Боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів (кінець XVI — перша половина XVII ст.)

§33. Національно-визвольні повстання українського народу 20—30-х pp. XVII ст.

Соціально-економічне та політичне становище України 20-30-х pp. XVII ст.

Після Хотинської війни українсько-польські відносини знову загостри-лися. Козаки вимагали від польського уряду виконання його обіцянок, зокрема:

• збільшення платні за службу у війську;

• розширення козацького реєстру;

• привілеїв для православної церкви;

• зобов'язання не чинити перешкод походам проти турків і татар.

Не дочекавшись позитивної відповіді, козаки відновили морські походи проти Криму й султана, а найрішучі відверто заявляли: «Якщо король не задовольнить наші побажання, буде біда для Польщі». Король і шляхта були роздратовані такою поведінкою запорожців.

Тим часом посилювався тиск на Україну з боку польських феодалів, тривало закріпачення вільних селян і нереєстрових козаків, утиск реєстровців, захоплення православних храмів і монастирів. У першій чверті XVII ст. закріпачення селян досягло такого рівня, якого не знала жодна країна Європи. Польські магнати почувалися у своїй державі безкарними, і ніщо не заважало їм загарбувати собі цілі міста й села. Досить швидко значна кількість українських міст перейшла у власність окремих феодалів. Так, 1620 року під владою Острозьких перебувало 80 міст і містечок; більшість міст на Полтавщині була власністю Вишневецьких, а на Чернігівщині — Калиновських.

Розгортання народної боротьби за національне і соціальне визволення

Восени 1625 року козацька Україна знову повстала. Уряд Речі Посполитої направив на Подніпров'я 30-тис. військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Об'єднане 20-тис. козацько-селянське військо на чолі із запорізьким гетьманом Марком Жмайлом сміливо вступило в бій зі шляхтою біля Курукового озера (навпроти Кременчука).

За своїм звичаєм повстанці оточили табір возами, викопали рови й шанці, розставили гармати. Кілька днів біля козацького табору точилася жорстока битва. Полякам удалося захопити перші лінії козацької оборони. Через обстріл ворожих гармат повстанці зазнавали великих утрат, але и козаки дошкуляли полякам, несподівано переходячи в наступ і нищачи їхню кінноту. Шляхетське військо опинилося в скруті: не стало харчів, почалися морози й тому С. Конецпольський вирішив розпочати з козаками переговори. Запорожці пристали на запропонований мир.

Щоправда, замість гетьмана М. Жмайла підписав Куруківський трактат представник козацької старшини Михайло Дорошенко, який отримав гетьманську булаву внаслідок перевороту в козацькому таборі. Згідно з Куруківським трактатом:

• кількість реєстру обмежувалася 6 тис. козаків, з яких 1 тис. мусила перебувати на Січі;

• щорічна сплата уряду реєстровцям — 60 тис. злотих (по 10 злотих на одного козака);

• повернення нереєстрових козаків (близько 40 тис.) до своїх панів та виконання ними своїх повинностей.

За часів М. Дорошенка реєстрове військо було поділене на 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Чигиринський, Корсунський, Переяславський і Черкаський.

Ситуація, що склалася після укладення Куруківського договору, неминуче мусила призвести до нового повстання. Цього разу на чолі козаків став талановитий керівник Тарас Федорович (Трясило).

Навесні 1630 року він звернувся до українського народу з універсалом, у якому закликав приєднуватися до козацької армії та виганяти шляхту з України. Запорожців активно підтримало населення Подніпров'я та Лівобережжя. Повсталі розгромили польські гарнізони в Черкасах, Корсуні та Каневі. А тим часом повстання охоплювало нові території України: Брацлавщину, Волинь і Галичину. Коронний гетьман С. Конецпольський універсалами закликав магнатів і шляхту збирати великі загони й приєднуватися до його війська, щоб «гасити цей вогонь хлопською кров'ю».

Авангард польського війська очолив «коронний стражник» С. Лащ — людина, яка вирізнялася неймовірною жорстокістю. Розповідали, що коли його загін напав на українське селище Лисянка на Великдень, поляки перебили всіх православних, що були в церкві, не жаліючи жінок, дітей і священиків; після цього каральний загін вирізав містечко Димер.

Готуючись до битви з каральними загонами, Т. Федорович зосередив 30-тис. військо повстанців у Переяславі. Протягом трьох тижнів точилися жорстокі бої. 28 травня 1630року вночі козацький загін увірвався в польський табір і знищив «Золоту корогву» — добірний польський загін, який складався із 150 шляхтичів.

На початку червня відбулася вирішальна битва під Переяславом. У ній загинуло багато шляхтичів, польське військо втратило артилерію, але в козацькому таборі розгорілися чвари, старшина та реєстрові козаки прагнули угоди з поляками.

