НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Наприкінці 30-х років обстановку в Європі визначали дві тоталітарні держави на заході — нацистська Німеччина, на сході — Радянський Союз. Суперечності між ними мали призвести до воєнного зіткнення Гітлер називав більшовизм «ворогом № 1», Сталін вважав саме таким нацизм. Однак на серпень 1939 р. ситуація докорінно змінилася.

За дорученням своїх урядів 23 серпня 1939 р. В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Якщо укладання подібного пакту з потенційним агресором з боку Радянського Союзу можна тлумачити як спробу відвернення війни, то зовсім інакше слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про захоплення чужих територій. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу були основною метою цього пакту. Щодо українських земель, то в таємному протоколі (існування якого майже півстоліття Радянський Союз категорично заперечував) зазначалося «у разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа інтересів Німеччини буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Отже, у зовнішній політиці рейху авантюрні плани створення «Великої України» поступились місцем прагматичній ідеї розмежування «сфер інтересів». Нацистсько-радянський пакт передбачав також обмін сировиною та зброєю. Відтоді і до початку німецько-радянської війни Радянський Союз був не воюючим союзником Німеччини.

Підписання договору фактично розв'язало Гітлеру руки, і 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі. Людство опинилось у безодні Другої світової війни. В умовах, що склалися, Радянський Союз, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Нічого не змінилося і після звернення З вересня Ріббентропа, в якому пропонувалося терміново зайняти територію, що входить до сфери інтересів СРСР. Вичікувальною позицією Сталін прагнув перекласти всю відповідальність за агресію на Німеччину.

Намагаючись прискорити хід подій, 12 вересня 1939 р. високопоставлені керівники вермахту Ріббентроп, Канаріс, Кейтель провели засідання, на якому йшлося про можливість створення західноукраїнської держави. Через кілька днів у Відні Канаріс зустрівся з головою проводу ОУН А. Мельником. Керівник абверу наголосив на можливості створення незалежної Західної (Галицької) України А. Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду. Цього Й. Сталін допустити не міг, тим більше, що німецьке військо стрімко наближалось до західноукраїнських земель 17 вересня 1939 р. віддається наказ про початок бойових дій проти Польщі.

У ноті з приводу цього наступу зазначалося, що Радянська Армія стала на захист єдинокровних братів, коли українці і білоруси були «зовсім кинуті на волю випадку і залишилися беззахисними». Відразу висувається вимога соборності України, тобто об'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Це відповідало прагненням західних українців, які двадцять років жили ідеєю боротьби проти польського поневолення і вірили в остаточне об'єднання з Києвом. Разом з тим наголошуючи на визволенні Західної України від польського ярма, радянське керівництво ще в перші тижні німецько-польської війни прагнуло викликати масові українські виступи проти поляків. Про це йшлося у листівці від 17 вересня 1939 р. командуючого фронтом командарма С. Тимошенка «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів — польських панів». Це був відвертий заклик до знищення польської меншини, а не тільки польських поміщиків, адже гноблення, якого зазнавали західні українці, було не тільки соціальне, а й передусім національне.

Подібну провокацію спробували вчинити і німці. Як свідчать записки шефа німецької військової контррозвідки адмірала Канаріса, Й. Ріббентроп вимагав, щоб за допомогою ОУН викликати в Західній Україні масовий виступ українського населення проти поляків і євреїв. Проте і цей задум здійснити не вдалось.

Протягом першого дня наступу радянські війська просунулись у західному напрямку на 70—100 км., зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль. Йдучи швидкими темпами і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення польської армії», Червона армія все-таки не встигла зайняти до приходу німців усієї території, що входила до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Вночі 19 вересня в районі Львова виникла сутичка німецьких військ з радянською мотомеханізованою розвідувальною групою. Зрештою все було з'ясовано 22 вересня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. Того самого дня Ворошилов і військовий аташе Німеччини у Москві Кьостріч узгодили демаркаційну лінію для військ обох сторін відповідно до протоколу від 23 серпня.

