загрузка...

Історичні постаті
Книги по Історії
Реферати
Опорні конспекти
Розробки уроків
Статті
5-12 клас
100 великих українців
Історія в Школі
Інші предмети

Яндекс цитирования

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ ст.

РОБІТНИЧИЙ, СЕЛЯНСЬКИЙ І ЗАГАЛЬНОДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Початок XX ст. позначився в Україні піднесенням робітничого, селянського, загальнодемократичного рухів, що зумовлювалося соціально-економічною кризою 1900—1903 рр. та антинародною політикою російського самодержавства. В 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація. У 1901—1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах. Робітники висували економічні вимоги — запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, видача її готівкою, а не продуктами тощо. Страйковий рух робітників у 1900—1903 рр. невпинно наростав. Якщо в 1900 р. страйкувало близько 30 тис., то в 1903 р. — понад 86 тис. чоловік.

Поступово від економічних вимог робітники перейшли до політичних, висуваючи лозунги політичних свобод. Навесні 1901 р. семитисячна політична демонстрація робітників і студентів Харкова проходила під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!».

Нового розмаху робітничий рух набув у 1903 р., коли Україну охопив загальний політичний страйк. Він розпочався у Баку на Закавказзі й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, Миколаєва, Єлисаветграда та інших промислових центрів і районів України. У страйку взяло участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. в Україні. У багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації і мітинги, які супроводжувалися кривавими сутичками з поліцією та військами. Загальний страйк 1903 р. мав ряд особливостей. По-перше, він був найбільш масовим. По-друге, всі страйкарі вперше об'єднали вимоги економічного і політичного характеру. Вони проголошували лозунги «Хай живуть політичні свободи!», «Хай живе демократична республіка!». Загальний страйк проходив не стихійно, а мав організований характер, що свідчило про зростання згуртованості і єдності робітників у боротьбі за свої економічні і політичні інтереси. Проте в цілому страйки 1900—1903 рр. відбувалися неодночасно по всіх містах, а це послаблювало страйкуючих і полегшувало царському уряду можливість придушення їх.

З 1904 р. масові робітничі мітинги і демонстрації спрямовувалися не тільки проти антинародної політики царизму, а й проти війни, яку вела Росія з Японією. Лише в листопаді в Одесі відбулися дві антивоєнні демонстрації за участю 8 тис. чол. Антивоєнні виступи робітників послужили поштовхом до посилення антивоєнного руху серед солдатів і селянства. Всього протягом 1904 р. в Україні відбулося понад 90 антивоєнних виступів.

Страйковий рух охопив і міста Східної Галичини У 1900—1903 рр. тут відбулося 42 робітничі виступи за участю понад 18 тис. чол. У 1904 р. робітники Галичини організували 30 страйків Особливо помітним став виступ працівників нафтової та озокеритної промисловості, в якому, за офіційними даними, брало участь понад 6 тис. чол. Страйкарі висували переважно економічні вимоги.

На початку XX ст. внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянськими господарствами великопоміщицьких маєтків посилюються селянські виступи і заворушення. В 1900 р. селянські заворушення відбулися в ряді сіл Київської та Подільської губерній. Основною причиною селянських виступів було малоземелля. Позбавлені засобів для існування, безземельні і малоземельні селяни самовільно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліс, заорювали сінокоси, добивалися повернення відрізків тощо. Становище селян погіршало в 1901 р внаслідок недороду. Тому за 1900— 1901 р в Україні було зареєстровано кілька сотень селянських виступів. З 95 повітів України селянськими заворушеннями було охоплено 64. Загалом аграрний рух у 1900—1902 рр. охопив усі райони України, проте найбільшого розмаху він набув на Правобережжі, де сильними були пережитки кріпацтва, більш глибокі, ніж в інших регіонах краю, соціально-економічні і національно-релігійні суперечності. Якщо на Півдні України, де селяни були краще забезпечені землею й заробітками, в 1900—1901 рр. відбулося 30 селянських заворушень, на Лівобережжі — 50, то на Правобережжі — понад 200. Найбільш поширеними формами боротьби селян за землю були потрави поміщицьких посівів і сінокосів, захоплення земель та угідь, відмова від сплати боргів і платежів та ін.