Т. Федорович з великим загоном козаків, які не хотіли підписувати мир зі шляхтою, пішов на Січ. Реєстровці ж уклали з польськими воєначальниками новий договір (за цим договором козацький реєстр збільшувався до 8 тис. осіб, а не внесені до цього реєстру українці мали повернутися до панських маєтків), який не був затверджений урядом.

Щоб перешкодити подальшим виступам запорожців, польський уряд наказав збудувати на дніпровських порогах могутню фортецю Кодак. Під керівництвом французького інженера Гійома де Боплана 1635 року її будівництво було завершене. На високих бастіонах були встановлені гармати, усередині фортеці перебував великий гарнізон, до складу якого входило кількасот найманців.

Фортеця Кодак перешкоджала переселятися в степи «Дикого поля» втікачам з України, запорожцям заважала підтримувати сталі зв'язки з батьківщиною. Крім того, поляки не давали козакам ловити рибу, полювати, займатися промислами.

У ніч з 11 на 12 серпня 1635 року загін запорожців на чолі з Іваном Сулимою таємно підійшов до фортеці. Раптова атака на Кодак мала успіх. По приставних драбинах козаки швидко піднялися на високі мури, знищили гарнізон і зруйнували фортецю. Побоюючись нового повстання, реєстровці підступно схопили Судиму й ще п'ятьох керівників повстання та передали їх полякам. Козаків відправили до Варшави, де й стратили.

Після придушення повстання І. Сулими багато його учасників відступило на Запоріжжя. Туди ж ішли втікачі від панської неволі — селяни, кріпаки й збіднілі мешканці міст. Україна стояла на порозі нового народного вибуху.

Джерела

Королівська інструкція 1625 року стосовно козаків в Україні ... забувши вірність і підданство своє, засновують собі удільну Річ Посполиту, чинять замах на життя і маєтки невинних людей [магнатів і шляхтичів. — Авт.], уся Україна підкорена ними...

Персоналії

Михайло Дорошенко (?-1628)

Визначний політичний і військовий діяч початку XVII ст., козацький гетьман (1622— 1628 pp. з перервами). Козацький полковник М. Дорошенко брав участь у поході гетьмана П. Сагайдачного на Москву 1618 року, у Хотинській війні 1620—1621 pp.

Коли 1622 року його обрали гетьманом замість О. Голуба, він здійснив вдалий похід на Перекоп. 1625 року М. Дорошенко брав участь у національно-визвольному повстанні під проводом М. Жмайла; після бою біля Курукового озера 5 листопада 1625 року був знову обраний гетьманом. Свою політику гетьман намагався вести так, щоб зменшити протистояння між козаками та польським урядом, йому вдалося уникнути участі козацьких військ у польсько-шведській війні.

Восени 1626 року козацькі війська, очолювані М. Дорошенком, розгромили велику кримську орду під Білою Церквою. Навесні 1628 року він, виконуючи умови укладеного 24 грудня 1624 року, а згодом поновленого, договору про взаємодопомогу між Військом Запорізьким і Кримським ханством, очолив похід козаків у Крим на допомогу ханові Магмед-Гірею і канчі Шагін-Гірею, які вели боротьбу проти ставленика Туреччини Джанібек-Прея. Під час однієї з битв 1628 року, що відбулася поблизу Бахчисарая (за іншими даними — Кафи), М. Дорошенко загинув.

(За «Довідником з історії України»)

Джерела

Куруківська угода

(27 жовтня 1625 р.)

(текст угоди склало польське командування)

...Ми вважаємо справедливим, щоб Військо Запорізьке, яке складається з підданих його королівської милості, мало голову або старшого, за прикладом давніх років, призначеного королем або гетьманами коронними, з відома його королівської милості. Тому на основі повноваження, даного від його королівської милості та Речі Посполитої, його милості пан воєвода сендомирський, гетьман польний коронний, з відома всіх нас затвердив старшим обраного козаками пана Михайла Дорошенка. І надалі козаки повинні будуть коритися виключно тому старшому, якого самі вони оберуть, але який буде затверджений королем його милістю або його наступниками, польськими королями. На подання коронних гетьманів...

Через те, що король його милість бажає для кращого порядку знати кількість козаків, щоб мати змогу заохотити більш заслужених до успішної служби Речі Посполитій, то він доручив скласти правильний список Війська Запорізького із зазначенням кількості козаків, які проживають у кожному місті його королівської милості. А що перепис цей зручніше зробити на місці, ніж тут, то ми призначаємо строк з 6 листопада по 18 грудня нового стилю поточного року. Протягом цих 6 тижнів козаки мусять скласти правильні реєстри, які не перевищують 6 тисяч із зазначенням, скільки їх живе в кожному старостві. Реєстри ці мусять бути подані або його милості коронному гетьманові, або панам комісарам, для цього призначеним. Далі списки будуть передані в коронний скарб, а звідти копії будуть повідомлені цим старостам...