Продовженням серпневого пакту став радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, підписаний 28 вересня 1939 р. Згідно з домовленістю кордон пройшов по так званій «лінії Керзона», визначеній Верховною Радою Антанти у 1919 р. Більша частина території Західної України увійшла до СРСР. Ряд українських етнічних територій, зокрема Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя (приблизно 1,2 млн чол.), зі згоди Й. Сталіна опинилися під німецькою окупацією.

Що ж дав радянський режим західним українцям? Модель суспільно-економічних перетворень в цих областях була приблизно однаковою її суттю була активна радянізація або, за твердженням юристів, зокрема О. Шевченка, це було насадження тоталітарно-феодального комунізму. Характерними рисами його були

1) панування державної власності на засоби виробництва,

2) відчуження виробника від засобів виробництва і результатів своєї праці,

3) напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва примусовий характер праці,

4) відсутність ринкових відносин,

5) низький рівень науково-технічного прогресу,

6) узурпація народного суверенітету партійно-державною бюрократією,

7) регламентація усіх сфер життя суспільства,

8) монополія однієї партії та її ідеології,

9) формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини,

10) наявність сильного репресивного апарату,

11) придушення інакомислення всередині країни,

12) експансивна зовнішня політика, що спирається на могутній військово-промисловий потенціал.

Першими кроками нового радянського керівництва було утвердження державно-політичного і територіального статусу Західної України. Для надання цьому процесові демократичного характеру 22 жовтня 1939 р. були організовані вибори до Народних Зборів. Населення змусили голосувати за єдиний список кандидатів, які підтримували прихід радянської влади. Тому не дивно, що близько 93 відсотків виборців проголосували так, як того вимагав режим. Зрозуміло, що до нового «парламенту» Західної України не увійшов ніхто з тогочасних українських національних політичних діячів.

У Львові 26—28 жовтня 1939 р. відбулися Народні збори. На них було прийнято три головні декларації:

- впровадження радянської влади в Західній Україні,

- про конфіскацію поміщицьких та монастирських земель і про націоналізацію банків та великої промисловості,

- про входження Західної України до складу УРСР

Незабаром після цього до Москви прибула делегація Народних зборів з проханням про возз'єднання Західної України з УРСР, яке 1 листопада 1939 р. було задоволено.

Верховна Рада УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до свого складу. В ухвалі Галицької асамблеї від 19 лютого 1991 р. «Про єдність українських земель» підкреслюється, що правовою основою входження західноукраїнських земель до складу України треба вважати не рішення Верховної Ради, а Акт Злуки УНР від 22 січня 1919 р.

У цілому українське населення сприйняло впровадження радянської влади з полегшенням, розцінюючи його як ліквідацію багатовікового польського панування Певне прагнення до співпраці з новою владою спостерігалося серед інтелігенції Діячі різних політичних партій і організацій створили Допомоговий комітет на чолі з К. Левицьким, який повинен був представляти інтереси українського населення Галичини Депутація Комітету від імені населення запевнила владу в лояльності і готовності до співпраці

Деякі політичні заходи радянської влади були спрямовані на розвиток західноукраїнського краю і принесли населенню певні поліпшення. Зокрема, багато було зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. у Західній Україні налічувалось близько 6900 початкових шкіл, з них 6000 — українських Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті. Помітно поліпшилось медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Чи не найпопулярнішим кроком стала експропріація польських землевласників.

Як уже зазначалося, розпочаті перетворення в західних областях України мали на меті зрівняти існуючий тут соціально-економічний лад з тим, що був утворений у Радянському Союзі. Однак та ейфорія, що охопила західних українців у перші після «возз'єднання» дні, поступово стала спадати. Дедалі відчутнішим ставало гноблення тоталітарної держави, яка відразу розпочала знищувати ті традиції політичного, національного та культурного життя, які західна інтелігенція створила, розвинула і зберегла в умовах панування іноземних режимів. Розпускалися політичні партії, культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства, припинялися окремі українські видання Така ліквідаційна кампанія супроводжувалась арештами та депортацією на Схід громадсько-політичних активістів.

