ, вказуючи на те, що 31 місто по 10 000 населення не мало ніякого представництва в парламенті а між ними були й великі промислові міста, як Манчестер, Бірмінгем, Лідс, Шеффілд та ін. Проводирі вігів ставали на захист цих покривджених селищ, але реформі противилися торі, й навіть сам Веллінгтон. Зміна прийшла лише тоді, коли королем став брат Георга IV, Вільгельм IV (1830—1837), «король моряків», загально люблений в Англії. За традиційним звичаєм парламент розпущено і відбулися нові вибори. Саме тоді у Франції вибухла революція. Партія реформ скріпилася, і більшість здобули віги. Лорд Джон Рассел у новому парламенті вніс законопроект про реформу виборчої ординації. Але він не добув згоди парламенту: проект відкинули більшістю 8 голосів. Тоді король розпустив парламент. Нова палата громад після тримісячної дискусії прийняла проект 345 голосами проти 236. Але знову проти реформи виступила палата лордів. Це викликало в цілій Англії величезне обурення. Усюди почалися демонстрації. В Лондоні до палати явилася масова депутація з петицією, на лордів кидали каміння, навіть зневажили Веллінгтона; на провінції почалися розрухи, підпали і грабунки. Здавалося, що Англії не минути революції. Вільгельм IV бачив небезпеку ситуації, і сам звернувся до опозиції лордів із закликом погодитися на конечні реформи. Лише тоді палата лордів ухвалила в 1832 р. закон про зміну ординації. Реформа полягала в тому, що 56 округів, які мали 111 послів, втратили цілком свої права, 32 округам замість двох послів залишено по одному, й оці місця розподілено так, що міста дістали 42 послів, а графства, тобто сільські округи, — 65.

Реформи торкнулися також справи невільників. У 1831 р. держава дала волю всім невільникам-неграм у своїх маєтностях. У 1833 р. парламент ухвалив закон про те, що діти до шести років життя .мають бути свобідні, а для старших установлено сім років перехідного «часу навчання»; але в І 1838 р. новий закон дав повну волю всім невільникам.

Таким способом Англія перетворила свій середньовічний лад на новочасний. Переміни відбулися шляхом повільних реформ — це забезпечило Англійську державу від внутрішніх потрясінь, що їх переживали тоді інші країни. Бурбони у Франції. Коли Наполеон уперше зрікся влади, міністр закордонних справ Талейран зорганізував тимчасовий уряд, що запросив на престол Людовіка XVIII (1814—1824), брата Людовіка XVI. Це був володар доброї волі, але хиткий і малоенергійний, так що легко давав впливати на себе різним дорадникам. Під його рукою за владу вели боротьбу з одного боку крайні монархісти, що намагалися повернути давній абсолютизм, з другого — ліберали, які бажали утримати конституційні свободи. Окрім них проявляли себе також бонапартисти, що не могли забути світлих часів імператорства, та якобінці, які потайно організувалися до нової революції. Людовік XVIII від початку зазначував свої монархічні права «з божої ласки» — скасував триколірний революційний прапор і повернув давню білу барву Бурбонів. Але за порадою царя Александра І, Талейрана й інших, рішився дати Франції конституцію, т. зв. карту 1814 р. Парламент складався з сенату, назначуваного королем, і палати депутатів. Право голосування мали громадяни з вищим маєтковим цензом, а саме ті, що платили принаймні 300 франків податку. Парламент міг розглядати тільки ті справи, які подав йому уряд.

Проте всі ліберальні постанови король міг анулювати, коли цього вимагала безпека держави. Але конституцією не була вдоволена аристократія, головно емігранти, які після довгого перебування на чужині поверталися до Франції. Про них говорено, що 'за цей час «нічого не навчилися і нічого не забули». Вони уявляли собі, що надійшла пора, щоб помститися за давні кривди і повернути такий лад, який був перед революцією. На чолі цих «ультрароялістів» стояв граф Артуа княгиня Ангулем, донька Людовіка XVI. Вони проводили свою місію уперто й послідовно, змагаючи до того, щоб дати королеві необмежену владу, а шляхті давнє панування. До сенату не допущено нікого з давніх бонапартистів і республіканців, розпущено наполеонівську гвардію, старшинські посади обсаджено шляхтою, державні уряди діставали тільки певні роялісти. Для утримання нового режиму скріплено поліцію і заведено пильний догляд над підозрілими У деяких містах прийшло до кривавих виступів проти здогадних республіканців. До чимраз більшого впливу приходило духовенство. «Престол і вівтар» взаємно собі допомагали.