Для Війська Запорізького ми призначаємо платню на рік 60 000 злотих польських, які вони будуть одержувати в місті його королівської милості Києві в день св. Іллі за руським календарем. Крім того, бажаючи, щоб урядові особи ретельніше виконували свої обов'язки на службі його королівської милості й Речі Посполитої, ми призначаємо такі оклади для старшини: старшому над усім військом 500 злотих на рік, обозному — 100 злотих, двом осавулам — по 150 злотих, шістьом полковим осавулам — по 50 злотих, шістьом полковникам — по 100 злотих, шістдесяти сотникам — по 50 злотих, судді військовому — 100 злотих.

З-поміж 6 000 козаків 1 000 або більше, на розсуд коронного гетьмана й з відома їхнього старшого залежно від умов часу, мусять перебувати на Низу за порогами й там виконувати свою службу: подавати відомості про дії ворогів, не допускати їх до переправ і взагалі захищати ті місця. Решта, живучи по волостях, мусять іти в похід з наказу коронних гетьманів на допомогу регулярному військові або туди, куди треба буде, утримуючись у дорозі від кривдження мешканців.

Козацьке повстання 1637-1638 pp.

У травні 1637 року розпочалося нове повстання на чолі із запорізьким гетьманом Павлом Бутом, відомим у народі під іменем Павлюка. До нього приєдналося багато селян і міщан, які мали на озброєнні тільки рогатини, коси й сокири.

Щоб розв'язати проблему озброєння свого війська, гетьман спочатку здійснив похід на Крим, де отримав добру військову здобич.

П. Павлюк звернувся до українського народу з листами, у яких закликав знищувати магнатів, шляхту й орендарів. Незабаром повстання охопило все Подніпров'я та частину Брацлавщини.

Козацько-селянські загони успішно діяли на Черкащині, під Богуславом, Києвом, Чигирином, Переяславом, на Полтавщині.

У грудні 1637 року польська армія під проводом гетьмана М. Потоцького чисельністю 15 тис. осіб зустрілася з основними силами повстанців (10 тис. осіб) біля с. Кумейки на Черкащині. Спочатку повстанці атакували ворога й відкрили по ньому вогонь з гармат.Та важка польська кіннота перебила тих, що наступали, і вдерлася до козацького табору. Тому П. Павлюк залишив оборону табору Дмитрові Гуні, а сам із загоном найдосвідченіших козаків і артилерією відступив, намагаючись створити новий табір.

Д. Гуні вдалося вирватися з польського оточення й з'єднатися із загоном П. Павлюка під с. Боровицею на Черкащині. Розпочався новий бій, у якому повстанці виявили неабияку мужність і стійкість.

Тоді гетьман М. Потоцький удався до хитрощів, запропонувавши повстанцям переговори. Реєстровці підступно захопили П. Павлюка та кількох інших ватажків і видали їх полякам. їх переправили до Варшави й там стратили. Д. Гуні з невеликим загоном удалося вирватися з табору й повернутися на Запоріжжя.

Польському урядові здавалося, що досягнуто повної перемоги над козацтвом. У лютому 1638 року польський сейм прийняв «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої». Ординація зводила реєстр козаків до 6 тисяч, зменшувала їхні права, а не внесених до реєстру зобов'язувала повернутися в «холопство», Запорізька Січ мала бути ліквідована.

Однак козацтво залишилось нескореним. Запорізьким гетьманом обрано Якова Острянина (Остряницю). Під його булавою зібралося понад 5 тис. козаків.

Остряниця послав на Дон посольство, яке мало домовитися про спільні дії. Від донських козаків запорожці отримали зброю, порох, коней тощо.

Навесні 1638 року козаки знову з'явилися на Подніпров'ї. Урядові війська на чолі з М. Потоцьким, які вирушили їм назустріч, були вщент розгромлені повстанцями, загинув цілий відділ німецької піхоти, що перебував під польським командуванням. Вогонь повстання перекинувся на Правобережжя.

На допомогу М. Потоцькому прибув князь Ярема Вишневецький з великим каральним загоном. У районі с. Жовнин на Лубенщині повстанці побудували укріплений табір. У червні розгорнулися жорстокі бої. Польським військам удалося оточити повстанців. Тоді кілька тисяч козаків на чолі з Я. Острянином прорвали облогу й перейшли на територію Московської держави.

