Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Весна народів

Початки соціалізму. Водночас із зростом промисловості і добробуту міщанства відбувся занепад робітничої верстви, що потрапляла у все більшу нужду, не маючи ніяких політичних прав, щоб стати на свій захист. Міщанська монархія Людовіка Філіппа не проявляла бажання розв'язати цю справу, а тільки поліційними засобами стримувала невдоволення мас. Дослідженням соціальних справ у Франції, так само як і в Англії, займалися тільки різні вчені-теоретики, а ще більше гуманітарні фантасти, що придумували способи, як би стримати занепад «четвертого стану». У першій половині XIX ст. постає т. зв. утопічний соціалізм — теорія, що подавала різні способи полагодження суспільних питань, але здебільшого нереальні і неможливі для здійснення у практичному житті.

Одним із таких благородних фантастів був граф Клод Анрі Сен-Сімон (1760—1825). Він був учнем визначного раціоналіста Д'Аламбера і від молодих літ віддавався дослідам розвитку громадянства.З великим захопленням привітав він Велику революцію, а під час якобінських переслідувань втратив майно і потрапив до в'язниці. Там обдумав він «організаційний план», як у майбутньому має бути ведена продукція, щоб забезпечити рівно всіх громадян і всім дати рівне щастя. Він перший зазначив противенство між «народом» та «буржуазією» і можливість вирівняння різниць бачив тільки в християнському наказі взаємної любові. На його погляд, усім господарством повинна орудувати держава, а парламент повинен складатися з трьох палат — винаходів, контролю і виконання, що цілеспрямовано мали б кермувати продукцією.

Теорії Сен-Сімона знайшли багато прихильників, що в різних напрямах розвивали соціалістичну доктрину. Іспанський жид Родрігес у 1825 р. заснував перший часопис, присвячений соціальним дослідам, лід назвою «Продюктер». Сен Адам Бацар (1791—1832), давній карбонарій, був першим вимовним агітатором нових ідей. Він жадав, щоб усі засоби продукції, а в першій мірі землі і капітали, перейшли з приватних рук до держави, щоб закінчилося «використовування людини людиною». Він поставив клич: «кожному відповідно до його таланту, кожному талантові відповідно до його праці». Бартельмі Проспер Анфантен (1796—1864), банковий урядовець, видав у 1828 р. фантастичний роман «Спомини промисловця з 2240 p.». Він передбачав ліквідацію всіх суспільних різниць і приватно? власності, а провід у господарській продукції вів би державний центральний банк, що розділяв біг працю між усіма відповідно до здібностей кожного. В 1829 р. він зорганізував «сенсімоністичну релігію» й у найближчих роках здобув собі 40 000 прихильників, а в різних районах Парижа відкрите аудиторії для його «богослужінь». Він виступав проти нерозривності подружжя і жадав свободи жінки. Це спричинило розрив його «родини», і, врешті, «батько» Анфантен виїхав на село з 40 найвірнішими учнями. Там, убрані в чернечий одяг, з довгим волоссям і бородами, вони займалися управою ріллі і своїми релігійними практиками, аж поки суд не розігнав їх «родину» під приводом образи публічної моралі.

Шарль Фур'є (1772—1837), збанкрутований купець і банковий урядовець, виробив суцільну «соціальну систему», що мала дати людству добробут і щастя. На місце малих родинних господарств він хотів завести велике об'єднання — «фалангу», що мала обіймати 1200—1800 родин, і вести спільне господарство на просторі одної квадратної милі. Праця І ділиться на різні класи і відділи, як домашнє господарство, управа ріллі, промисловість, навчання, мистецтво та ін., і кожний член фаланги дістає заняття відповідно до своїх здібностей. Висліди праці ділять відповідно до вкладеної роботи і потреб учасників. Всім кермує виборна рада старшин.

В іншому напрямі повів свої теорії Пер Жозеф Прудон (1809—1865), спершу друкар, що самоосвітою здобув собі незвичайно широкі знання. В 1840 р. він видав книжку під назвою «Що таке власність?» і на поставлене питання відповів: «Власність — це крадіж». Він виступав не тільки проти приватної власності, але також проти маєткової спільноти, бо всяка власність дає можливість сильнішому гнобити слабших; кожен повинен мати тільки те, що собі сам запрацює. Він піддав критиці всі дотеперішні соціалістичні теорії і домагався ліквідації державної влади, що обороняє сильних; його ідеалом була анархія, без усякого державного примусу.

На практичну платформу поставив свої соціальні домагання Луї Блан (1811—1882). В 1839 р. він видав малу книжечку , під назвою «Організація праці». Він захищав «право на працю». Кожен громадянин повинен мати можливість працювати і жити із здобутків своєї праці. Коли її нема, повинна її постачати держава,, закладаючи «громадянські варстати». Ці вар-стати з часом обіймуть усю продукцію і будуть розподіляти кожному те, що йому до життя потрібне. Щоб робітництво могло осягнути свої домагання, воно повинно брати участь у політичному житті і добитися участі у владі.

Ці різнорідні теорії проникали все більше в робітничу масу через популярні часописи і товариства, що мали на меті соціальні переміни, як «Союз приятелів народу», «Товариство прав людини», «Товариство рівних» та ін. Одні з тих організацій свої надії бачили у вибуху нової революції, інші змагали до послідовних реформ т. зв. реформісти). Увесь цей соціалістично-комуністичний рух підкопував усе більше міщанську монархію.

Лютнева революція. Людовік Філіпп у 1848 р. мав уже 75 років життя, на старість став упертий й неуступливий, не терпів ніякої опозиції, не погоджувався ні на які реформи. Не читав французьких газет, не знав і не хотів знати, в якому напрямі йде розвиток його держави. Дбав тільки про зверхню пишноту свого двору і незвичайно виставно приймав молоду англійську королеву Вікторію, що його відвідала у Парижі. Старий оборонець абсолютизму, Меттерніх, бачив слабкі основи липневої монархії і влучно завважив, що їй бракувало історичної традиції, яку мали Бурбони, і народної сили, на яку спиралася республіка, та Наполеонової геніальності.

