Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 16

Впливовий зять

У лютому 2005 року студенти кафедри анатомії Смоленської медичної академії відвідали дивний захід. Один з їхніх професорів Олександр Васильович Литвинов виголосив доповідь «В поисках национальной идеи». Що спільного в національної ідеї з анатомією? У виступі Литвинова вони поєднувалися в особі Миколи Бороздни (1809-1880), сина Петра Івановича Бороздни і молодшого брата Василя та Івана Борозден. У1863-1871 роках Микола Бороздна служив смоленським губернатором і став одним з перших почесних громадян міста, тому не дивно, що його особа викликала у Смоленську інтерес. Але при чому тут національність і анатомія? У статті на сайті Смоленської медичної академії є таке пояснення: «А. В. Литвинова, являющегося хранителем лучших традиций почитания истории Родины и памяти наших предшественников, горячо возмутило, что его земляк, почетный гражданин г. Смоленска, один из лучших губернаторов, до сих пор не предан земле согласно христианским обычаям, так как он этого заслуживает. Для этого в летние месяцы будет организована экспедиция под руководством Александра Васильевича, при участии смоленских археологов и кафедры анатомии человека Академии».

Могилу Миколи Бороздни, наймолодшого і найуспішнішого, якщо говорити про імперську службу, сина Петра Бороздни, знищили при радянській владі. У пострадянській Росії її намагалися відшукати — йшло повернення дореволюційного минулого, а отже російської національної ідеї та ідентичності. За кілька років до того, восени 2001-го, учителі та учні середньої школи в селі Медведеві виявили під шаром землі біля шкільного паркану уламки чотирьох надгробків. Вони належали Петру й Катерині Борозднам, їхньому сину Івану та його дружині Надії — двом поколінням колишніх власників села. Найраніший надгробок, Катерини Бороздни, був датований 1818 роком; найпізніший, Івана Бороздни, — 1858-м. їх було поховано на цвинтарі при місцевій православній церкві, зруйнованому в 1960-х роках. Зі старих надгробків зробили монумент селянам, які загинули на фронтах Другої світової війни, але борозднівські дивом уціліли.

Шукати рештки Миколи Бороздни професора Литвинова почасти спонукала страшна історія, яку йому в дитинстві розповіла рідна бабуся в селі Киваях. Це село, яке сильно постраждало від Чорнобильської аварії, колись належало родині Борозден, там жив Микола Бороздна. Згідно з цією історією, 1930 року робітники розбирали місцеву церкву, щоб збудувати з цієї цегли школу, і наштовхнулися на масивну кам’яну плиту на підлозі. Демонтаж церкви миттєво перетворився на пошук скарбів. Знищення старого ладу і будівництво нового супроводжувалося реквізицією майна у старого правлячого класу. На 1930 рік цей клас вже зник, але могили лишилися. Робітники підняли плиту, під нею лежало два тіла: чоловік у розшитому генеральському мундирі і жінка у блакитному платті. Мисливців за скарбами чекало розчарування: золота в могилі не було. Забравши генеральські відзнаки і шаблю, вони вийшли з церкви, проклинаючи експлуататорів, які нічого не лишили експлуатованим. Місцеві жителі засипали могилу щебенем. Легенда розповідає, що згодом селяни відмовилися ховати односельців-грабіжників на місцевому цвинтарі.

Професор Литвинов хотів віддати належне людям, похованим у киваївській церкві, підняти їхні рештки і влаштувати колишнім власникам села гідний християнський похорон. Він вважав, що чоловік у генеральському мундирі — це Микола Бороздна, а жінка в блакитному платті — його дружина Єлизавета Михайлівна Миклашевська. Чим закінчилася ініціатива професора Литвинова,невідомо, — на сайті Смоленської медакадемії і Смоленської обласної адміністрації (там є коротка біографія губернатора Бороздни) нічого про це не сказано, і навіть первісна інформація про доповідь професора Литвинова зникла без сліду. Але немає сумнівів, що у киваївській церкві лежали саме Бороздни. Знайдене в Киваях поховання і реконструкція місцевими ентузіастами усипальні Борозден у Медведеві нагадують про тісні зв’язки Борозден з Миклашевськими та іншими стародубськими дідичами, які мали прямий або опосередкований стосунок до появи і поширення «Історії русів». І тут історії старшинських шлюбів у Гетьманаті підкидають нам нову нитку, яка може привести до автора або авторів «Історії русів».

Шлюб у колишньому Гетьманаті був річчю серйозною. Бажання молодят рідко стояли на першому місці і часом приводили до тривалих сімейних усобиць, як-от при одруженні Івана Дашкевича й Настасії Милорадович. Найчастіше молодих дівчат віддавали за набагато старших чоловіків — тут ішлося не про кохання, а про власність і посилення сімейних зв’язків, уже закладених попередніми шлюбами. Окремі сімейні групи в Гетьманаті існували століттями. Бороздни не виняток. Кілька поколінь вони належали до клану, який складався зокрема з Миклашевських, Шираїв, Немировичів-Данченків і Кулябко-Корецьких. Ці клани були досить стабільними. Одначе родинні зв’язки і розраховані на майні шлюбні стосунки викликали не тільки любов і дружбу, а й конфлікти і неприязнь, за якими стояли особисті антипатії і суперечки про порядок успадкування і поділу власності.