1638 року до Варшави прибуло велике козацьке посольство просити перемир'я в польського короля. Так завершилася героїчна доба козацьких виступів.

Десятиріччя з 1638 по 1648 pp. шляхта називала «періодом золотого спокою». Пани раділи, що нарешті знищили «стоголову гідру», — так вони називали козацтво. Проте це був лише тимчасовий спокій, затишшя перед сильною грозою.

Справжня буря розпочалася 1648 року.

Джерела

Спогади сучасника про битву Наступ козаків і селян — це яскраве видовище: вони йшли табором, вишикуваним у шість рядів, з чотирма гарматами попереду, двома по боках і двома в кінці, а в середні йшло військо... правильно поділене на полки й сотні.

Персоналії

Дмитро Гуня

Про Д. Гуню, видатного керівника селянських повстань 1637—1638 pp., майже немає відомостей. Дослідники не знають ані де, ані коли він народився, ні навіть ким він був до того, як прийшов на Запорізьку Січ; що з ним трапилося після повстань під проводом Я. Острянина та П. Бута також не відомо.

Д. Гуня брав участь у народному повстанні проти польських поневолювачів під проводом П. Павлюка. Після поразки повстанців у грудні 1637 року під Кумейками та Боровицею частина козаків на чолі з Д. Гунею і К. Скиданом відступила на Запоріжжя.

У кінці 1637 року був обраний гетьманом. На початку 1638 року козаки, яких він очолив, розбили польський каральний загін ротмістра Мелецького, що мав на меті знищити Запорізьку Січ. Навесні 1638 року гетьман на чолі із запорожцями приєднався до повстання під проводом Я. Острянина. У травні 1638 року після бою під Жовнином частина повсталих на чолі з Я. Острянином виступила в Слобідську Україну. 17 червня 1638 року козаки під проводом Д. Гуні, якого знову обрали гетьманом, відійшли з-під Жовнина до гирла р. Сули, де в неї впадає р. Старець. Повстанці збудували добре укріплений табір і протягом майже двох тижнів відбивали всі атаки польських військ під командуванням М. Потоцького. Через нестачу харчів, фуражу й знесилення людей повстанці змушені були розпочати переговори з польським командуванням. Д. Гуня з частиною козаків відступив на Запоріжжя, а 1640 року він очолював похід запорожців на Крим.

(За «Довідником з історії України»)

Джерела

Ординація 1638 р. Війська Запорізького, заведена польським урядом

Через те, що єдиним нашим бажанням у справі управління державами є знайти такі способи, з яких наші вірнопіддані завжди переконувалися б у нашій королівській владі, але оскільки козацька сваволя так розперезалася, що для приборкання її довелося рушити наші війська й битися з козаками, і з благословення Бога, як володаря всіх воєн, розгромити й уразити їх, відвернувши цим страшну небезпеку від Речі Посполитої, — тому на вічні часи позбавляємо козаків старшинства, усяких старовинних судових установ, права, доходів та інших відзнак, набутих ними за вірні послуги від наших предків і тепер унаслідок заколотів утрачених, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого на хлопів. Реєстровим же козакам, кількість яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 000 і які упокорилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постановою цього сейму.

На місце старшого, який більше не буде (вибиратися) з-посеред козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, людину, яка була б народжена в шляхетському стані, у лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і з розпорядження гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита...

Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Усі вони, також полковники з комісаром, мусять залежати від гетьмана, більше того: і осавулами мусять бути шляхтичі, досвідчені в лицарському ремеслі, випробуваної доблесті й віри. Сотники й отамани можуть обиратися з самих козаків, добре заслужених перед нами й Річчю Посполитою, і людей лицарських. Резиденція комісара мусить бути в Трахтемирові, як у центральному пункті. Полковники мусять перебувати кожний при своєму полку, причому не відлучатися зі своїх місць, хіба на законній підставі й то з відома коронного гетьмана.

Полки зі своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запоріжжя для охорони тих місць і щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалася на островах і звідти не чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватися ходити на Запоріжжя без паспорта комісара: спійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі.

При виході українського війська в поле повинен також одночасно виходити і комісар з двома полками за межі волості, особливо коли немає виняткової небезпеки, і там, розташувавшись коло Чорного шляху, чинити опір татарським роз'їздам. В разі великої небезпеки він мусить з'єднати все військо і піти з ним туди, куди направить його гетьманський наказ...

Призначаємо також іменем нашим і Речі Посполитої комісарів для визначення осілості козаків, якою повинні користуватися козаки на вічні часи з тим, щоб не було щорічних приписок на шкоду Речі Посполитій і зменшення доходів з наших маєтків.

Козаки реєстрові ніким не повинні бути обтяжені як щодо земель, так і особисто.