Довголітній прем'єр Гізо закривав перед королем слабкі сторони держави, а сам утримувався за допомогою парламентарної корупції. Уряди і суди стали перекупні, а. процес за продажність проти одного з міністрів виказав безодню політичної деморалізації, в яку котилася Франція. Всі опозиційні партії домагалися тепер одного — реформи виборчого права, щоб увести до палати нових людей й оздоровити публічне життя. У цих домаганнях єдналися легітимісти і республіканці з т. зв. конституціоналістами, що стояли на основах конституції 1830 р. До того самого закликала все гостріше демократична і робітнича преса. Але уряд, що купив собі більшість у палаті, навіть не відповідав на всі закиди і погрози й за допомогою цензури та поліції стримував наростання народного невдоволення. Але несподівано прийшла революція.

Оскільки уряд обмежував право зборів, прихильники опозиції обговорювали актуальні питання на політичних бенкетах, що відбувалися у різних містах Франції. Коли в грудні 1847 р. відкрито нову сесію палати, на цих бенкетах опозиція рішила спопуляризувати справу виборчої реформи. У провінціальних містах зібрання відбулися, але в Парижі поліція заборонила бенкет 20 лютого 1848 р. Вістка про це викликала розрухи в столиці. Робітники, студенти, учні технічної школи з вуличною юрбою влаштували маніфестаційний похід, з окликами: «Вимагаємо реформ! Геть Гізо!» — і почали ставити барикади. Виявилося, що поліція не в силі опанувати ситуації, а народна гвардія і військо солідаризувалися з народом.

Людовік Філіпп, наляканий розрухами, 23 лютого дав відставку Гізо. Юрба прийняла це рішення з незвичайною радістю, як перший знак перемоги повсталих. Усунено барикади, місто прийняло святочний вигляд, почалася ілюмінація.Одна група маніфестантів з запаленими смолоскипами рушила до будинку Гізо, щоб улаштувати йому «котячу музику».

По дорозі прийшло до зачіпок із військом, якийсь офіцер наказав стріляти. Упало півсотні вбитих і поранених. Ця подія підняла ціле місто: дзвонами закликали на сполох, робітництво озброїлося і побудувало за ніч барикади. Король покликав до міністерства Тьєра й інших провідників опозиції, але вони не могли вже дати ради збуреній юрбі. Військо й гвардія перейшл" на сторону революції. Людовік Філіпп мусив зректися престолу на користь свого внука, Людовіка Філіппа, графа Парижа. Він виїхав до Англії і там закінчив життя в 1850 р.

Палата депутатів утворила тимчасовий уряд 24 лютого 1848p, але соціалістичні республіканці обсадили ратушу і там вибрали своє правління; лише після довгих переговорів утворено спільне міністерство. За пропозицією проводиря соціалістів Луї Блана вирішено утворити республіку. Прокламація до народу закінчувалася словами: «Уряд бажає республіки, із застереженням, що її прийме народ, про що зараз має дати своє рішення. Єдність нації, що у майбутньому має складатися з усіх класів громадян, управа нації нею самою, свобода, рівність, братерство, як засада, народ, як гасло і прапор, — це є демократичний уряд, що належиться Франції і ми його нашими змаганнями забезпечимо».

Але народні заворушення тривали далі. Вулична юрба здобула.королівський палац Тюїльрі і страшенно його погромила. Королівський престол винесли на майдан Бастилії і там його розбили. Зруйновано й інші королівські палаци, по фабриках робітники нищили машини, майже всі залізничні станції поруйновано, позривано рейки й мости. Уряд із трудом захистив пам'ятники мистецтва в Луврі і Версалі; на публічних будинках вивішено написи: «Народна власність».

Щоб заспокоїти пролетаріат, уряд призначив популярного серед мас Блана головою робітничої комісії і доручив йому утворити народ ніварстати для безробітних. Але оскільки зорганізувати планові підприємства було неможливо, безробітних поки що зайнято земляними роботами на Марсовому Полі, без ніякого плану й цілі, так що ті роботи невдовзі стали загально зненавиджені. Тут між пролетаріатом вели свою агітацію прихильники соціалізму. Постало тоді багато демократичних клубів, під назвою революційних, республіканських, братерських та ін., і розвинулася вулична преса з сенсаційними заголовками, як «Гільйотина», «Щибениця» та ін.

Людовік Наполеон. Тим часом відбулися вибори до Народних Зборів на основі загального права голосування. Результат їх був несподіванкою для республіканців. Незважаючи на велику агітацію, тільки великі міста вибрали радикальних депутатів, — уся провінція направила консерваторів. Збори прийняли справді республіканський лад, але вороже ставилися до паризького пролетаріату. Під час виборів до виконавчого відділу Луї Блан провалився: так само Збори відкинули його пропозицію про утворення робітничого міністерства. Тоді почалися наново робітничі заворушення. 15 травня клуби зорганізували величезну маніфестацію, ніби щоб передати Зборам петицію. Демонстранти вдерлися до залу засідань палати і тут один із їх проводирів проголосив: «Від імені народу, обдуреного його власними, представниками, заявляю, що народні збори є розпущені». Але на допомогу Зборам прийшла народна гвардія і демонстрантів розігнала.

Народні Збори вирішили скористатися своєю перемогою. 17 травня вийшов декрет, яким обмежено народні варстати; молодь у віці 18—25 років забрано до війська, робітників, що на-, пливали з провінції, відіслано до їх осель. Цей розпорядок мав на меті зменшити державні видатки на варстати, що сягали 200 000 франків на день, а заразом усунути з Парижа небезпечну масу, на яку мали вплив соціалістичні клуби. Коли ці засоби не допомогли, 20 червня Народні Збори вирішили припинити будь-яку допомогу варстатам. Тоді робітництво взялося за зброю. У вуличній сутичці вбито одного з генералів і архієпископа Парижа, вулиці замкнено барикадами, а на червоних прапорах були написи: «Життя у праці, або смерть у боротьбі!» Тоді Народні Збори проголосили стан облоги в столиці і віддали диктаторську владу генералові Кавеньякові. З 23 по 27 червня велися завзяті вуличні бої. Треба було здобувати З 000 барикад, і у вуличній боротьбі полягло кілька тисяч людей, але остаточно робітниче повстання було придушене.