Могили Борозден розповідають цікаву історію суспільних і культурних змін на Стародубщині початку XIX століття. Петра Бороздну поховано біля його дружини, Катерини Кулябко-Корецької. Як і перша його дружина, Ірина Журавка, Катерина походила зі старшинської еліти. А вже дружина його сина Івана, Надія Нікіфорова, народилася далеко від Гетьманату. Вона походила з російської дворянської фамілії з Тверської губернії. Друга дружина Івана Бороздни, Любов Стромілова, теж народилася в Центральній Росії — її сім’я володіла землями у Тульській і Владімірській губерніях. Іван Бороздна належав до першого покоління землевласників Гетьманату, які почали одружуватися поза звичним колом старшинської еліти. Іванів брат Василь узяв за дружину Любов Угрюмову, — судячи з прізвища, вона теж була росіянкою. Старий, більш-менш закритий світ покоління Петра Бороздни розсипався, що викликало у старшинської еліти колишнього Гетьманату тривогу за майбутнє.

У повітрі пахло змінами, але стара шлюбна стратегія родичатися з давньою стародубською елітою не зникла за один день. Шлюб Миколи, наймолодшого сина Петра Бороздни, цілком вписувався у цю традиційну схему. Він одружився з Єлизаветою Миклашевською, донькою сусіда Борозден і власника Понурівки Михайла Миклашевського. Поряд з нею його й було поховано. Цей шлюб — стандартний матримоніальний хід родини Борозден — викликає особливий інтерес з огляду на пошук автора «Історії русів». Микола Бороздна народився в Медведеві у жовтні 1808 року. У квітні 1826-го він закінчив Московський університет і вступив на державну службу, спершу працював у Рязані, потім у Сімферополі. 1830 року він вийшов у відставку, повернувся на Стародубщину і одружився з Єлизаветою Миклашевською. Власник Киваїв невдовзі почав просуватися по дворянській лінії. Його обрали предводителем новозибківського дворянства, а потім усієї Чернігівської губернії. Після земельної реформи 1861 року і скасування кріпацтва його призначили смоленським губернатором. Бороздна проявив себе як дієвий губернатор, і підлеглі ставилися до нього з повагою. Микола Бороздна помер 1878 або 1880 року. Його дружина Єлизавета Миклашевська пережила чоловіка на кілька років і померла 1886-го. їх поховали в родинному маєтку в Киваях.

Бороздни і Миклашевські були пов’язані шлюбами як мінімум з перших десятиліть XVIII століття. Анастасія Миклашевська була дружиною генерального бунчужного Івана Івановича Бороздни і бабусею Петра Івановича Бороздни. Шлюб Миколи з Єлизаветою Миклашевською, який відбувся після смерті Петра Бороздни, зміцнив традиційний зв’язок, що тривав і після смерті Михайла Миклашевського. Коли у серпні 1847 року помер старий власник Понурівки, некролог у «Московских ведомостях» написав Миколин брат Іван Бороздна. Миколу Бороздну запросили на родинну зустріч Миклашевських, коли 1857 року, вперше з часу арешту у січні 1826-го, маєток своєї дружини Софії, сестри Єлизавети Миклашевської, відвідав Олександр фон Бріген, «першовідкривач» «Історії русів». Молодший Бороздна справив добре враження на фон Брігена. «Все мне полюбились, и могу сказать, что все ухаживали», — писав він з Понурівки у серпні 1857-го. «Настасья Яков[левна], Варвара Вас[ильевна] и Ник[олай] Пет[рович] Борозднаотличаются в этом отношении больше прочих... Это такой обходительный и милый человек, каких я мало встречал».

Зв’язок Борозден з Миклашевськими пояснює, як «Історія русів», якщо її справді написали Бороздни, могла потрапити в маєток Миклашевських у Понурівці, але не розв’язує «проблему Крижановського», викладену в попередньому розділі. Може, інші шлюбні зв’язки Борозден стануть у кращій пригоді? Наприклад, Борозден і Шираїв, враховуючи те, що відставний генерал-майор Степан Михайлович Ширай, який, згідно з даними Олександра Лазаревського, «знайшов» «Історію русів» у гринівському маєтку Безбородьків, доводився зятем Петру Бороздні. З’ясуймо, що ми знаємо про його стосунок до Борозден і яку роль він зіграв у другому відкритті «Історії русів». Почнімо з першої частини питання.

Степан Ширай одружився з першою донькою Петра Бороздни Уляною 20 січня 1801 року. Бороздни і Шираї були сусідами: село Медведів розташоване за якихось 18 кілометрів від Стародуба і трохи далі від Солови, родинного маєтку Шираїв. Тепер вони стали родичами. Цей шлюб, ймовірно, полегшила спільна служба Петра Бороздни і Степана Ширая у Стародубському карабінерному полку в 1780-х роках. Вони належали до одного покоління: за іронією долі, зять був на чотири роки старший за тестя. Степан Ширай народився 1761 року. Його батьки — Михайло Ширай, виходець із заможної козацької родини і маршалок стародубської шляхти, та Марія Василівна Гудович, донька генерального підскарбія Гетьманату і сестра одного з найзаслуженіших воєначальників російської армії графа Івана Гудовича. 

10 травня 1771 року Михайло Ширай записав свого десятилітнього сина Степана на козацьку службу в чині бунчукового товариша. Запроваджені Петром І на початку XVIII століття правила зобов’язували дворянських дітей починати з самого низу табелі про ранги, але дворяни обходили систему, записуючи дітей на службу змалечку. У квітні 1785-го Степан Ширай вступив у Стародубський карабінерний полк уже в чині прем’єр-майора. Згодом його перевели в Малоросійський гренадерський полк. Ширай брав участь у польській кампанії, а потім у турецькій війні 1787-1792 років на півдні України і в Молдавії. Він, зокрема, відзначився у битві при Римніку та облозі Ізмаїла (1790). Загартований боями Ширай повернеться з медалями у Стародуб 1792 року, де очолить Стародубський карабінерний полк.