Аристократично-монархічна реакція укріпилася ще більше, коли королем став князь Артуа, під іменем Карла X (1824—1830). Величавим церемоніалом коронації він зазначив відразу, що хоче йти слідами давніх «архіхристиянських» королів. Емігранти домагалися, щоб держава повернула їм сконфісковані маєтності. Карл готовий був це здійснити, але парламент цьому спротивився, і король добився тільки того, що для колишніх власників призначено відшкодування у сумі мільярда франків. Далі король дав дозвіл на творення релігійних конгрегацій, бо давні ордени все ще були заборонені; дозволено також повернутися єзуїтам, щоправда — неофіціально. Але коли уряд хотів провести гострий закон проти преси, парламент відмовився його ухвалити. Тоді король призначив нові вибори. Але виявилося, що в громадянстві зросли ліберальні настрої, так що новий парламент мав іще більш опозиційну більшість, ніж перший. Тоді Карл мусив призначити ліберальний уряд під проводом Мартіньяка в 1828 р. Громадська опінія сприйняла це як перемогу над абсолютичними Змаганнями. Бурхливо розвивалася опозиційна преса, що мала незвичайний вплив на настрої громадянства. Голос у політичних справах займав також Паризький університет, в якому було багато відомих професорів, наприклад, історик Гізо, історик літератури Вільмен, що проголошували ліберальні доктрини. Під їх впливом молодь почала цікавитися політикою і з молодечим жаром сприймала нові ідеї.

Липнева революція. Уряд Мартіньяка утримався тільки рік. Під впливом ультрароялістів Карл призначив реакційне міністерство Поліньяка і розпустив палату, Але нові вибори ще більше скріпили ліберальну партію. Тоді Карл,Х надумав розбити опозицію незвичайними засобами. Він використав постанову «карти», яка дозволяла королеві видавати окремі розпорядження для забезпечення держави, і проголосив в урядовому «Монітері» таємно приготовлені п'ять ордонансів (едиктів), що рішали: 1) ліквідувати свободу преси; 2) розпустити палату, заки вона зібралася; 3) змінити виборчу ординацію на користь аристократії; 4) усунути право палати до петицій; 5) зменшити число депутатів з 430 до 260.

Цей замах на конституцію підняв відразу лібералів проти короля. Перші запротестували редактори часописів. Появився маніфест преси з 44 підписами, в якому публіцисти заявляли, що не визнають ордонансів. Цей протест розкинено по Парижу в тисячах примірників. Влада негайно закрила всі часописи, але, незважаючи на це, вони другого дня появилися знову. Тоді поліція напала на друкарні і знищила машини. До протесту газетярів прилучилася також частина депутатів. Усі бажали залишитися на легальному грунті і противилися будь-яким радикальнішим виступам. Але Лафайєт, учасник Великої революції, задумав використати цей момент для пропаганди республіки, порозумівся з робітниками та студентами й підготував відкриту революцію. В ніч на 28 липня 1830 р. в різних околицях міста побудовано барикади, молодь і робітники захопили зброю з арсеналу, на ратуші вивішено триколірний прапор. У Парижі було 11 000 королівського війська, але в перших вуличних сутичках воно виявило слабу організацію. Другого дня, 29 липня, головні будинки міста вже були в руках повстанців, і військо, на заклик депутатів, перейшло на бік революції. Карл X тепер згоден був відкликати ордонанси, але було вже запізно — його посланців зустрів однодушний оклик: «Геть Бурбонів!»

Проводирі революції не мали одностайної думки, що далі робити, — одні підтримували республіку, другі — конституційну монархію. Але сили республіканців були невеликі і переважив погляд паризького міщанства, що для Франції потрібен король. Тимчасовий уряд рішився передати корону князеві Людовікові Філіппу з Орлеанської династії. Він був сином князя Філіппа, званого «Рівність» (Егаліте), який голосував за смерть Людовіка XVI, але пізніше сам поклав голову під гільйотину. Людовік Філіпп перебував на засланні у Швейцарії й Англії і заробляв на прожиток як учитель. Пізніше повернувся до Парижа і тут вів життя як звичайний громадянин, не видаючи нічим свого аристократичного походження. На вулицях міста з'являвся у міщанському одязі, з парасолею; був відомою і популярною фігурою. Притому підтримував зв'язки з лібералами, чекаючи на розвиток подій.