У 1902 р. селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську та інші губернії і досяг найбільшої сили. У ряді районів селянська боротьба переросла в масові збройні виступи. Поміщики тікали, кидали свої маєтки напризволяще. Лише в березні було зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. Усього протягом березня — квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економи поміщиків, багатих орендарів, унаслідок чого 105 маєтків було розгромлено.

Доведені до відчаю злиднями і стражданнями, селяни забирали в поміщицьких садибах хліб, картоплю, сіно для худоби, необхідний реманент, знаряддя праці. Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося забирати у поміщиків хліб, землю, майно. Проте царський уряд розвіяв ці селянські ілюзії, надіславши на село війська, щоб з допомогою зброї придушити повстання. Звірячі розправи уряду з повстанцями доказали селянам суть царської влади, кому вона служить і кого захищає. Тільки в Харківській губернії після збройного придушення повстань до суду було притягнуто 960 осіб. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Учасників виступів ув'язнювали, відправляли на каторжні роботи або на заслання до Сибіру та інших віддалених районів країни. Але це не припиняло революційних настроїв серед селян їх підсилювала і агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму. Серед селян розповсюджувалась література есерів, рупівців, зокрема брошура «Дядько Дмитро», в якій у популярній формі викривався самодержавно-поміщицький лад і звучав заклик до боротьби проти великого поміщицького землеволодіння. Про масштаби революційної агітації на селі переконливо свідчить хоча б той факт, що лише протягом січня—березня 1902 р на Полтавщині жандармські чиновники зареєстрували 68 різних нелегальних видань.

Селянські повстання на Полтавщині й Харківщині мали значний вплив на розгортання аграрного руху в інших губерніях України. Хоча царські «власті» всіляко приховували правдиву інформацію про ці події, чутки про них поширювалися серед селянства. У 1902 р. на Україні відбулося 320 селянських виступів, які охопили 556 сіл. Особливістю селянського руху 1902 р. порівняно з попередніми роками була його масовість. Із 320 виступів 212 було ліквідовано з допомогою поліції та військ. Однак за своєю суттю селянський рух залишався ще розрізненим і стихійним Протягом 1903—1904 рр. в підросійській Україні відбулося 411 виступів, у яких брали участь селяни 439 сіл з населенням майже 350 тис. чол. За підрахунками історика селянського руху М. Лещенка, всього в 1900—1904 рр. в Україні відбулося 1022 виступи селян, що охопили 1300 сіл з населенням 800 тис. чол.

Важким було становище українських селян і на Буковині, Галичині та Закарпатті, де більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці поляки, румуни, мадяри. На початку XX ст. у цих регіонах постійно зростає число селянських страйків 1902 р. страйк, у якому взяло участь 200 тис. селян, охопив усі східні частини Галичини. Селяни виявили надзвичайну стійкість і добилися для себе деяких поступок з боку поміщиків.

Поряд із наростанням боротьби робітників і селян на початку XX ст. відбувалося піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Посилився опозиційний рух і ліберальної буржуазії, яка проявляла незадоволення жорсткою внутрішньою політикою царизму й домагалася часткових демократичних реформ, у тому числі в сфері влади Опозиційний ліберальний рух розвивався насамперед серед земських діячів службовців-статистів, агрономів, лікарів та інших фахівців. У Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де земства були запроваджені в 1911 р., опорними пунктами ліберального руху були судові установи та міські думи.