Після цих подій Кавеньяк передав владу назад у руки Зборів, але вони призначили його головою виконавчої влади і прем'єром. Він завів гострий режим, розпустив цілком народні варстати, заборонив соціалістичні часописи, закрив клуби, учасників революції суди покарали депортацією, Луї Блан і його співробітники виїхали за кордон.

Народні Збори в листопаді 1848 р. ухвалили нову конституцію. Законодавчу владу передали законодавчим зборам, що складалися з 750 депутатів, вибираних на три роки на основі загального права голосування; голосували також жовніри Виконавчу владу мав президент, вибираний на чотири роки загальним голосуванням. У грудні відбулися вибори президента. Спочатку головним кандидатом уважали Кавеньяка, що врятував Францію від червоної республіки, але він не виявив таланту політика і не зміг схилити на свій бік правицю. Тоді виринула кандидатура Людовіка Наполеона, братанича великого Наполеона. Йому дозволено повернутися до Франції, і він відразу здобув собі широку популярність. У чотирьох округах вибрано його депутатом, а коли він зрікся мандата, щоб не давати причини до. розрухів, при додаткових виборах вибрали його знову у п'яти департаментах. Усі противники республіки покладали великі надії на нього. «Людовік Наполеон — це майбутність; він лучить усе і не»виключає нічого» — так охарактеризував його один публіцист. У голосуванні «громадянин Людовік Бонапарт» дістав 5 400 000 голосів з 7 300 000 усіх учасників голосування. Кавеньяк здобув півтора мільйони. У чорнім фраку і білому краваті, з хрестом лігії, новий президент склав присягу, що «буде вірний демократичній республіці і боронитиме її конституцію».

Німеччина перед 1848 р. Лютнева революція зворушила всі європейські держави. В найбільшій мірі її вплив сягнув до сусідньої Німеччини. Віденський конгрес об'єднав німецькі держави у Німецький Союз під проводом Австрії. У союзі формально існувала рівність усіх членів, але в дійсності малі держави мусили піддатися кермі двох найсильніших — Австрії і Пруссії. Спершу більше значення мала Австрія завдяки дипломатичній майстерності Меттерніха, що задавав тон усій Німеччині. Але згодом Австрія, мало вже зв'язана з німецькими відносинами, почала втрачати свій вплив, а її місце зайняла Пруссія.

Прусси змагали передусім до господарського об'єднання своїх провінцій і тих державок, що в їх посілостях творили острівці. Вже в 1819 р. прусський уряд здійснив спробу утворити митний союз у Північній Німеччині. Але малі держави відносилися до цього плану недовірливо, боячись втратити свій суверенітет. Лише в 1828 р. вдалося укласти такий союз із князівством Гессен-Дармштадт. Як конкурещйні об'єднання, зорганізувалися в тому ж часі у Південній Німеччині Бавар-сько-Вюртемберзький союз, а в Центральній — союз дрібних держав під проводом Саксонії. Але прусси своєю гнучкою політикою зуміли приєднати до себе Баварію і Вюртемберг, зв'язалися з ними торговельними умовами і тим так зашаху-вали центрально-німецьке об'єднання, що воно розвалилося і поодинокі держави поєдналися с пруссами. Таким чином, у 1833 р. постав німецький митний союз з 18 членами.

Інше питання, що хвилювало німецьку опінію, було запровадження коституційних прав. У 1820 р. при остаточнім ухваленню статуту Німецького Союзу постановлено, що в усіх державах залишиться необмежена влада володарів, «стани» матимуть участь тільки у виконавчій владі, а громадянські права будуть якнайбільше обмежені — це були ідеї Меттерніха. Але в Союзі не було ніякої екзекутири, що перевела б ці засади в життя і в деяких державах залишилися доволі широкі права станового представництва.

Французька липнева революція розворушила Німеччину і в різних країнах прийшло до розрухів. Так, наприклад, у Баварії студентство вчинило акцію проти консервативного міністерства, в Гессен-Дармштадті дійшло до селянських бунтів, у Бадені ліберальний вел. князь Леопольд дав широку свободу пресі. Меттерніх був занепокоєний тими подіями і на союзнім соймі 1832 р. провів ухвалу, якою заборонено політичні товариства, обмежено пресу і заведено поліційний нагляд над молоддю і всякими підозрілими особами. В 1833 р. студенти, за допомогою емігрантів, викликали у Франкфурті-на-Майні розрухи і пробували опанувати місто. Тоді за ініціативою Меттерніха відбувся з'їзд міністрів Австрії, Росії і Пруссії у Тепліце в Чехії, на якому ухвалено ще гостріші засоби проти всіх «демагогів» й арештовано та засуджено на довголітні кари багато молодих людей. Ті держави, що мали свобідний устрій, мусили обмежити свою конституцію. За таких умов ліберальний рух знову занепав.

В 1840-х роках Німеччина переживала господарську кризу. Молода промисловість, як в інших державах, так і тут, заломилася після перших успіхів і довела до нечуваної нужди фабричний пролетаріат. Кредитне господарство також не витримало цієї кризи, і багато визначних торговельних фірм занепало. В 1846—1847 pp. через неврожаї у багатьох місцевостях запанував голод і дорожнеча та розпочалися селянські заворушення. Серед зубожілого населення поширювалися соціалістичні ідеї, які пропагувала французька література. Поруч із господарськими і соціальними питаннями підіймалася також раз у раз справа національно-політичного об'єднання Німеччини. Особливо в Пруссії, після успішного створення митного союзу, громадська опінія домагалася також політичної єдності Король Фрідріх Вільгелм IV (1840—1858) спершу нерадо стрічав ці домагання. Це була людина талановита, але химерна, мрійник, залюб-лений у середньовіччя. Королівську владу він уявляв собі, як патріархальний лад, деколи прихилявся до нових ідей, то знову завертав до середньовічних упереджень. Він бажав видобути Пруссію з-під впливу Австрії, дав деяку свободу пресі, повернув громадянські права переслідуваним давніше патріотам, як, наприклад, творцеві гімнастики Ягнові і дослідникам народної мови й побуту, братам Гріммам. У 1847 р. він утворив спільний сойм для всіх прусських іфовінцій. Брат короля, князь Вільгельм, голова міністерства, привітав цю зміну такими словами: «Твориться нова Пруссія. Стара після-проголошення цього закону йде до могили. Нехай нова буде така могутня і велика, як була давня, — з славою і честю».

