Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 6. Українська державність наприкінці XVII-XVIII ст.

Лекція № 8. Обмеження та ліквідація української автономії кінця XVII-XVIII ст.

1. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи.

2. Причини та наслідки поразки І. Мазепи.

3. Пилип Орлик і Конституція України.

4. Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії.

5. Остаточна ліквідація царизмом української автономії України.

6. Політична ситуація на Правобережжі в кінці XVII-XVIII ст.

1. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи.

Після укладання Переяславського договору російська влада неухильно стала постійно втручатися у внутрішнє життя українського суспільства, маючи на меті не лише обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворити на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію цих напрямів царизму.

Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини в кінці XVII ст. Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р., Польща відмовилася від протекторату на Січчю.

У середині XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. у Гетьманщині й до 1765 р. у Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили - козацьке військо. Найбільшу групу становили «городові» козаки - ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх у другій половині XVII-XVIII ст. була різною: формально - від 20 до 30 тисяч, фактично - до 55-89 тисяч. У 70-ті роки XVII ст. були сформовані «охотницькі» (наймані) полки, яких використовували переважно для придушення народних виступів. У ливні 1765 р. маніфестом Катерини ІІ замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки. Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. Вона поєднувала владну систему Речі Посполитої і сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.

Територія Української козацької держави з другої половини XVII ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Проте навіть 1745 р. Колегія іноземних справ Росії стверджувала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені. Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Г етьманщиною.

Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи. Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України демократичних традицій військово-козацької системи, сфери функціонування Магдебурзького права. Ліквідація цих суспільно- політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм були неминучими.

Найбільш чітко політика обмеження автономії України проявилась в Коломацьких статтях, україно-московській угоді, укладеній на козацькій раді, що відбулася над р. Коломак (тепер Харківська область) 25 липня 1687 р. при обранні гетьманом І. Мазепи. 22 статті обмежували й навіть у дечому ліквідували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України.

Основні умови нової україно-московської угоди такі:

• підтверджувалися надані раніше козацькі та гетьмансько-старшинські привілеї;

• зберігалися 30-тисячне реєстрове козацьке військо і компанійські полки;

• козацька старшина зобов’язувалася наглядати за гетьманом і доносити на нього царському уряду;

• гетьман позбавлявся права заміняти на «урядах» вищу старшину без царського дозволу, а старшина - скидати гетьмана;

• суттєво обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями;

• гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. він був зобов’язаний дотримуватися «вічного миру і союзу» з Річчю Посполитою, тобто фактично зректися Правобережжя;

• гетьман зобов’язувався направляти козацьке військо для участі у походах Московії проти Кримського ханства і Османської імперії;

• листи і документи, отримані із сусідніх держав, наказувалося, не відкриваючи, надсилати до Москви;

• перебування у гетьманській столиці - Батурині - полку московських стрільців для контролю над гетьманом;

• українським купцям «під жорстким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі й підтримувати торговельні зв’язки з Кримом;

• українці під загрозою смертної кари зобов’язувалися приймати від царських вояків знецінені московські гроші;

• в окремій статті вимагалось, щоб «никто не голосов таких не испущал, что Малороссийский край - Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно - их царского Пресветлого Величества самодержавной державы»;

• уперше було законодавчо визначено необхідність злиття українського і російського народів усілякими засобами «неразорванное и крепкое согласие». Для цього рекомендувалося заохочувати українсько-московські шлюби.

Мазепа Іван (бл. 1639-1709) - гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво- Могилянській академії, згодом - у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном - у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У1659-1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663р., а в 1669р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У 1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані А. Самойловичу. У 1687р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського Петра І та його двору. Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об’єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королемКарлом ХІІ відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспільства. Бюрократ і дипломат за характером, він намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького «вільнодумства» й водночас зміцнював кріпосницькі домагання старшини, її станові права. При Мазепі процес знищення автономії України і форм виборного козацького правління набирав темпів.

Соціальна політика Мазепи, що насамперед враховувала інтереси старшини (хоча він намагався обмежити її апетити), не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 р., коли він змінив політичну орієнтацію. Напевне, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, старшинським вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.