У 1902 р. відбувся «всеросійський земський зліт», який склав програму звернення до уряду. Першим пунктом у ній стояла вимога зрівняння в правах селян з усіма іншими станами і реформа земств на всестанових підставах. Восени 1904 р. по всій країні хвилею прокотилася банкетна кампанія лібералів, приурочена до 40-річчя судової реформи. У всіх губернських центрах і провінційних містах України земці та ліберальна інтелігенція влаштовували ювілейні банкети, збори, вечори, на яких ухвалювалися петиції з конституційними вимогами. Так, зокрема, в Києві в листопаді на такому зібранні виступили провідники місцевого лібералізму — професори університету В. Желєзнов, Є. Трубецькой, І. Лучицький, літератори В. Водовозов, І. Стешенко та ін. Суть їх виступів зводилась до необхідності демократизації суспільного і політичного життя.

Складовою частиною загальнодемократичного руху стали виступи студентства, соціальний склад якого на початку XX ст. дещо змінився за рахунок вихідців із демократичних верств населення. Студенти, незадоволені реакційним університетським статутом 1884 р., який не давав права вільно та самостійно вести свої справи, на своїх зібраннях і вічах висловлювали протести проти поліцейського режиму у вузах та інших навчальних закладах, вимагали автономії університетів. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава відбувалися демонстрації з вимогами академічних свобод. Частина студентів, особливо вихідців із селян та міщан, прагнула поєднати студентський рух із загальнополітичною боротьбою проти царського режиму, критикувала політику уряду.

У січні 1901 р. за спробу студентів Київського університету провести страйк 183 учасники сходки відповідно до «Тимчасових правил» були віддані у солдати. У зв'язку з цим по всій країні прокотилася хвиля студентських страйків, на що влада відповіла масовим звільненням студентів, демонструючи сваволю і безчинство. Проте студентський рух не припинився, а вийшов за стіни навчальних закладів і почав зливатися з політичними виступами та демонстраціями робітників. У листопаді — грудні 1901 р. спільно виступили харківські студенти і робітники У відповідь на це проти демонстрантів були кинуті козаки, кілька рот піхоти та полк драгунів. Прагнучи заспокоїти студентство, царський уряд 22 грудня 1901 р видав нові «Тимчасові правила» Вони давали змогу студентам створювати під наглядом керівників навчальних закладів гуртки, каси, бібліотеки, скликати збори. Однак така «регламентація» уже не задовольняла студентські маси, які все рішучіше заявляли про свій протест.

Всеросійський з'їзд студентів, що відбувся у Ризі в січні 1902 р., закликав студентську молодь до спільної з пролетаріатом боротьби проти царизму. Після цього в усіх вузах країни відбулися виступи протесту проти запровадження урядом нових «Тимчасових правил». Уже в лютому — березні студентські виступи переросли у всеросійський страйк, в якому брало участь близько 30 тис. чол. Студентські демонстрації підтримували робітники, і запровадження «Тимчасових правил» було зірване. У серпні 1902 р. уряд прийняв чергові «Тимчасові правила», які передбачали запровадження у вищих навчальних закладах інституту кураторів, професорських дисциплінарних судів Серпневі «Тимчасові правила» в черговий раз сколихнули студентську молодь, до якої почали приєднуватися вихованці старших класів гімназій, реальних училищ і технічних шкіл. У Харкові, Києві, Катеринославі та інших містах України виникли підпільні учнівські організації, які сприяли пожвавленню самодіяльності серед учнівства. Третій всеросійський студентський з'їзд, який відбувся в Одесі наприкінці листопада 1903 р., констатував, що рух студентської молоді, виникнувши на академічному грунті, почав переростати у політичний. Підтвердженням цього були не тільки політичні вимоги студентів, а й створені ними політичні організації і гуртки.

Рух українського студентства на початку XX ст. розвивався також у Західній Україні. Віча та зібрання студентської молоді Галичини й Буковини спрямовувалися на задоволення як академічних, національно-культурних, так і політичних вимог, пов'язаних насамперед із наданням українським землям статусу національно-територіальної автономії.