Під час російсько-турецької війни Ширай служив у штабі Олександра Суворова. Одного разу він був кур’єром між Суворовим та молодою зіркою російської армії Михайлом Кутузовим. Якщо вірити апокрифічній історії, Суворов якось відправив показного офіцера з донесенням до самої імператриці Катерини II, яка любила молодих офіцерів — дехто з таких ад’ютантів навіть став фаворитом при дворі. Ширай очевидно не потрапив у ліжко імператриці, але певно справив добре враження. Його нагородили і підвищили в чині. Блискучій кар’єрі Ширая сприяли зв’язки (через двоюрідну сестру Ганну Ширай) з Олександром Безбородьком. Безбородько знав Ширая як перспективного молодого офіцера і 1791 року включив його у склад російського посольства на підписання Ясського миру з турками. Після переговорів Ширай особисто доставив привітального листа від російської сторони великому візиру Османської імперії. На цьому місія почесного кур’єра не закінчилася. Ширай відвіз у Петербург Катерині II підписаний мирний договір, його згадано в одному з листів імператриці Безбородьку. Можливо, саме цей епізод ліг в основу апокрифічної історії з Суворовим. 

Військову службу Ширай закінчив у чині генерал-майора. 1797 року імператор Павло І усунув його від командування Ризьким драгунським полком за бунт підлеглих. Ширай повернувся в рідний маєток Солову під Стародубом. Йому виповнилося 37 років, і він був вигідним женихом для будь-якої старшинської доньки на виданні. Ширай обрав доньку Петра Бороздни Уляну. У 1801-му, коли вони побралися, їй виповнилося п’ятнадцять, йому сорок. Спочатку жодних проблем не виникало. Уляна народила йому двох синів і двох дочок. Але з часом сімейний горизонт почало затягувати хмарами. Стосунки Ширая з молодою дружиною зіпсувалися, що привело до конфлікту довкола чималого посагу Уляни, в який втягнувся її батько. В результаті стосунки молодшого тестя і старшого та впливовішого зятя охололи нижче точки відновлення, і почалися сімейні усобиці, які тривали ще кільканадцять років по смерті Петра Бороздни у 1820-му.

Початки конфлікту сягають перших років шлюбу Степана Ширая. У червні 1802-го, через півтора року після весілля, 16-літня Уляна підписала папери, за якими вона передавала свій посаг чоловікові, але залишала за собою право переграти це рішення в майбутньому. Через сім років, у серпні 1809-го, вона підписала інший документ про передачу посагу дітям, а чоловік лишався управителем її майна. В документі не було умови, яка дозволяла Уляні забрати свою власність назад, якщо шлюб не складеться, а він уже давав тріщину. Перехід посагу до Шираїв не сподобався Борозднам, особливо патріархові родини і батькові Уляни Петру Бороздні. Швидше за все, тесть із зятем посварилися у цій справі ще 1809 року, хоча прямих доказів ми не маємо.

У нашому розпорядженні є лист Степана Ширая від 1811 року Миколі Івановичу Немировичу-Данченку, іншому зятю Петра Бороздни, який був одружений з молодшою сестрою Уляни. Микола Іванович походив з тієї самої родини Немировичів-Данченків, з якої вийшов один з найвідоміших режисерів в історії російського театру — Володимир Немирович-Данченко (1858-1943). Численними шлюбами ця родина була пов’язана з Борозднами, і схоже, що Микола Немирович-Данченко підтримував з Петром Бороздною особливо тісні стосунки. Степан Ширай вирішив скористатися цією обставиною і попросив Миколу виступити посередником у його конфлікті з Петром Бороздною. Він представив йому свій бік справи. Виявилося, що Ширай не тільки перебрав контроль над посагом Уляни, а й покинув її, виїхав зі свого маєтку в Солові і оселився у Стародубі.

Як пояснити таку поведінку? Ширай стверджував, що став жертвою дій Уляни, а сам ні в чому не винний. Він не міг далі жити в одному домі з гулящою і божевільною жінкою. «...Видеться воспрещают мне права гражданские, — писав Ширай Немировичу-Данченку, — жить в одном доме — испуг, страдание и многие предосторожности, ибо свежеперехваченная переписка состоит в желании мне смерти, в похищении имущества и в похоти скотской; клянусь всемогущим Богом, что я не имею никакой ненависти за все мне сделанное, признавая все то за произведения злых духов; болезнь, притом неутолимая, к мерзостям без разбора, тревога ежечасная в доме, привлечение со всех сторон мошенников, разврат домашних и беспрестанно подвергать себя опасности — все это заставило бы меня давно принять другие меры, если бы я не уважал прав человечества и не боясь гнева Господня, потому что там нет преступления, где творится невольным побуждением». Відставний генералстверджував, що не мав наміру заволодіти посагом Уляни: «владеемое мною имение для зависти кажется быть только стромким [огромным], но мое собственное превосходит вдвое; не для прихотей и тщеславия, а для благосостояния детей моих я должен сохранять и защищать его от всякого неправого притязания».

Що Степан Ширай мав на увазі? Багато родичів і сусідів Шираїв відгукнулися про Уляну як про жінку «умную, кроткую и добродетельную», мовляв, характер вона мала «тихий, скромный, благородный». Але дехто пам'ятав іншу Уляну Ширай. У 1840-х роках, після Уляниної смерті (вона померла 1839-го), один з сусідів Шираїв, колезький асесор Животкевич розповідав суддівським чиновникам, які з'ясовували родинні усобиці Шираїв, що Уляна була «характера скромного, но сложения горячего». Він свідчив: «Ульяна Ширай имела болезненный припадок в роде сумасшествия и тогда дарила кому что попало и в забывчивости выходила из границ благопристойности к мужескому полу. Во время освящения соловского дома, когда Ширай жил с женою, по просьбе первого преосвященный черниговский [архієпископ Михайло Десницький] назидал Ульяну Ширай в особой комнате о верности супружеской».