Рік 1848 в Німеччині. Лютнева революція 1848 р. підняла наново всі національні, політичні і соціальні змагання у Німеччині. Першими відгукнулися південні країни. Всюди почалися демонстрації. Проводирі лібералів домагалися свободи преси, судів присяжних, народної гвардії. У Бадені один із послів у сеймі вніс пропозицію, щоб скликати загаль--нонімецький парламент. Німецькі володарі так налякалися того руху, що відразу призначили своїми міністрами представників опозиції і почали на швидку руку проводити всякі політичні й суспільні реформи. Вістка про революцію в Австрії й відставку Меттерніха ще більше укріпила ліберальну течію. Союзний сойм рішив прийняти, як герб Союзу, німецького орла і чорно-червоно-золоту державну барву та утворив комісію для зміни конституції. У березні в Гейдельберзі зібралося 50 депутатів південно-німецьких соймів і рішили скликати т. зв. передпарламент у Франкфурті. В цьому зібранні взяли участь члени давніх конституційних соймів і міських рад та різні визначні діячі. Це зібрання проголосило гасло суверенності народу і для ухвалення конституції вирішено скликати Національні Збори на основі загального права голосування.

18 травня 1848 р. зібралися у Франкфурті Національні Збори, — конституційна асамблея, що мала дати Німеччині новий устрій. З 600 депутатів більшість становила інтелігенція — учені, письменники, адвокати, журналісти. Це були найвизначніші і найсвідоміші люди, але без політичного досвіду, що багато часу тратили на промови та дискусії, а не вміли вирішити найпекучіших справ. У парламенті утворилися три партії: лівиця, що змагала до республіки, поміркований центр і правиця, яка шукала порозуміння з князями. Національні Збори хотіли основно перемінити устрій Німеччини і постановили тимчасово віддати центральну владу регентові. Цей уряд віддано австрійському архікнязеві Іоаннові, що був відомий ліберальними поглядами. Далі розпочалися довгі наради над конституцією. Як вступну частину, ухвалено «основні закони німецьких громадян» на зразок французьких «прав людини». Але коли прийшло до вирішування форми влади, правиця і лівиця вступили між собою у боротьбу, і ніяк не можна було довести до одностайних ухвал. Радикальні елементи викликали у Франкфурті у вересні 1848 р. виступи проти поміркованих депутатів, і це ще більше погіршило ситуацію. Лише в березні 1849 р. Збори ухвалили повну конституцію і постановили передати цісарську владу прусському королеві.

Пруссія на той час пережила також революцію. Фрідріх Вільгельм, занепокоєний революційним рухом, 18 березня проголосив «патент» з програмою реформ. Цей маніфест короля викликав у Берліні загальну радість. Юрби народу явилися перед замком, маніфестуючи на честь володаря. Але вночі прийшло до непорозумінь із військом і почалася вулична боротьба. Робітники захопили деякі державні установи і на вулицях побудували барикади. Але в недовгому часі військо перемогло і навело лад у місті. Все ж король пішов на переговори з проводирями революції і погодився вивести військо з Берліна. В недовгому часі зібралася конституційна асамблея, але й тут, так самЪ, як у Франкфурті, прийшло до боротьби між консерваторами та радикалами. У червні поновилися вуличні інциденти. Тоді Фрідріх Вільгельм рішився змінити політику — увів знову до Берліна військо, проголосив стан облоги, розпустив асамблею і сам надав конституцію Пруссії в обмеженій формі.

Рівночасно також в Австрії революція зазнала поразки і настала монархічна реакція. У таких відносинах франкфуртський парламент втрачав чимраз більше своє значення. Фрідріх Вільгельм спочатку вагався, чи прийняти жертвовану йому цісарську корону, але врешті відмовився. У недовгому часі з франкфуртських Зборів вийшли помірковані депутати, а в «парламенті-тулубі» залишилися тільки радикали, котрі поза гострими заявами на ніщо більше не могли здобутися. Потім вони переселилися до Штутгарта і пробували викликати там розрухи. Вюртемберзький уряд їх розігнав. Так безуспішно закінчилися спроби об'єднання Німеччини в єдину державу на нових основах; під натиском Австрії і Пруссії І відновлено Німецький Союз у давньому виді.

Революція в Австрії. В Австрійській державі причиною революції були, з одного боку, домагання громадських свобід, а з іншого — напружені національні стосунки. Цісар Фердінанд (1835—1848), званий Добрящим, був людиною нервово "хворою, не мав ніякого впливу на державні справи, і державою фактично правив Меттерніх. Але поліційна управа,, що впродовж 30 років утримувала абсолютну монархію, не могла вже стримати ліберальної течії, що пробивалася між міщанством та робітництвом. Неврожаї, кризи у промисловості, недовір'я до державних банкнотів, селянські розрухи — все це викликало стан неспокою й напруження. Коли ж у Парижі вибухла Лютнева революція, неможливо було вже стримати репресіями революційний рух, що наростав з усе більшою силою. На 13 березня 1848 р. скликано у Відні сесію долішніх австрійських станів для звичайних нарад. Проводирі лібералів використали цю нагоду для пропаганди своїх ідей. Різні установи, що перебували під їхнім впливом, почали вносити до уряду петиції з домаганням реформ. Так, наприклад, книгарі домагалися скасування цензури, ремісничий союз звертав увагу на потребу наблизитися до Німеччини, шекспірівський клуб подав свій проект реформ, правничо-політичний союз домагався загальної конституції для всієї держави. Але найбільшу діяльність проявляло віденське студентство, що по різних «кнайпах» відбувало свої наради і підтримувало зв'язки з лібералами й робітництвом. Студентська петиція вимагала свободи преси, зборів, навчання, віросповідання' та загальної конституції. Меттерніх дізнався.про ці вимоги й усякими засобами намагався не допустити до таких резолюцій, але це ще більше поширило студентський рух. Перед будинком, де відбувалися наради станів, зібралися юрби народу й принагідні промовці виступили з промовами проти уряду. «Геть Меттерніха!» — це було гасло дня. Під тиском вулиці депутати станів мусили вдатися до цісарської палати і там заявити народні домагання. Студенти від себе вислали депутацію до цісаря під проводом 7 2-літнього ректора з домаганням зброї для себе. Старий професор упав на коліна перед архікнязем Людовіком і закликав: «Цісарська величносте, все пропаде, якщо не сповните нашого прохання». Тим часом на вулицях ""Відня появилося військо і почало обстріл демонстрантів. Це спричинило розрухи у цілому місті, робітники почали будувати барикади. Тоді один з депутатів вніс пропозицію, щоб Меттерніх, як представник зненавидженого режиму, подав у відставку. Збори зустріли цю пропозицію оплесками. Меттерніх тоді заявив: «Завданням мого життя було працювати для добра монархії згідно з моїми поглядами. Якщо моя особа загрожує тепер добру держави, то це не буде ніякою жертвою з мого боку, залишити цю посаду». Наступного дня Меттерніх виїхав із Відня і через Німеччину та Голландію поїхав до Англії. Він не займався вже більше політикою і вмер у 1859 p., маючи 86 років.