Перша російська революція, що розпочалася подіями «Кривавої неділі» 9 січня 1905 р., супроводжувалася активними діями робітників, селян, усіх демократичних верств суспільства. Звістка про криваву розправу над учасниками мирної демонстрації в Петербурзі швидко облетіла всю кращу, викликавши гнів та глибоке обурення робітників й усіх трудящих. Уже 12 січня почався страйк на Південно-російському машинобудівному заводі в Києві, який підтримали робітники заводу Гретера і Криванека та інших підприємств міста. Страйкарі відстоювали економічні інтереси, проте висували і вимоги загальнополітичного характеру. Протягом січня страйкували робітники Катеринослава, Кам'янського, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева та інших промислових міст і регіонів України. У січні 1905 р. в шести губерніях України страйкувало 41 підприємство, а загальна чисельність страйкарів перевищила 11 тис. чол.

До березня 1905 р. страйковий рух продовжував невпинно наростати, втягуючи в революційну боротьбу дедалі більше робітників. У деяких районах Донбасу та в Миколаєві адміністрація кинула на придушення виступів поліцію і війська, що призвело до кривавих сутичок між страйкуючими і солдатами. Протягом перших трьох місяців революції в Україні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик та майстерень, а чисельність страйкарів, за далеко неповними даними, досягала 170 тис. чол. У зазначений період страйки мали переважно економічний характер їх учасники добивалися встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, забезпечення оплати у зв'язку з хворобою, відкриття шкіл для дітей тощо. Могутній натиск робітників примусив капіталістів у багатьох випадках піти на деякі поступки.

Весною і влітку 1905 р. відбувалося швидке наростання масової боротьби пролетаріату. У багатьох містах, зокрема Одесі, Києві, Луганську, Мелітополі, Харкові, Катеринославі, пройшли Першотравневі масовки та робітничі збори, страйки і демонстрації. Налякане революційним піднесенням царське самодержавство опублікувало підготовлений міністром Булагіним закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав намір послабити революційний натиск. Проте в жовтні 1905 р. розпочався всеросійський жовтневий політичний страйк, який охопив понад 2 млн чол На Україні в ньому взяло участь 120 тис. чол. У Катеринославі, Харкові, Одесі відбулися криваві сутички і барикадні бої між страйкарями і царськими військами.

Всеросійський політичний страйк показав могутність робітників. Він паралізував сили уряду і примусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої. Думи із залученням до виборів усіх верств населення. У дні жовтневого страйку почали формуватися ради робітничих депутатів. У жовтні—грудні 1905 р. вони виникли у найбільших промислових центрах України — Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому, Маріуполі, Юзівці і Кременчуку.

З літа 1905 р. і особливо активно після всеросійського жовтневого страйку серед робітників розгорнувся рух за організацію професійних спілок. У листопаді 1905 р. в Україні налічувалося не менше як 80 професійних спілок, вони діяли в усіх великих містах. Основну увагу профспілки приділяли боротьбі за поліпшення економічного становища робітників, проте разом з тим сприяли залученню трудящих до політичної боротьби.

Під впливом виступів робітничого класу посилились селянські заворушення. Тільки в першій половині 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повітів України, всього у регіоні відбулося 1857 селянських виступів. Влітку 1905 р. почали створюватися місцеві організації Всеросійської селянської спілки. В Україні в листопаді-грудні 1905 р., за неповними даними, було 7 губернських, 12 повітових, 120 сільських і волосних організацій спілки, які об'єднували десятки тисяч селян. Селянська спілка була дійсно народною, масовою організацією і сприяла розвитку політичної активності селянства.

Після жовтневого політичного страйку селянський рух посилився. Восени 1905 р. в Україні він охопив 64 повіти з 94. Протягом жовтня—грудня 1905 р. відбулося 1800 виступів українських селян, якими було охоплено 2100 сіл із населенням понад 2 млн чол. Всього протягом 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн чол. У Чернігівській, Полтавській і деяких інших губерніях відбулися справжні селянські повстання. Найбільшим із них був виступ селян у с Великі Сорочинці на Полтавщині.