З часом почали виявлятися непривабливі сторони перших радянських реформ. Так, було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «віддані» най біднішим селянам, тепер підлягають колективізації. Після цього багато селян, які з самого початку з пересторогою ставилися до нового режиму, відвернулися від нього Виходячи з того, що більшість західних українців прихильно ставились до церкви, радянський режим спочатку впроваджував відносно незначні обмеження її діяльності. Проте поступово вони набували все наростаючих масштабів Радянські власті заборонили викладання релігії в школі, посилили антирелігійну пропаганду. Маючи за собою двадцятирічний досвід боротьби з релігією, радянський режим здійснив депортацію значної частини священиків до Сибіру, Заполяр'я, Північного Казахстану. Це стосувалось як греко-католицької, так і православної церков.

Наприкінці 1940 — навесні 1941 р. відомство Лаврентія Берії виявило виняткову продуктивність праці. Виправно-трудові колонії та трудові поселення вміщували близько 1,2 млн депортованих жителів з приєднаних західних регіонів (польський історик В. Студницький називає цифру 1,8 млн). За даними митрополита А. Шептицького, з однієї тільки Галичини було депортовано 400 тис. українців. Це означало, що кожен десятий житель регіону був репресований. Червоний терор, розгорнутий більшовиками в цьому регіоні, фізичне й моральне спустошення, пережите місцевим населенням за неповні два роки, спричинили те, що більшість жила надією на швидкий кінець радянської влади і чекала приходу німців.

28 червня 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину 2 серпня Верховна Рада СРСР вирішила включити Південну Буковину та Північну і Південну Бессарабію до УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської АРСР утворити Молдавську РСР Суспільно-економічні і національні перетворення на Буковині та Бессарабії були такими самими, як і в Західній Україні.

Разом з тим, як свідчать подальші події, «механічне» з'єднання земель ще не означає розв'язання національної проблеми. Приєднання «по-сталінськи» дало змогу західним українцям ознайомитись з радянською системою, яку вони сприймали негативно. Багато з них зробили висновок, що цієї влади будь-якою ціною треба уникати.

Як уже зазначалось, відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа територія Лемківщини та Холмщини, населена українцями (більш як 0,5 млн), була окупована німцями і ввійшла до складу Генерального губернаторства. Окупаційний режим, який установили тут загарбники, не на багато відрізнявся від того, що був встановлений німцями в окупованих країнах Західної Європи. Однак порівняно з тим, що робили фашисти через кілька років в окупованій Радянській Україні, він був менш жорстокий. Що це означає? Насамперед слід зазначити, що була помітною активізація діяльності українських громад, чому сприяли політичні біженці з Галичини, створення комітетів самодопомоги, які об'єднуються навесні 1940 р. і утворюють у Кракові Український Центральний Комітет (УЦК) під керівництвом Володимира Кубийовича. Комітет як заклад соціальної допомоги провів значну роботу (в рамках того, що дозволяв режим), спрямовану на організацію охорони здоров'я, освіти, допомоги хворим тощо.

Завдяки його діяльності майже в усіх місцевостях, де проживали українці, були організовані українські школи, кооперативи, молодіжні групи. У Кракові було засновано видавництво. З початком німецько-радянської війни і окупацією фашистами Галичини дії УЦК поширились і на ці терени. Діяльність комітету часто полегшувала випробування війни та німецької окупації. Усе це робилось з дозволу німців і створювало ілюзію лояльності режиму до українського населення .У березні 1939 р. угорські загарбники скинули уряд Августина Волошина і захопили Закарпаття. Близько 550 тис. українців цього терену ввійшли до складу Угорщини і залишались однією з и частин протягом усієї війни Політика угорського уряду щодо окупованих територій однозначна — мадяризація. Обіцянки надати Закарпаттю автономію ніхто і не збирався виконувати. Розпочинається широкий наступ на українофілів. За даними західних дослідників, близько 30 тис. утекли до сусідньої Галичини, де багатьох з них було відправлено до Сибіру. Забороняються всі українські організації та видання. Офіційно стверджувалось, що місцеве населення являє собою окремий русинський народ, який протягом віків мав органічні зв'язки з мадярами. Протягом війни йшов процес занепаду української культури, посилення економічної експлуатації Закарпаття.