Відставку Меттерніха Відень прийняв ілюмінацією: це була перша перемога революції. Утворено громадянську гвардію, студентська ліга дістала зброю, скасовано було цензуру: цісар обіцяв конституцію. Місто почало жити гарячковим життям, безнастанно відбувалися народні зібрання, постали різні клуби, великий вплив здобула демократична преса, як «Народна Трибуна», «Конституція», «Вільнодумний». У політичному житті жваву участь брало робітництво; безробітні знайшли працю на земляних роботах по регуляції-Дунаю.

У травні прийшло до нових розрухів. Цісар, згідно з своєю обітницею, 25 квітня проголосив конституцію для цілої монархії, на зразок бельгійської. Але вона не знайшла визнання в громадянстві. Не подобалися опосередковані вибори, з яких мала вийти нижча палата, й утворення сенату — вищої палати. Студенти почали протестувати проти недемократичних постанов. Чимраз частіше відбувалися «котячі музики» проти членів уряду. Із студентами рука в руку йшло робітництво. Уряд не зумів опанувати ситуації і 13 травня національна гвардія та студентська «ліга» порозумілися між собою й утворили центральний політичний комітет. Міністерство не хотіло, визнати нової установи. Тоді 15 травня гвардія і студентська ліга разом із робітниками влаштувала збройний похід на цісарський двір. Під натиском юрби уряд мусив визнати центральний комітет, а цісар скасував конституцію 25 квітня і зобов'язався скликати конституційну асамблею на основі загального права голосування. Але ці події так налякали двір, що 17 травня цісар із родиною залишив Відень і виїхав до Інсбрука. Міністерство застосовувало тепер гостріших засобів і 26 травня наказано розпустити академічну лігу. Це розпорядження викликало нову революцію у -Відні; робітництво прийшло на допомогу своїм «братам», військо мусило уступити з Відня і провід у Відні взяв у свої руки комітет безпеки, до якого ввійшли представники міщанства та студентства.

22 лютого відбулося перше засідання австрійської конституційної асамблеї, що мала зреформувати устрій держави. Серед 383 послів чверть становили селяни; майже зовсім не було представників шляхти. З Відня на 15 послів тільки 5 були радикалами. Більшість сойму складалася з слов'ян, що не розуміли німецької мови, через те перекладачі подавали своїм послам зміст промов. На одному з перших засідань посол із Шлезька Ганс Кудлік подав пропозицію про скасування панщини. Парламент витратив багато часу на те, шоб вирішити, чи великі власники мають дістати за це відшкодування, чи ні. Врешті вирішено помірковану індемнізацію, і цісар, що саме повернувся до столиці, 7 вересня затвердив закон. Тоді розпочато наради щодо конституції.

У жовтні Відень пережив нові розрухи. На той час австрійський уряд вів боротьбу з угорською революцією і хотів видлати деякі частини з Відня на Угорщину. Але віденські радикали боялися, що занепад революційного руху в Угорщині зашкодить розвиткові конституційного життя в Австрії, і рішили не випускати війська з Відня. Студенти і робітники 6 жовтня напали на залізницю, розібрали рейки, добули кілька гармат і збаламутили військо, так що воно відмовило послуху. Юрба напала на військове міністерство й убила міністра Латура. Його труп повішено на ліхтарні. Тоді цісар удруге залишив столицю, а управа міста перейшла в руки революційної партії. Щоб придушити цей рух, цісар надав надзвичайні повноваження генералові Віндішгрецові, що недавно захопив Прагу, і він почав облогу Відня. З 20 по 31 жовтня цісарські війська обстрілювали столицю й урешті здобули її приступом. Революція закінчилася.

Австрійський парламент, за цісарським наказом, перебрався з Відня до Кромержи-Моравії, але не прийняв ніяких постанов. Боролися в ньому два. напрямки — нейтралістський і федералістський. Перший напрям репрезентували німці з галицькими українцями, що бажали єдності держави з сильною владою цісаря; федералізм обстоювали чехи і поляки, які хотіли мати свою крайову автономію. У грудні 1848 р. слабовитий цісар Фердінанд зрікся престолу, а цісарська корона перейшла до молодого Франца Иосифа І. Новий цісар рішився розпустити непокірний парламент 7 березня 1849 р. Але для заспокоєння народів він видав октройовану (накинену) конституцію, що забезпечувала загальні громадянські права й передбачувала новий парламент. Але ця конституція не ввійшла в життя, й у грудні 1851 р. цісарським указом її скасовано. Австрія вернулася до абсолютизму.

Угорське повстання. На події в Австрії великий вплив мала національна революція, що вибухла в Угорщині. Причиною революції була оборона державних прав Угорського королівства. Коли Угорщина перейшла з- під турецької влади до держави Габсбургів, вона дістала в 1687 р. окрему конституцію з соймом і урядом. Але в наступному столітті цісар Йосиф II, проводячи централізацію своїх країн, перестав скликати сойм, скасував давній поділ на комітати і завів адміністрацію на австрійський лад. Мадяри вперто домагалися давніх прав, і Леопольд II був змушений повернути стару конституцію. Після наполеонівських війн абсолютизм укріпився наново, сейму не скликувано, а громадські свободи обмежувано все більше. Це викликало в Угорщині опозиційний рух, що нав'язував до західноєвропейського лібералізму. В 1825 р. під натиском опінії уряд згодився відкрити сойм, але тоді виявилася така сильна опозиція і сойм ставив такі широкі домагання, що знову його розпущено.