Революційні настрої у 1905 р. перекинулися і на армію. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи серед солдатів і матросів. Найбільшим з них було повстання матросів на броненосці «Потемкин» 14—25 червня 1905 р. І хоча воно зазнало поразки, все-таки відіграло велику роль у розгортанні антисамодержавного руху в армії та на флоті. Восени 1905 р. виступи солдатів і матросів відбулися в Севастополі, Києві, Харкові, Миколаєві, Катеринославі.

Кульмінаційним моментом революції став грудень 1905 р., коли у ряді міст відбулися збройні повстання. В Україні основними районами збройної боротьби проти царизму були Катеринославська губернія, Донбас, Київ, Одеса, Миколаїв, Харків. У ході збройних виступів робітників влада часто переходила до рук Рад робітничих депутатів. Однак у грудні 1905 р. царизм придушив повстання і відбив натиск народу.

Після поразки грудневих збройних повстань почався другий період революції — період її спаду, який продовжувався до червня 1907 р.

На цьому етапі робітники ще два рази піднімалися для нового натиску на самодержавство: навесні 1906 р. і в перші місяці 1907 р. Проте порівняно з 1905 р. страйковий рух був уже слабшим. Якщо в 1905 р. в Україні страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р. — трохи більше як 90 тис., а в 1907 р. — близько 55 тис. робітників. Страйки 1906— 1907 рр. мали переважно оборонний, а не наступальний характер. Послані царським урядом для придушення виступів робітників каральні експедиції чинили жорстокі розправи. 3 19 серпня 1906 р. почали діяти військово-польові суди. За їх вироками до квітня 1907 р. було страчено 683 чол. Царизм дедалі ширше використовував репресії, розстріли, заслання.

У роки відступу революції не припинялися і селянські виступи. За перше півріччя 1906 р. селянський рух в Україні охопив 75 повітів з 94. Проте за кількістю учасників і гостротою боротьби він був слабшим порівняно з попереднім роком. Усього в Україні відбулося 2835 селянських виступів — майже в 1,4 раза менше, ніж у 1905 р. Здебільшого вони мали стихійний характер і зазнали поразки від царизму, який перейшов у наступ. 1907 р. відбулося лише 510 селянських виступів, або в 4 рази менше, ніж у перший рік революції.

Під впливом революційного руху робітників і селян продовжувалися заворушення в армії і на флоті. Найширшими в Росії були виступи матросів у Кронштадті та Свеаборгу в липні 1906 р. В Україні відбулися повстання солдатів 7-го саперного батальйону в Києві, ряд солдатських мітингів у Одесі і Харкові, демонстрація новобранців у Миколаєві, повстання солдатів у Полтаві та Херсоні. Проте всі ці розрізнені виступи були жорстоко придушені. Революція 1905—1907 рр. закінчилася поразкою, але завдала серйозного удару царському самодержавству.

У Галичині та на Буковині в 1905—1907 рр. відбувалося значне зростання вічового руху, який спрямовувався насамперед на демократизацію виборчої системи.

Після поразки буржуазно-демократичної революції в Росії, у тому числі й в Україні, настав період столипінської реакції. Він виявився суворим випробуванням для робітничого класу, селянства, прогресивної інтелігенції. У більшості регіонів країни тривалий час діяв воєнний або надзвичайний стан чи стан посиленої охорони. Тисячі робітників і селян були страчені без суду та слідства, десятки тисяч заслані на каторжні роботи. Було заборонено діяльність усіх опозиційних партій. Царизм громив робітничі організації — профспілки, кооперативи тощо. Якщо на початку 1907 р. в Києві налічувалося 13 профспілок, то у 1909 р. — тільки 7. За період з 1907 по 1910 р. в Україні було відмовлено в реєстрації 604 професійним спілкам. У Катеринославі з 80 професійних спілок міста на 1910 р. залишилося лише 4. Внаслідок переслідувань з боку царської адміністрації та поліції діяльність професійних спілок в Україні була практично зведена нанівець.