У графа Гудовича, родича Степана Ширая, виходила більш зважена картина, але й він відзначав хворобу Уляни. Він розповідав суддям, що «редко имел случай видеть жену Ширая, но ему всегда казалось, что в свободное время от болезненных припадков она была в обращении скромна, кротка и приветлива». Ще один сусід, дійсний статський радник Іскрицький заявляв, що «слышал отродных своих, посещавших Ульяну Ширай, что она, будучи в болезненном состоянии, предпочитала беседу и занятия, званию ее не свойственные: любила жить в людском флигеле, а не в доме, и об одежде не была довольно заботлива». Лікар Кузьмінський, який лікував Уляну Ширай в останні роки її життя, розповів, що вона «имела общее умопомешательство, продолжавшееся иногда по неделе и обнаруживавшееся бессонницею, говорливостью или молчаливостью и угрюмостью».

Ці свідчення не лишають сумнівів, що Уляна Ширай була душевнохворою. Можливо, Ширай цілком щиро писав у листі Немировичу-Данченку, що йому не лишалося нічого іншого, як перебрати на себе управління Уляниним посагом в інтересах їхніх же дітей. Напевно, так само щиро він писав і про те, що боїться за своє життя. Зважаючи на душевний стан Уляни, він мав причини непокоїтися. Але родина Уляни дивилася на справу по-іншому. Петро Бороздна хвилювався за долю майна, яке віддав у посаг доньці. Найімовірніше, він не хотів розголосу, що Ширай та його донька живуть окремо. Мало того, до родини дійшли чутки, що після того, як у грудні і8и року Ширай переїхав з Солови у Стародуб, слуги Шираїв погано ставляться до Уляни. Її зневажає управитель маєтку, а кріпаки постійно контролюють її і не дають виїхати з села. Стосунки двох родин ще погіршилися в листопаді 1818-го, коли Уляна народила третього сина, Олександра: Степан Ширай заявив, що вдома у відповідний час не жив, і дитину не визнав. Коли Олександру виповнилося чотири роки, Ширай звелів забрати його в Уляни і віддати на виховання селянській родині в одному зі своїх сіл.

Рішення Степана Ширая забрати дитину розбило серце Уляни і, мабуть, загострило її душевну хворобу. Одинокою надією лишився старший син Михайло Ширай (1802-1833), студент Московського університету, єдиний член родини, здатний діяти незалежно від старого Ширая. Уляна взяла з Михайла обіцянку, що він буде Олександрові за батька, і той дотримав слова. Він спершу віддав хлопчика в родину одного новгород-сіверського священика, а потім забрав його в Москву. Хлопчик виховувався під іменем Олександра Заботіна клопотами Анни Василівни Кубаревої, матері Олексія Кубарева, професора Московського університету і приятеля Михайла. Він мав готувати Олександра до вступу в Московський університет. Але доля розпорядилася інакше: Михайло Ширай, єдиний опікун хлопчика, помер на початку 1830-х років. Мадам Кубаревій нічого не лишалося, як віддати Олександра в сиротинець, де він навчався ремесла. Уляна Ширай так і не відійшла від втрати Олександра і смерті Михайла. Після тривалої хвороби вона померла 1839 року.

Степан Ширай прожив ще два роки. По смерті Уляни він вжив пересторог, щоб Олександра не визнали його сином і все майно родини успадкували дві їхні доньки. За наказом Ширая церковні книги із записом про народження Олександра за 1818 рік було підправлено, потрібні сторінки замінили іншими. Підробку викрили після смерті Степана Ширая, коли Олександр при допомозі материних братів, Івана і Миколи Борозден, почав судитися за свою частину спадку. Дві доньки Ширая подали зустрічний позов. Суд розтягнувся на довгі роки, справа Шираїв перетворилася на серіал і джерело безкінечних пліток стародубського дворянства. Суд ухвалив рішення на користь Олександра Заботіна і родини Борозден, яка його підтримала. Йому не тільки дозволили використовувати прізвище Ширай, а й віддали маєток Степана Ширая в Солові.

Врешті-решт конфлікт Шираїв з Борозднами відійшов у минуле, але він лишив глибокий слід у житті і пам'яті його учасників і відклався у багатьох історичних джерелах тієї епохи. Не виключено, що серед цих джерел є не тільки судові протоколи, а й «Історія русів», у якій міг проявитися конфлікт Шираїв з Борозднами і незадоволення Степана Ширая свояками. Епізод про полковника Крижановського, наскільки його можна було повернути проти Борозден, цілком вписувався у такий розклад. Те саме стосується горського епізоду, в якому імені Борозден не згадано взагалі. В останньому випадку автор міг оминути цю родину не для того, щоб їм не нашкодити, а навпаки, щоб не згадувати їх у контексті, який міг викликати симпатії читачів.

Що ми знаємо про стосунок Степана Ширая до «Історії русів»? Згідно з версією, яку розповів стародубський дворянин та історик-аматор Олександр Ханенко (1816-1895) і записав Олександр Лазаревський, перший відомий список твору було виявлено 1828 року в гринівському маєтку графа Іллі Безбородька (1756-1815). Його знайшли в бібліотеці палацу, зведеного на початку XIX століття — великий двоповерховий будинок з портиком у шість колон, який, хоча і в поганому стані, зберігся до сьогодні. Ходила чутка, що палац спроектував знаменитий архітектор ДжакомоКваренґі, який звів багато будинків у Петербурзі. Граф Григорій Кушельов, родич Безбородьків, писав у вересні 1825 року, що палац у Гриневі перевершує деякі фамільні палаци в столиці,«обширный в десять раз великолепием и лутче петербургского, которой убран францускими готелисами и наполнен вещами, туда занесенными, и картинами, которой один стоит более полумилиона».