Людовік Філіпп на заклик тимчасового уряду прийняв титул намісника і звернувся до народу з прокламацією, повернув триколірний прапор, скликав палати на сесію і дав запевнення, що «карта буде правдою». На ратуші появився на балконі під руку з Лафайєтом і підняв революційний прапор. Це викликало таке заплення, що його становище було закріплене. Парламент ухвалив нову конституцію і 6 серпня 1830 р. передав Людовікові Філіппові титул короля французів. Конституція 1830 р. відрізнялася від карти 1814 р. тим, що мала характер договору між народом і королем. Парламент дістав законодавчу ініціативу, тобто міг виступати з самостійними проектами законів. В окремому артикулі зазначено свободу преси і заборонено заводити цензуру. Так липнева революція закріпила у Франції конституційну монархію.

Французькі події мали також вплив на Бельгію, Віденський конгрес відібрав Бельгію Габсбургам і злучив її з Нідерландами, щоб одна сильна держава могла протиставитися Франції. Але Нідерланди, під проводом Вільгельма IV (1815—1840), не вміли пошанувати окремішно'сті бельгійців, порушували права католицької церкви й обтяжували прилучені провінції важкими податками. Коли в Парижі у липні перемогла революція, у Брюсселі 25 серпня 1830 р. прийшло до розрухів, причому знищено помешкання зненавидженого

міністра справедливості і директора поліції. Тоді дві бельгійські партії, ліберальна і католицька, що звичайно вели між собою боротьбу, дійшли згоди й утворили спільний тимчасовий уряд. Похід голландських військ відбито після завзятої боротьби, а національний конгрес 18 листопада 1830 р. порішив розірвати державний зв'язок з Голландією й утворити самостійну Бельгійську державу. Конференція п'яти великодер-жав, що зібралася у Лондоні для справ Греції, затвердила незалежність Бельгії, а першим королем її став Леопольд І (1831—1865) з родини Саксен-Кобург. Бельгійська конституція була вислідом компромісу обох головних партій, мала ліберальний характер і католицькій церкві дала повну незалежність від держави.

Міщанська монархія Людовіка Філішіа. Всі користі з липневої революції здобуло у Франції міщанство. Хоча в самих революційних подіях ініціативу мало робітництво та молодь, провід дуже скоро перейшов до рук т. зв. буржуазії, великого міщанства, що повело державу у корисному для себе напрямі. Заслугою міщанського стану було те, що революція закінчилася скоро, без великого проливу крові, і що на кільканадцять років у Францію прийшов мир. Цей могутній клас, що розвинувся із зростом новочасної промисловості і торгівлі, мав єдине політичне змагання утримати конституційну монархію з поміркованим устроєм. Він боявся так само давнього абсолютизму, як і радикальних республіканських течій. Його ідеалом була «справедлива середина». Людовік Філіпп, хоча й мав свої династичні амбіції, — навчений досвідом Бурбонів, не проявляв їх у гострій формі, а змагав до того, щоб утримати якнайкращі відносини з тою верствою, що жертвувала йому владу. «Король має тільки панувати, а не кермувати державою» — такими словами схарактеризував становище короля один із найвизначніших тодішніх політиків, Тьєр. Людовік Філіпп ніби признавав цю тезу і тільки бічними шляхами намагався зміцнити свій авторитет. На компроміс короля з народом спиралася ця міщанська монархія, як називали володарювання Людовіка Філіппа.

Провід у державі мав уряд, відповідальний перед парламентом. Перше міністерство мало характер уряду національної єдності, і в ньому брали участь усі найвизначніші тодішні політики: консерватори граф Мольє і князь Бролі, бонапартист Себастьян, республіканець Дюпон, фінансисти Пер'є і Лафіт, учені Ліньйон і Дюпен. Лафайєтові доручено командування національною гвардією, Талейранові — амбасаду в Лондоні.

Князь Філіпп Орлеанський підписує маніфест до народу 31 липня 1830 р. Другий за чергою уряд під проводом банкіра Лафіта провів новий виборчий закон, що знизив ценз виборців до 200 франків доходу, але це давало доступ до палати тільки найбагатшим верствам: число виборців не перевищувало 200 000. Так само до міських рад могли кандидувати тільки багаті міщани, а національна гвардія підпала цілком під вплив буржуазії. Третій прем'єр, Казимир Пер'є, розвивав далі політику «справедливої середини», лавіруючи успішно між консерваторами та радикалами. Маршал Сульт утворив «міністерство усіх талантів», у якому провідну роль вели теоретик парламентаризму Тьєр, історик Гізо і проводир клерикалів Бролі. До сенату Людовік Філіпп назначив 62 нових членів із найвизначніших-представників міщанства й інтелігенції. Після короткого уряду Тьєра, маршал Сульт утворив «міністерство миру», що дбало про підтримання добрих відносин із великодержавами. Найбільший вплив у цьому уряді мав Гізо, що перекупством стримував опозицію.