Лютнева революція підняла наново угорські національні змагання. Угорські стани жадали самостійного уряду під проводом архікнязя-палатина, реформи конституції, зменшення податків й окремого війська. Угорський сойм провів низку революційних ухвал: скасував панщину без відшкодування, завів загальний податок без різниці стану, ухвалив свободу преси, суди присяжних і демократичні вибори. Цісар погодився на ліберальне міністерство під проводом Батіані. В цьому уряді найбільший вплив мав адвокат Людвіг Кошут, що змагав до повної незалежності Угорського королівства. Користаючи з того, що віденський уряд мусив вести боротьбу з революцією у столиці, мадяри почали переводити свої давні змагання, намагаючись надати Угорщині характер мадярської країни. Між іншим знесено латинську урядову мову, а заведено мадярську.

Але ця мадяризація зустріла опозицію з боку хорватів, національні змагання яких не погоджувалися з мадярською державністю. Хорвати від IX ст. мали незалежну державу й успішно відбивалися від наступів Німеччини, Венеції і Візантії; до хорватської держави належала також Далмація і правобережні острови на Адріатичному морі. В X ст. хорватські володарі прийняли титул королів, як, наприклад, Toмислав (903—928), Петро Крешимир Великий (1058— 1073) та ін. Дмитро Звинимир дістав королівську корону від папи Григорія VII. У 1102 p. угорський король Ко ломан завоював Хорватію, але забезпечив краєві широку автономію. Та згодом мадяри почали обмежувати хорватські права, а врешті підняли повну мадяризаційну . політику. У відповідь на це хорвати зажадали давньої автономії, під прямою зверхністю цісаря. Проти мадярів почали виступати чимраз більш вороже; в багатьох місцях прийшло до кривавих сутичок, особливо в Новім Саді, Карловичах, Панчеві, Білій Церкві. Цісарський уряд привітав радо виступи південних слов'ян, бо таким способом добував противагу проти мадярської експансії. В липні 1848 р. цісар призначив баном (тобто намісником) Хорватії графа Йожефа Єлячича, відомого своєю ворожістю до мадярів. Під його проводом хорватське військо почало правильну боротьбу з уграми, прогнало мадярські залоги з усієї території Хорватії, перейшло Драву і пішло походом на Будапешт.

Тоді в Угорщині поміркована партія, що бажала утримати зв'язок з Австрією, втратила всякий вплив, і міністерство Батіані уступило. До влади прийшов Кошут з угорськими самостійниками. Він скликав мадярське ополчення і почав гострі-виступи проти австрійців. Граф Ламберг, якому цісар доручив начальну команду над угорськими військами, поліг, убитий юрбою, а цісарського комісара графа Зічі воєнний суд покарав смертю, як зрадника.

Австрійський уряд рішився тоді воєнною силою придушити повстання. Головними командантами назначено князя Віндішгреца й Єлячича. Тоді саме впав Відень, і цісарські війська могли більшою силою рушити на Угорщину. Але Кошут своїми гарячими покликами підняв усе населення й утворив армію числом до 200 000 людей. Він відмовив у послуху цісареві Францеві Йосифові до часу, поки той, за давнім звичаєм, не укоронується на угорського короля. Австрійські війська без труда зайняли пограничні твердиш, а 5 січня 1849 р. здобули Будапешт. Кошут раніше залишив столицю й перебрався до Дебрецена, забравши з собою корону св. Стефана, державні інсигнії та прес для виготовлення банкнотів. З ним виїхали також соймові посли.

Поява австрійських військ в Угорщині заохотила поневолені народи до гострішої боротьби проти мадярів. Окрім хорватів і сербів, повстали також німці в Семигороді, закликавши на допомогу собі цісаря. Але на поміч мадярам прийшли польські емігранти, зокрема Бем, і допомогли їм зорганізувати військо проти семигородців. Тоді німці, з відома цісаря, закликали собі на допомогу російську армію. Генерал Енгельгардт з 60 000 війська після упертої боротьби зайняв Кронштадт і Германштадт. Але в недовгому часі мадяри збільшили свої сили, знову опанували Семигородом і почали загальний наступ проти австрійців. Віндішгрец не зумів зорганізувати оборону і австрійське військо в різних місцях зазнало невдач й мусило врешті залишити Будапешт. Майже вся Угорщина дісталася в руки повстанців. Мадярський сойм у Дебрецені 14 квітня 1849 р. проголосив детронізацію Габсбургів й утворення Угорської республіки.

Тоді Франц Иосиф з'їхався у Варшаві з царем Ніколаєм І і просив російської допомоги. Цар, боячись, щоб революція не перенеслася також до Польщі, охоче згодився дати допомогу і вислав 30-тисячний корпус війська під проводом відомого генерала Паскевича. Російське військо перейшло Карпати і від півночі ударило на мадярів. Рівночасно австрійці під проводом генерала Гейнау ударили із заходу, а Єлячич — з півдня. Кошут з незвичайною енергією приготовив оборону і закликав до партизанської боротьби на всіх загрожених фронтах. Але його діяльність спиняв другий генерал — Георгій, що бажав взяти в свої руки провід над повстанцями. У липні цісарське військо знову здобуло Будапешт, а Паскевич зайняв Семигород. В угорському уряді прийшла до перемоги партія Георгія, і Кошут мусив був зректися проводу. Георгій прийняв титул диктатора, але невдовзі порозумівся з росіянами і під Вілагошем 8 серпня 1849 р. піддався їм із ЗО 000 війська і 120 гарматами. В недовгому часі повстання закінчилося, й австрійська влада опанувала Угорщину. Кошут виїхав до Англії, але перед тим закопав у землю корону св. Стефана та інші інсигнії, так що лише 1853 р. їх відкрито і доставлено цісареві.