Гринівський маєток лежав за 17 кілометрів на схід від Стародуба і за 25 кілометрів на північ від понурівського маєтку Михайла Миклашевського. Восени 1825 року, коли Понурівку відвідував Олександр фон Бріген, маєток перейшов від дружини Іллі Безбородька Ганни Ширай, яка померла попереднього року, їхній доньці Клеопатрі. Гринівський список «Історії русів» нібито знайшли через три роки, коли маєток у збіднілої Клеопатри викупив князь Сергій Голіцин, герой війни з Наполеоном. Рукопис виявили Степан Лашкевич і Олександр Гамалія, два чиновники стародубського суду, які описували бібліотеку. Вони повідомили про знахідку Степану Шираю, на той час предводителю дворянства Чернігівської губернії. Він нібито розпорядився зробити копію.

Оглоблин вважав цю історію апокрифічною і сумнівався не тільки в даті першої появи «Історії русів», а й у тому, що гринівський маєток справді колись перейшов Голіцину. Його скептицизм був тільки частково виправданим. Важливі моменти версії Лазаревського-Ханенка підтверджуються іншими джерелами. Голіцин, наприклад, справді купив цей маєток 1828 року. Але в оглоблинському скепсисі були і певні резони. «Історію русів» добре знали на Стародубщині ще до того, як її «відкрили» 1828 року. Один доказ дає лист фон Брігена, написаний восени 1825-го. Інший пов’язаний з самим Степаном Шираєм, а саме із одним щоденниковим записом, зробленим улітку 1821 року — за сім років до гринівської знахідки і за чотири роки до понурівського листа фон Брігена.

Третього червня 1822 року Михайло Погодін (1800-1875), двадцятилітній студент Московського університету, майбутній знаменитий історик і один з чільних російських слов’янофілів, записав у щоденнику цікаву розмову, яку він мав того дня про поширені в «Малоросії» настрої. «Теперь у них не осталось [и] тени прежних прав. Малороссы себя называют истинными россиянами, прочих москалями. Москва была следоват[ельно] что-то особенное. Не совсем любят их. Раскольников называют также москалями. Мазепу любят. Они прежде не поставляли рекрут, но [имели] полки. Таким образом были полки Черниговские, Северские и т. д. Это гораздо лучше. С одной стороны все, и от этого дружнее, согласнее. А теперь иркутец стоит возле киевлянина, архангелогородец подле астраханца, что за толк».

Погодін — цікава і суперечлива постать в історії російсько-українських стосунків. Він дружив з Михайлом Максимовичем і спершу підтримував молодий український інтелектуальний рух, але після арешту кирило-мефодіївців виступив проти нього. Що стосується «Історії русів», Погодін ішов услід за іншими дослідниками пам’ятки: на зміну початковому захопленню прийшов критицизм. Він зрадів публікації Бодянського 1846 року і записав у щоденнику: «Прочел с удовольствием Конго. Что за ужасы делали там наши герои и Петр». Згодом Погодін висловлювався набагатообережніше. 1869 року він писав Максимовичу: «Есть ли известия о подлиннике Конисского? Не исправлен ли кем его язык? ...Не есть ли здесь его патриотическое благокознение (?) Хорошо ли издание Бодянского?» Погодін міг відповісти на це питання краще за своїх кореспондентів з Максимовичем включно. Судячи із запису в щоденнику Погодіна від червня 1822 року, він був до кола автора «Історії русів» ближче за решту дослідників цього тексту.

У погодінському щоденнику за з червня згадано розмову з Олексієм Кубаревим, наставником Погодіна у Московському університеті, і близьким другом Кубарева Михайлом Шираєм, сином Степана Ширая. (Саме у Кубаревих Михайло прилаштував на виховання свого «незаконнонародженого» брата Олександра.) Від молодого Ширая, теж студента Московського університету і конкурента Погодіна у змаганні за золоту магістерську медаль, Погодін дізнався про українські настрої і записав про це у щоденнику. Далі вони говорили «о некоем Судиенке, который, не занимая никакой должности гражданской, управлял, по одному внушенному почтению, целым городом; о Михаиле, петербуржском митрополите», якого начебто обожнювали в Чернігові. Настрої, зафіксовані Погодіним, панували в українському колі родини Шираїв. Судієнки були пов’язані з Шираями, а батько Михайла Ширая Степан добре знав петербурзького митрополита Михайла Десницького, колишнього чернігівського архієпископа, який відвідував його в Солові і намагався напоумити Уляну Ширай.

З одного боку, погодінський щоденник підтверджує думку Оглоблина, що «Історію русів» «відкрили» не 1828 року, а раніше, — з цим погоджуються всі сучасні дослідники пам’ятки. З другого боку, він робить генерала Ширая, одного з головних фігурантів версії, яку Оглоблин заперечує, набагато важливішою і цікавішою персоною, ніж вважалося раніше. Судячи з погодінського щоденника, Степан Ширай та/або деякі члени його родини поділяли основні ідеї «Історії русів» задовго до того, як старий генерал почав поширювати списки твору. У цього факту може бути два пояснення: або Шираї читали цей твір до 1822 року, або автор «Історії русів» походив з близького до Шираїв кола. Відомі сьогодні історичні джерела додають вірогідності обом припущенням. Як вказав Оглоблин, зв'язок Шираїв з гринівським маєтком, де начебто вперше знайдено загадковий рукопис, не обмежувався тим, що Ширай обіймав посаду чернігівського маршалка. Цей маєток належав родині Шираїв у XVIII столітті і перейшов Безбородькам як посаг 14-річної нареченої Іллі Безбородька Ганни Ширай, двоюрідної сестри Степана Ширая. Ілля помер 1815 року, і вона володіла маєтком до самої своєї смерті 1824 року. Отже, Степан Ширай не був чужим у Гриневі і міг мати доступ до бібліотеки двоюрідної сестри задовго до 1828 року. Він міг прочитати «Історію русів», якщо вона вже була в бібліотеці, або й сам її туди покласти.