Владу міщанства поборювали різні партії і групи, що бажали захопити владу для себе. Прихильники Бурбонів, т. зв. легітимісти, викликали повстання у Вандеї в 1832 р. їх кандидатом був князь Бордо, Генріх, внук Людовіка XVIII; його мати, княгиня Беррі, сама з'явилася у Вандеї і кермувала повстанцями, але попала в полон, і повстання було придушене. Від імені бонапартистів претензії на престол заявляв Людовік Наполеон Бонапарт, син колишнього короля Голландії, Людовіка. В 1836 р. він спробував захопити Страсбург, але безуспішно. Йому дозволили виїхати до Америки. В 1840 р. він знову з'явився у Булоні і намагався викликати повстання. Але тепер його ув'язнили, і він пробув шість років у твердині в Гамі надСоммою.

Далеко грізнішими були виступи республіканців, які використовували невдоволення «четвертого стану», викликане скрутними економічними умовами. В 1831 р. прийшло у Ліоні до розрухів між робітниками, що втратили працю на фабриках шовку. Військо з трудом приборкало, цей рух. У 1834 р. вдруге Ліон піднявся, робітництво побудувало барикади. Придушення революції коштувало багатьох жертв. Також у самому Парижі бували робітничі розрухи. Розрослася незвичайно демократична преса, завдяки тому, що пресові справи підлягали ліберальним судам присяжних. Особливо поширеними були популярні щоденники за дешевими цінами, гумористичні часописи, карикатури й політичні брошури. Відновилися також політичні клуби, а найбільше значення мав «Союз приятелів народу», зорганізований на зразок якобінців. Проти Людовіка Філіппа організовано все нові замахи; вісім разів його життю загрожувала небезпека. Нарешті, в 1835 p., корсиканець Фієскі здійснив замах за допомогою т. зв. «пекельної машини». Тоді вбито було 21 особу з королівського товариства. Уряд видав тоді т. зв. «вересневі закони», якими обмежив пресу й суди присяжних. Щоб забезпечитися перед революцією, Людовік Філіпп почав розбудовувати паризькі фортифікації, ніби для захисту від зовнішніх нападів. Зорганізовано також великі роботи в Парижі, заведено каналізацію, вулиці покрито новим бруком, на Марсовому Полі висипано нові вали. При тих підприємствах багато безробітних знайшло роботу, але все ж загальна нужда не зменшувалася.

Людовік Філіпп вів господарську політику в інтересах вищих верств. Французька промисловість піднялася тоді до високого рівня і король не щадив для неї уваги й опіки. Париж розрісся на могутній фабричний центр. Заведено охоронні мита проти чужих товарів, щоб місцева продукція могла опанувати цілий ринок. Імпорт бавовняних і вовняних виробів був цілком заборонений. Францію покрила мережа залізниць, а закладали їх приватні спілки капіталістів, що на цьому збивали великі маєтки.

Щоб підняти значення своєї влади, Людовік Філіпп з великою енергією проводив завоювання Алжиру. Війну в Африці розпочав ще Карл X. Початок її вийшов з того, що алжирський паша Дей Гусейн зневажив французького посла: ударив його віяльцем у лице. Карл X вислав тоді до Алжиру корпус 42000 війська і в липні 1830 р. французи здобули укріплення міста Алжира. Липнева революція припинила воєнні операції. Оборону Алжира зорганізував тепер Абд-ель-Кадер, якого звали арабським Югуртою, хоробрий і заповзятливий полководець, що зумів підняти арабські племена до фанатичної боротьби з невірними. Війна тривала кільканадцять років, і ведено її з незвичайним завзяттям з обох сторін. Багато осель зруйновано і спалено, велика сила людей полягла в боях і збройних наїздах. Завоювання Алжиру доконав врешті генерал Бюжо, що систематичними наїздами очистив від арабських ватаг цілу країну аж до пустині і підступом взяв у полон Абд-ель-Кадера. В 1847 р. Алжир став першою африканською колонією Франції, що своєю продукцією підживлювала французьку промисловість.

Розвиток міщанства дав основу до нового розквіту французької культури. Франція зайняла перше місце у світовій літературі завдяки, широкій творчості Ламартіна, Віктора Гюго, Дюма, Бальзака і багатьох інших визначних письменників. На високому рівні стояла французька наука а шкільництво було взірцем для інших країн.