Чехія. У Чехії революційний рух не прибрав таких гострих форм, як в Австрії й Угорщині. Чеський народ від часу погрому чеських повстанців під Білою Горою 1620 р. проживав у національному занепаді, шляхта згерманізувалася, а міста також стали німецькими. Відродження національного почуття почалося у другій половині XVIII ст., а в 1784 р. постало чеське наукове товариство у Празі, що зайнялося дослідом історії і письменства. Особливі заслуги поклав Иосиф Добровський (1753—1829) своїми дослідами над старослов'янською мовою. В 1818 р. засновано Чеський музей у Празі, а в 1831 р. — Чеську Матицю, що зайнялася поширенням наукової і популярної літератури. Для підняття національної свідомості велике значення мав т. зв. Королеводворський рукопис, що його довго вважали за пам'ятку старочеського письменства. Як пізніше виявилося, це був твір поета В'ячеслава Ґанки, що підробив його, аби піднести «аціональну гордість чехів. У першій половині XIX ст. досліди над чеським минулим і культурою вели визначні учені, як філологи Иосиф Юнгман (1773—1894), Павло Шафарик (1795—1861), історик Франц Паляцький та ряд письменників (Коллар, Челяковський та ін.).

В 1830 p., після Липневої революції, чеський становий сойм виступив з критикою поліційної системи Меттерніха: це був початок чеських політичних змагань. Вибух віденської революції у березні 1848 р. поставив чеську політику на широку платформу. У Празі зорганізовано Національний комітет і народну міліцію. Чехи спершу виступали однодушно з ліберальними німцями, але пізніше почали все більше підкреслювати свою національну незалежність. Вони заявили про своє небажання брати участь у франкфуртському парламенті, а чеські студенти розігнали німецький конституційний союз. Намісник Чехії, граф Тун, чеський патріот, поміркованою політикою намагався стримати чехів від революційних виступів і погодився на вибори до окремого чеського сейму. У липні 1848 р. зібрався у Празі слов'янський конгрес, що мав на меті вирішити національне питання в Австрії. Були на ньому також галицькі делегати. Прага стала осередком всеслов'янського руху. Але чеська молодь, перейнята революційними гаслами, підняла повстання 12—16 червня. Комендант Праги, князь Віндішгрец, наказав бомбардувати місто і придушив революцію. Під воєнним режимом занепав політичний рух, і чехи вернулися до вузької культурної праці. Гарячіших письменників і журналістів (як, наприклад, Гавлічка) покарано тюрмою — почалася реакція.

«Молода Італія». В Італії революційний рух розпочався відразу після Віденського конгресу. Повернення абсолютистських династій, що спиралися на Австрії і підлягали впливам Меттерніха, поширило загальне невдоволення, і таємна організація карбонаріїв здобувала все більше прихильників; Коли у Франції прийшло до Липневої революції 1830 р., в Італії також піднялися ліберальні змагання, і в різних державах прийшло до розрухів та революцій. У Модені повстанці опанували столицю і прогнали свого володаря; в папській Романії проголошено демократичну республіку. Неаполітанський король лавірував між лібералами та консерваторами. Але Меттерніх вислав до Італії австрійське військо і в короткому часі привернув давній абсолютистський лад.

Проте прихильники національного об'єднання не залишили своїх позицій і в скорому часі виступили, як нова організація, під назвою «Молода Італія». Від карбонаріїв вони відрізнялися тим, що виразно ставили справу самостійності італійської держави, були прихильниками демократичного ладу, але не відкидали співпраці з церквою. Як провідник «Молодої Італії» виступив Джузеппе Мацціні (1805— 1872), генуезець родом, адвокат і публіцист, людинаталановита, гарячої вдачі, незвичайно роботящий і повний посвяти для італійської справи. Він був душею нової організації і дав їй свою ідеологію. Мацціні проживав спочатку у Франції, в Марселі, але французький уряд вислав його, як невигідного чужинця. Він переїхав до Женеви і в 1834 р. з гуртом молоді пробував напасти на Савойю і там викликати повстання, але похід цей не вдався, і Мацціні мусив шукати захисту в Англії.

«Молода Італія» пропагувала свої ідеї у численних брошурах і . книжках. Найбільший вплив добула собі книжка Вінченца Джоберті «Про моральний і громадянський примат, італійців» 1843 р. Автор гаряче доказував, що італійці є найпершим народом землі і їм має належати провідна роль в Європі та що італійська держава постане, як союз дотеперішніх князівств під проводом папи, що матиме роль судді у релігійних і громадянських справах над усім людством.

У 1846 р. апостольський престол посів Пій IX (1846— 1878) — перше граф Мастаї-Феретті, людина широких поглядів, прихильник італійського національного відродження. Зараз на початку свого понтифікату він провів ліберальні реформи: видав амністію для політичних провинників, припинив процеси за зраду держави, дав містові Римові широку самоуправу, вів широку добродійну акцію серед зубожілого населення, обмежив видатки на папський двір. Раз у тижні приймав на аудієнції всіх, хто до нього зголошувався, щоб пізнати погляди -мас. У короткому часі він добув собі загальні симпатії. Усе більше зростала партія, що майбутнє Італії бачила в об'єднанні цілої країни під проводом папи*. «Хай живе Пій IX» — це було гаслом італійських патріотів.

Рівночасно утворився другий центр політичного об'єднання у Сардинській державі. Король Карл Альберт (1831— 1849) спершу був прихильником абсолютизму, але пізніше прихилився до ліберальних змагань і довірчо заявив представникам нового руху, що «готовий усім пожертвувати для справи Італії». Передбачаючи війну з Австрією, він почав творити сильнішу армію, а рівночасно давав захист у своїй державі італійським патріотам, що втікали від гніту абсолютизму, так що тут збиралися найвизначніші представники національних змагань, і звідси гасло визволення Італії ішло до інших земель.

Революція в Італії 1848—1849 pp. Вістки про революцію в Парижі і Відні потрясли всю Італію, і всюди відразу виявлялася давно прихована ненависть до абсолютизму і «проклятих німців». Під впливом громадської думки Карл Альберт у березні 1848 р. надав своїй державі, ліберальну конституцію, так само конституційний уряд завів Пій IX і неаполітанський король.