Запис у погодінському щоденнику порушує важливе питання про коло друзів і родичів Ширая, які могли сповідувати погляди, що про них з Погодіним говорили Михайло Ширай і Олексій Кубарев. Хто вони? Цілком можливо, що до цього кола належав автор «Історії русів» або люди, в той чи той спосіб дотичні до написання твору. Спробуймо реконструювати коло Шираїв, починаючи з «пенсійної» біографії самого Степана Ширая.

Ширай вийшов у відставку 1797 року і оселився в Солові, але був ще повен енергії і бажання служити. Згідно з однією апокрифічною історією, Ширай, незадоволений роботою місцевого губернатора, запропонував свої послуги імператору Павлу І. Це виявилося хибним кроком. Імператор так і не пробачив Шираю заворушень у його полку, а всемогутнього Олександра Безбородька вже не було (він помер 1799-го). Відповідь Павла І Шираю опублікував у другій половині XIX століття А. В. Шереметев. «Господин ст[атский] сов[етник] Ширяй! — писав імператор. — Достижение вимперии высших почестей позволительно всякому; желание ваше быть малороссийским генерал-губернатором похвально; но для сего мало одного вашего желания, необходима к этому и моя воля, а я вам оной не соизволяю. Павел». 

Справжній це лист чи ні, але він ліг в основу багатьох історій про гострого розумом і ексцентричного Степана Ширая. Особливо популярними були анекдоти про поблажливе ставлення Ширая до своїх злодійкуватих управителів. Наприклад, такий. Шираю якось розповіли, що його управитель краде і вже звів собі будинок у Стародубі, та порадили взяти іншого. На що Ширай дотепно відповів, що старий управитель вже має будинок, а новому ще треба буде накрасти. Іншим разом Ширай, дізнавшись, що управитель краде, велів зашити йому кишені і привести крадія до себе. А коли той прийшов, наказав йому засунути руки в кишені. Управитель не зміг. «Куди будеш крадене класти?» — спитав Ширай. Управитель зашарівся. «Що, соромно? Злодій ти, злодій. Іди геть!» — сказав Ширай і відпустив його.

За мірками свого часу Ширай поблажливо ставився не тільки до управителів, а й до селян, яких у нього було понад дві тисячі. Судячи з історій, які розповідав його син Михайло Ширай Погодіну, відставний генерал намагався покращити життя селян. Погодін записав у щоденнику, що якось зайшов до Михайла Ширая, вони прогулялися по Кремлю, згадували старі часи, милувалися краєвидом і говорили про життя в Росії. Далі він записав розмову про селянське питання: «Свобода крестьян не должна быть введена у нас теперь, по крайней мере в некоторых губерниях. Доказательство очевидно: казенные крестьяне живут не лучше помещичьих... Народ не может еще пользоваться свободою, как должно. Мих[аил] Степанович] [Ширай] уверял меня, что крестьяне отца его очень много сетовали на него за то, что он выстроил им новые избы; они хотели лучше коптиться в старых. К переменам должно приступать исподволь; должно ограничить права помещиков, определить обязанности крестьян».

Сусіди, родичі та друзі знали Степана Ширая не тільки як людину ексцентричну. Він був також невичерпним джерелом спогадів про старі добрі часи. Михайло Погодін охоче записував у щоденнику численні анекдоти з життя Олександра Суворова, які Степан Ширай розповідав Олексію Кубареву. Судячи з цих розповідей, Ширай зі своїм колишнім командиром Суворовим були невисокої думки про імператора Павла. Згідно з історією, почутою від Ширая, «Суворов также сказал одному генералу, привезшему ему какое-то известие от Павла: скажите от меня, если можете, Государю, что жизнь моя в его руках, но слава моя выше его». Суворовякось написав Павлу про своїх колишніх підлеглих, які розійшлися із законом: «голова моя часто летала под смерть при вашей Матушке; если нужна она теперь для спасения сих несчастных, она готова». Більшість історій стосувалися катерининських часів. Наприклад, про те, як Ширай прийшов до Суворова невдовзі по тому, як оголосили про смерть Катерини II. Засмучений Суворовнібито зустрів Ширая такими словами: «ах проклятые стихотворцы, ах злодеи, как можно им верить. Вот говорили, что Екатерина бессмертна, а она умерла».

Ширай явно дорожив спогадами про минуле. Коли 1826 року Ширая з нагоди коронації імператора Миколи І нагородили орденом св. Володимира третього класу, він відмовився його прийняти. Щоб отримати цю нагороду, треба було здати орден св. Володимира четвертого класу, який він отримав з рук Катерини II. Побачивши його вперше з цим орденом, Суворов спитав, що це означає. Ширай не поступався Суворову дотепністю і відповів: «Значит, что я храбр, да не вельми». Ці слова моментально рознеслися по всій армії. Ширай хотів сказати, що справді хоробрим солдатам дають орден св. Георгія, але свій «не вельми храбрый» орден здавати не захотів. Якби це був звичайний випадок, то Шираю довелося б узяти орден св. Володимира, адже начальство вирішувало, кому який клас давати. Але Ширай зв’язався із впливовим петербурзьким покровителем, і у вересні 1826 року замість ордена св. Володимира третього класу йому дали орден св. Анни першого класу.