І. Мазепа, як зазначав М. Брайчевський, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краї. Як відомо, земельна власність старшин існувала у формі рангових (гетьманські та царські пожалування, надані на період перебування на певній посаді) та приватних володінь. Дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) фільварків на постійні. Генеральні й полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Існували також козацькі й селянські господарства по 50-80 десятин, а яких було по 20-30, а то й більше голів великої рогатої худоби. Збільшувалася земельна власність православних монастирів: на початку XVIII ст. їм в Гетьманщини належало майже 300 сіл та хуторів. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювала козаків на своїх підданих. Цей процес подекуди супроводжувався насильством й зловживаннями. Поглиблювалась майнова нерівність серед козацтва, а 1698 р. вона була узаконена: козаків розділили залежно від майнового стану на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні їх на службу).

Становище старшин особливо зміцнилося на початку XVIII ст. Реформи у сфері судочинства та податків (за Мазепи податок з волоки становив у середньому 1 крб. 20 коп. щорічно, а після цього - 2 крб. 88 коп.),опора на еліту свідчили про намір гетьмана створити в Україні прошарок національної аристократії, щоб за її підтримки зберегти оптимальний рівень автономії у складі Російської держави. Свої повноваження І. Мазепа захищав всіма засобами, в тому числі вдавався й до каральних експедицій, провокацій, страт, зближення із царем та його вельможами. Багато уваги доводилось приділяти запорожцям, які іменували гетьмана «вітчимом України». Наприкінці 1689 р. серед них зміцніла група козаків та старшин з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били татар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691-1693 рр. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків. Тоді гетьман змінив тактику й домігся, щоб січовикам цар сплатив борги одразу за два роки.

Вербуючи прихильників, Мазепа своєчасно й щедро виплачував козакам кінних полків гроші, сердюкам (гвардії) - одяг та платню. На відміну від І. Брюховецького, який хотів відокремити державні фінанси від гетьманського майна і передати перші під контроль царя, І. Мазепа об’єднав державні й гетьманські фінанси.

Не сприяв підвищенню авторитету гетьмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демократичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Мазепа - аристократично-панську. Не підтримували гетьмана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю козацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював і релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам про те, що гетьман - таємний католик. Ознайомившись з принципами державного будівництва у Франції, Голландії, Італії, Німеччині, Мазепа став прихильником саме європейських засад державності, які тогочасне українське суспільство сприйняти не могло. Гетьман зробив ставку на «Лева півночі» - шведського короля Карла ХІІ, бо з ним шукали союзу Англія, Франція, він був«Александром Македонским XVIII ст.», але цей вибір виявився не раціональним.

Саме за Мазепи Росія почала максимально використовувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо верхівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування.

Майже щорічно російські війська здійснювали походи в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне.

З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам- іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволення політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Г етьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсувати» втрату ним булави.

І. Мазепа та його прихильники добре розуміли, що будь-який результат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московської опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий поворот Карла ХІІ восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрямку Москви) суттєво змінив плани

І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою: залишитися вірним царю чи приєднатися до військ шведського монарха. Політичний вибір гетьмана став для Петра І неприємною несподіванкою, тому московська влада застосувала полярні методи поводження з українським народом: з одного боку, суворо карала російських військовослужбовців за наругу над жителями Г етьманщини, ліквідувала деякі статті оподаткування, з іншого - жорстоко карала та знищувала прихильників Мазепи.

Назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 р, відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність уже гетьмана І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату, уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. З 1712 р. утримання розквартированих в Гетьманщині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз’єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму. Виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після його поразки розвивалися з новою силою.

Інакше й не могло бути. Адже з такого важливого культурно-освітнього центру, яким була Києво-Могилянська академія, головним чином поширювалась консервативна, промосковська і промонархічна тенденція у розвитку політичної думки. Саме вони, а не національно-патріотичні й автономістичні ідеї з середовища, близького до козацької старшини, формували суспільну атмосферу.