В австрійських провінціях, Ломбардії і Венеції, уже від кінця 1847 р. панував ворожий Австрії рух, юрба нападала на австрійських'вояків, яких звали «німецькими картоплями», італійські патріоти бойкотували державну лотерею і тютюнову монополію. Цісарський намісник, генерал Радецький, був змушений проголосити воєнний стан, провів багато арештів і закрив університет у Павії, де був осередок національного руху серед молоді.

17 березня 1848 р. прийшло до вибуху революції у Венеції. Юрба визволила з в'язниці популярного адвоката Манінай у вуличній боротьбі розбила цісарське військо. Народ опанував арсенали й військові магазини та утворив народну гвардію. Провід обняв тимчасовий уряд. 18 березня піднявся також Мілан, столиця Ломбардії. В одну хвилину побудовано барикади, за зброю бралися навіть жінки й підлітки. По двох днях вуличної боротьби фельдмаршал Радецький мусив залишити місто. «Це жахливе рішення, але треба було його виконати», — писав старий генерал. Він видав наказ, щоб усі залоги вийшли з міст, але за ним пішли тільки німецькі полки, — італійські жовніри юрбами переходили до повстання.

Тепер усі сподівалися на підмогу Сардинії. Але сардинський уряд спершу не зважився стати на бік повстанців і дав відмовні відповіді. Тільки відворот Радецького вирішив справу: Карл Альберт 28 березня 1848 р., не оголошуючи війни, рушив проти австрійців. У маніфесті до війська він поставив як мету походу — визволення Італії. У всій Італії це викликало нечуване захоплення. Короля назвали «мечем Італії», і з усіх сторін стали напливати сотні охотників, що називали себе «хрестоносцями». Така допомога прийшла навіть із Неаполя, а Пій IX також поблагословив відділ «хрестоносців», що йшов на північну границю Церковної держави.

У перших боях сардинському війську щастило. Карл Альберт з тріумфом в'їхав до Мілана і прийняв титул короля горішньої Італії. Але невдовзі виявилось, що. старий австрійський вождь Радецький своїм досвідом і талантом перевищує короля. У дуже важких умовах, серед повстань і ворохобні по різних містах, Радецький упорядкував свої війська і рушив у напрямі на Мантую. Під Кустоцо25 липня 1848 р. прийшло до головного бою. День був нечувано гарячий, так що багато вояків дістало соняшний удар. Бій тривав десять годин і був незвичайно завзятий. Австрійське військо надвечір перемогло, і Карл Альберт мусив відступити.

Невдачі сардинців спричинили в Італії загальне розчарування. Нещасливого короля вважали винуватцем катастрофи. «Геть зрадника, що нас продав!» — кричала юрба, коли Карл Альберт явився в Мілані. З трудом довірені офіцери вивели його з міста. Проти короля виступав особливо завзято Мацціні, що тепер знову приїхав до Італії. Його партія відкидала

об'єднання з Сардинією і змагала до народної республіки. Агітація маццаністів відтягнула багато охотників із сардинського війська. Дещо інакше до справи ставився другий проводир революціонерів — Джузеппе Гарібальді (1807—1882). Він також належав до групи Мацціні, і колись з Італії мусив був утікати до Америки. Тепер він повернувся до краю із сотнею охотників і з-над озера Комо почав наступати на австрійців, уважаючи, що спочатку треба прогнати ворогів із країни, а вже потім дискутувати устрій держави.

Австрійський маршал Иосиф Радецький Карл Альберт був примушений скласти перемир'я з австрійцями і залишив їм Мілан. Рівночасно він зайнявся новою організацією армії і провід у міністерстві віддав популярному письменникові Джо-берті. Тоді знову на його сторону перейшли італійські патріоти, а передусім багато втікачів з Ломбардії, що не хотіли терпіти австрійської влади. Карл Альберт зірвав перемир'я і на початку 1849 р. рушив проти Радецького. Але бої під Мортарою і Новарою 20—23 березня принесли перемогу австрійцям. Усі надії італійських патріотів упали. Щоб закінчити нещасливу кампанію, Карл Альберт відмовився від влади і віддав престол синові — Вікторові Еммануїлові. За допомогою Англії молодий король склав мир з Австрією у Мілані 6 серпня 1849 р. на вигідних умовах, бо не втратив нічого з своєї території, а тільки зобов'язався сплатити воєнну контрибуцію.

Але повстання у Північній Італії покінчилося не скоро. У місті Брешії народ боронився так завзято, що тільки з трудом генерал Гайнау навів там порядок. З уваги на його жорстокість його прозвали «гієною з Брешії». Після „довгої боротьби піддалася Венеція. її вождь Манін утік до Франції і там заробляв на життя як учитель. Революція захопила також малі держави Середньої Італії — Модену, Парму і Тоскану. Всюди заведено республіканський лад, але австрійські війська відновили знову давні династії.

Рим також не залишився вільний від революції. Коли папа Пій IX відмовився виступити проти Австрії, у вічному місті почалися грізні розрухи. Ліберальний міністр Пелегріно Россі, що хотів завести порядок, поляг убитий штилетом. Папа мусив утікати з Риму, проклявши місто. Конституційні збори дісталися під вплив радикальної течії,- і 9 лютого 1849 р. проголошено Римську республіку. До Риму приїхали проводирі Молодої Італії — Мацціні і Гарібальді. Церковна держава стала прибіжи'щем найкращих революціонерів. Але на допомогу папі прийшли французькі війська, здобули місто й відновили давній лад; французька залога залишилася у Римі до 1866 р.

Революцію пережило також Неаполітанське королівство. Сицилія вже в січні 1848 р. зворохобилася проти короля Фердиранда II і стала вимагати власного парламенту та окремої армії. Коли король на це не погодився, у березні детронізовано Бурбонів. У Неаполі повстало місцеве міщанство, вимагаючи для себе ліберальних прав. Фердинанд перш йа все придушив неаполітанське повстання, і місцевий патриціат віддав на знищення пролетаріатові, «ляцаронам». Потім почав боротьбу з Сицилією. Королівський флот жахливо збомбардував головний осередок революції Мессину; за це Фердинанд дістав ім'я «короля-бомби». Сили повстанців розбито також під Катанією і врешті піддалася столиця — Палермо.

Так у цілій Італії національна революція упала. «Весна народів» не принесла тривкого визволення поневоленим народам.