Він дуже пишався цією нагородою. На єдиному відомому нам портреті Степана Ширая відставного генерал-майора зображено із зіркою і стрічкою ордена св. Анни. Сучасники згадували розкішні бали і обіди у Шираїв, на які господар «являлся в нанковом сюртучке с Анненскою звездою». Говорили таке: «Получение этой награды он захотел увековечить и в родовой вотчине выстроил великолепный дворец, долженствовавший из роду в род свидетельствовать перед потомками о чести, которой некогда удостоился его строитель. Дворец сооружен был в форме анненского креста: в средине его — круглый зал, наподобие круга, имеющегося в средине анненского креста, а на куполе — изваяние св. Анны, соответствующее такому же изображению на кресте».

Йдеться очевидно про будинок Ширая в Пантусеві під Стародубом. Наприкінці 1811 року він переїхав з Солови, села своїх батьків, у Стародуб, а в другій половині 1820-х років продав свій стародубський будинок і купив новий маєток у селі Пантусеві за 6 кілометрів на північ від міста. Ширай купив цей маєток у Будлянських, старої козацької родини, пов'язаної з останнім гетьманом України Кирилом Розумовським. Маєток був розкішний. На початку XIX століття його відвідав російський письменник князь Петро Шаліков; він був настільки вражений садком і парком, що порівняв його з підмосковним маєтком Шереметєвих у Кусково. Гість з Москви написав про Пантусів так: «Деревня с старым большим домом, с старым регулярным садом, к которому примыкает дикая обширная роща. Вообще прекрасное ее местоположение, живописные вокруг виды, которыми любуетесь вы из окон дома, из проспектов аллей, из теней павильонов». «Какая-то особливая физиономия... Пантусова напоминает вам всеминутно Кусково», — завершив він.

Решту життя Ширай провів у своему стародубському Кусково. У 1818-1828 роках, будучи предводителем чернігівського дворянства, він регулярно їздив у Чернігів, але центром діяльності Ширая в ці роки лишалися Пантусів і Стародуб, де він володів численною нерухомістю. Ширай був людиною популярною, його прийняття славилися по цілому краю. Згідно з Олександром Ханенком — тим самим, який розповів Олександру Лазаревському про знахідку «Історії русів» у гринівському маєтку Іллі Безбородька, дім Ширая «соединял все тогдашнее лучшее общество северных уездов». Ханенко народився і8і6 року і про далекі 1820-ті роки писав не з власних спогадів, а зі слів своїх родичів. Завдяки родинним зв’язкам, блискучій військовій кар’єрі, службі предводителемчернігівського дворянства вкупі з незалежним характером і багатством Ширай грав провідну роль у стародубському високому товаристві і залишив по собі довгу пам’ять.

Але що це за «лучшее общество» Ширая? Хто до нього належав? Судячи з погодінського щоденника, Ширай особливо тісно спілкувався з родичами і сусідами, які мали схожий досвід на імперській службі. Одним із таких людей був Осип Судієнко. Влітку 1821 року його відвідали Олексій Кубарев і молодший Ширай. Судієнки були родичами Шираїв. Дід по матері Осипа Судієнка — СтепанСпиридонович Ширай був дідом по батьку Степана Ширая. Судієнко служив секретарем Олександра Безбородька в Петербурзі і управителем маєтків братів Безбородьків в Україні. Він діставав титули й маєтки за службу Безбородькам і сам багатів, керуючи їхнім майном. Шлях Судієнка до влади й багатства в Петербурзі вважали яскравим прикладом «малоросійської» корупції.

Судієнко мав розкішний палац у селі Очкиня. Його влада і багатство викликали в Україні священний трепет: така розкіш траплялася тільки в столиці. Судієнко щедро жертвував на місцеві культурні й історичні ініціативи. 1809 року на прохання місцевого губернатора він пожертвував велику суму (50 000 рублів) на будівництво церкви на місці Полтавської битви у пам’ять полеглих там солдат. Ця пожертва була замаскованим хабаром: Судієнко хотів, щоб імператор визнав його позашлюбного сина Михайла законним нащадком. Отримавши особистого листа Олександра І з подякою, Осип подвоїв пожертву. Михайло Судієнко, друг Пушкіна, згодом став головою Київської археографічної комісії і цікавився козацьким літописанням. 

Згідно зі щоденником Погодіна, особливе місце у спогадах Ширая про старі добрі часи займав граф Петро Завадовський, виходець зі Стародубщини і високий імперський чиновник. Завадовські доводилися Шираям родичами: з Шираїв походила мати Петра Завадовського, а молодий Петро виховувався у діда по матері Михайла Ширая. Живучи в Петербурзі, він охоче згадував українських Шираїв, вони були його найближчими родичами. Погодін у щоденнику записав таку історію про палац Завадовського: «Он выстроил свою деревню Ляличи по-царски: огромный дворец, заведения; огородил лес каменною стеною на 20 верст и пр. и дал блестящий стол. Ширай, не пойдя ужинать и оставшись вместе с ним, спросил его: скажите, граф Петр Васильевич, для чего вы все это сделали? Вы имели в виду потомство? Нет, отвечал он, я хотел пожить так, как хочется три дня, теперь живу три месяца и доволен».

