Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

КУЛЬТУРА, НАУКА ТА ТЕХНІКА

Фелліні Федеріко

Фелліні Федеріко (20.01.1920—31.10.1993) — італійський кінорежисер, класик неореалізму і авторського кіно. Для стилю Фелліні характерні масштабність образів, міфологічний підтекст. Трагедійне і комедійне, раціональне та ірраціональне утворюють в його творчості емоційний художній сплав. Після закінчення школи працював у 1937—1939 pp. у Флоренції художником коміксів. Переїхавши весною 1939 р. у Рим, став співробітником журналу «Марк Аврелій». Там же познайомився з режисером Стено, завдяки якому з 1939 р. пробував свої сили в кіно. Брав участь у написанні сценаріїв кількох комедійних фільмів, пізніше вже виступав як співавтор-кінодраматург.

Восени 1943 р. одружився з актрисою Джульеттою Мазіною, шлюб з якою вилився в півстолітню творчу співпрацю. Знайомство з «батьком неореалізму» Р. Росселліні значно вплинуло на світогляд і майбутню творчість Фелліні, який всі перші післявоєнні роки виступав співавтором його неореалістичних фільмів і як драматург співпрацював з іншими режисерами неореалізму. У 1950 р. спільно з А. Латтуадою поставив свій перший фільм «Вогні вар'єте», а слідом за сценарієм М. Антоніоні — комедію «Білий шейх» (1952). Потім зняв фільм «Мамчині синки» (1953). Фільм «Дорога» (1954), універсальна притча з поглибленими психологічними характеристиками героїв, що принесла світову славу Дж. Мазіні, визначив ідейно-художній відрив Фелліні від неореалізму. Подальші фільми «Шахрайство» (1955) і «Ночі Кабірії» (1957) своїм вибором героїв-маргіналів цей відрив зміцнили.

Фільм «Солодке життя» (I960), який став явищем суспільного характеру і яким Фелліні відреагував на «епоху економічного дива» в Італії, втілив у собі невластивий йому соціологізм. Фільм став віхою в розвитку національного кіно. Авторський шедевр «Вісім з половиною» (1963) з явними автобіографічними аллюзіями, пов'язаними з образом кінорежисера у виконанні М. Мастроянні, рішуче оновив мову кіномистецтва і вплинув на творчість декількох поколінь кінематографістів. Після тривалої кризи середини 1960-х pp. («Джульетта та духи», 1964) в кінці десятиліття він знімає для американського телебачення фільм «Фелліні — блокнот режисера» (1969), а слідом — автобіографічну трилогію «Клоуни» (телефільм, 1970), «Рим» (1972), «Амаркорд» (1973), оновивши ними власну кіноестетику. Міфологізоване трактування античності та історії XVІІІ ст. являли собою його стрічки «Сатирикон Фелліні» (1969) і «Казанова Федеріко Фелліні» (1976).

Філософська притча «Репетиція оркестру» (1978) відродила минулу універсальну, новаторську манеру режисера. Останнє десятиріччя творчості при всій різноманітності знятих фільмів — саркастичний антифеміністський памфлет «Місто жінок» (1980), ностальгічні варіації на теми модерну в стрічці «І корабель пливе» (1983), антителевізійний шарж «Джінджер і Фред» (1985), попурі на власні кінематографічні теми «Інтерв'ю» (1987) і поетична алегорія «Голос місяця» (І990) — пройшло під знаком феллінівського академізму, загальновизнаного в усьому світі.