Розгул реакції призвів до спаду робітничого руху, хоча відбувалися окремі політичні та економічні виступи і страйки робітників. Так, зокрема, у листопаді 1907 р. застрайкували 2 тис. робітників Харківського паровозобудівного заводу. У 1907—1910 рр. страйки відбувалися переважно з нагоди роковин «кривавої неділі» та 1 Травня. В цілому в означений час в Україні відбулося 504 страйки, в яких взяли участь близько 80 тис. чол. Проте страйки не були значними та масовими і мали переважно оборонний характер Робітники боролися в основному проти погіршення умов праці, відстоювали свої соціальні завоювання.

Пожвавлення робітничого страйкового руху розпочалося лише з осені 1910 р. Він набував все більшої сили і потужності. Справжнім каталізатором революційного піднесення стали події на Ленських золотих копальнях 4 квітня 1912 р. Ленський розстріл робітників викликав глибоке обурення пролетаріату, всієї прогресивної громадськості. Прокотилася хвиля масових страйків, демонстрацій і мітингів, учасники яких заявляли про свою солідарність із шахтарями Ленських копалень. Всього в Україні 1912 р. відбулося 349 страйків, які здебільшого мали політичний характер. Кількість їх учасників становила 130 тис. чол. У 1913 р в Україні страйкувало 76 тис. чол. Боротьба робітників за свої соціально-економічні і політичні права набувала наступального характеру. За шість місяців 1914 р. на підприємствах України страйкувало 60 тис. чол., з них 75 відсотків брали участь у політичних страйках.

Після придушення революції і до початку Першої світової війни антицарські та антипоміщицькі настрої продовжувало демонструвати селянство. Щоправда, в 1907—1914 рр. тривали лише розрізнені виступи окремих груп селян. Замість розгрому поміщицьких маєтків, що було характерним в революційні часи, селяни тепер здійснювали підпали господарств. Певне пожвавлення селянського руху розпочалося в 1910 р. Тоді в Україні відбулося. 318 селянських заворушень, а в 1911 р. — 112. Продовжували нелегально діяти й створювалися нові організації Селянської спілки, відбувалися страйки сільськогосподарських робітників. Селянський рух мав не лише економічний, а й політичний характер. У 1907—1914 рр. в Україні відбулося 1973 селянські виступи, у тому числі 966 масових та 1007 індивідуальних. Однак вони були стихійними, неорганізованими і розпорошеними. Селянський рух спрямовувався проти пережитків кріпосництва, насамперед великого поміщицького землеволодіння.

Антисамодержавні, революційні настрої зберігалися і серед частини солдатів і матросів, які розуміли, що не варто захищати інтереси поміщиків, оскільки на селі голодують мільйони селян, а в місті тисячі робітників. В окремих військових підрозділах та частинах робилися спроби відкритих збройних виступів. Так, улітку 1912 р. матроси лінійного корабля «Іоанн Златоуст» готували збройне повстання, що стало відомо поліції та офіційній владі. У зв'язку з цим 17 матросів були засуджені до смертної кари.

Продовжувала відстоювати необхідність демократизації життя суспільства студентська молодь. У 1908—1910 рр. страйки і демонстрації студентів пройшли в Харкові, Києві, Одесі. У 1912 р. у вищих навчальних закладах Києва відбулися сходки та мітинги студентів, на яких висловлювався протест проти кривавої розправи, здійсненої самодержавством над робітниками Ленських копалень. Національно свідома демократична студентська молодь протестувала проти заборони святкування 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, вимагала задоволення національно-культурних потреб.



Новітня історія України

загрузка...
загрузка...