Маєток Завадовського у Ляличах справляв незабутнє враження. Князь Шаліков зупинявся там на початку XIX століття і описав його у розділі «Екатеринин дар» своїх нотаток: «Когда вы смотрите здесь на безыскусственную богатую природу и на великолепный городской дом, то воображаете его гостем, иностранцем, который забрел сюда из петербургской Миллионной...» Шалікова вразив англійський парк і «белый величественный павильон, осененный с трех сторон высокими густыми деревьями; приближаетесь к нему и видите в центре колоннады его Задунайского Ахиллеса — бронзовую во весь рост статую на диком мраморном пьедестале», — писав він. Це був пам’ятник на честь князя Петра Рум’янцева-Задунайського, покровителя Завадовського і колишнього генерал-губернатора Малоросії, який інкорпорував Гетьманат у Російську імперію. За перемогу над турками він отримав почесний титул «Задунайський». «Он изображен, по обыкновению, в римской одежде,— писав Шаліков про пам’ятник, — с открытою головою; шлем его повешен на сучке пня, на котором герой присел немного, чтоб отдохнуть после бессмертного труда своего; в одной руке у него фельдмаршальский жезл свой, которым касается он к щиту герба своего, у левой ноги стоящему, и имеющему сей латинский девиз: non solum armis (не только оружием)». Прикметно, що культ Петра Рум’янцева серед українського дворянства на початку XIX століття символізував водночас і лояльність, і опозицію імперії.

Якщо вірити щоденнику Погодіна, лейтмотивом українських скарг було незадоволення політикою, яку імперська влада провадила в колишньому Гетьманаті. Для таких настроїв було багато причин, резони для них мали не тільки колись успішні люди на зразок Ширая, а й пересічна українська шляхта. Не дивно, що в коло родичів, сусідів і друзів Ширая входить більшість наших «незвичних підозрюваних».

Ханенко особливо виділяв у цьому колі Михайла Скорупу, який регулярно бував у домі Ширая, його портрет, як можливого «підозрюваного», ми намалювали в одному з попередніх розділів. Ширая та Скорупу — двох відомих стародубських діячів поєднувала не просто дружба: батько Михайла Скорупи, який доводився племінником Павлу Скорупі, виховувався у своїх близьких родичів Шираїв. Кілька поколінь ці дві стародубські родини були тісно пов’язані між собою шлюбами. Брат Павла Скорупи Григорій породичався з Шираями ще в 1720-х роках.

Ще одним близьким знайомим Ширая був наш інший «підозрюваний» Іван Лашкевич — він жив у Брахлеві за якихось 12 кілометрів на південний схід від Солови, родинного маєтку Шираїв. Саме через Ширая Лашкевич передавав з Петербурга, де він боровся за майно своєї дружини, приватні листи додому. «Теперь сие [письмо] отпущаю через соседа моего и друга Степана Михайловича Ширая, в надеянии, что дойдет к тебе скоро через Брахлов», — писав Лашкевич Настасії у червні 1791 року. Лашкевич був тільки на чотири роки молодший за Ширая, очевидно вони знали один одного з дитинства. З цього листа можна припустити, що на початку XIX століття, коли генерал-майор вийшов у відставку і повернувся на Стародубщину, Лашкевич був бажаним гостем у його домі. 

Далі йшло коло близьких родичів. Серед них інші «підозрювані»: племінники Ширая Галецькі, які на початку XIX століття обіймали ряд дворянських посад на Стародубщині. Стосунки цих двох фамілій сягали першої половини XVIII століття, коли генеральний бунчужний Семен Галецький взяв дружину з Шираїв. Його онук Іван Петрович Галецький підтримав сімейну традицію і одружився з Ганною Михайлівною Ширай, сестрою Степана Ширая. Ще одна стародубська родина, яка мала близький стосунок до Шираїв, і знову «підозрювані» — Миклашевські. Один з героїв «Історії русів», стародубський полковник Михайло Андрійович Миклашевський, доводився Степанові Шираю прадідом по батьковій лінії.

Ще тісніший сімейний зв’язок мали з Шираями інші «підозрювані» — Гудовичі. Василь Андрійович Гудович, куди помітніший за полковника Миклашевського персонаж «Історії русів», доводився Степану Шираю дідом по матері. Донька Василя Марія Гудович була матір’ю Степана Ширая, а її численні брати, зокрема Андрій та Іван, доводилися йому, відповідно, дядьками. Відомо, що Степан Ширай підтримував добрі стосунки з Гудовичами. Нарешті, Ширай перебував у близькому, хоч і непростому стосунку до Борозден, які також мали бувати у його маєтках.

Що ми ще знаємо про особисте життя і коло друзів Ширая? Він був неперевершеним оповідачем. Погодін фіксував тільки епізоди його розповідей, прямо пов’язані з головними діячами Російської імперії, але шираївські історії про Україну XVIII століття мали бути не менш цікавими і барвистими. Ми знаємо, наприклад, що він був автором спогадів про те, як Катерина II 1787 року проїздила через Новгород-Сіверський і розмовляла з Василем Ханенком, колишнім ад’ютантом імператора Петра III. Виникає спокуса припустити, що деякі з цих історій потрапили на сторінки «Історії русів», автор якої приділяє чимало уваги сімейним історіям стародубського дворянства.

Степан Михайлович Ширай помер у Пантусеві 1841-го у віці 80 років — за мірками середини XIX століття він був глибоким старцем. Генерал-майор Гудович, родич Ширая, свідчив, що «Ширай был честолюбив и горд, а к крестьянам своим и служителям весьма снисходителен; с детьми суров». Сусіди відгукувалися про нього:«человеколюбив, тверд, решителен, благороден, добр, весел, любил общество, гостеприимен, строг, скрытен, неуступчив, своенравен, горд, честолюбив, помнил нанесенное ему огорчение». Ширай лишив по собі тривку пам’ять — скелет у сімейній шафі і нерозгадану загадку рукопису «Історії русів», що його він активно поширював.

То ким же був Степан Михайлович Ширай? Просто популяризатором загадкового тексту? Чи, може, його меценатом, а то й співавтором?