БОРОТЬБА НАРОДІВ ЄВРОПИ ТА АЗІЇ ПРОТИ ЧУЖОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ

Кордовський халіфат

Кордовський халіфат — мусульманська держава на Піренейському півострові. Він став політичним наступником Кордовського емірату, який переживав глибокий занепад. У 912 р. помер останній кордовський емір Абд Алла (888—912). Своїм наступником він призначив свого онука Абд ар-Рахмана. Абд ар-Рахман (Абдаррахман ІІІ) прийняв титур еміра, коли йому виповнився 21 рік. Своє правління він почав з відновлення миру на підвладних територіях і зміцнення центральної влади.

У 913 і 917рр. була приведена до покори арабська аристократія Севільї і Кармони; Севілью знову було включено до складу Андалуської корони. У наступні роки емір встановив свій контроль над непокірними прикордонними округами-марками.

У Нижній марці йому підкорився Бодахос; у Середній — Толедо; у Верхній — Сарагоса, яка стала васалом Леонського королівства. Військові успіхи принесли Абдаррахману III величезну популярність, на хвилі якої в 916—929 pp. він прийняв титул халіфа й «голови правовірних» і приєднав до свого титулу почесне ім'я ан-Насир лі-Діні-л-лах («той, хто звитяжно б'ється за віру Господа»). Цей акт затверджував незалежність правителя Андалуса від будь-якої іншої вищої мусульманської влади. Абд ар-Рахман аргументував свої домагання посиланнями на походження від дамаських халіфів (іспанські Омейяди були прямими нащадками Омейядів, вигнаних з Дамаску Аббасидами в 750 р.). У зовнішній політиці андалуський правитель зосередив увагу на боротьбі проти християнської Іспанії і проти впливу Фатимідів у Північній Африці. Ще до прийняття титулу халіфа Абдаррахману вдалося покласти кінець християнським набігам на мусульманську територію. Однак поширення мусульманського впливу було припинено під час правління Раміро II, короля Леона (932—950). Зі смертю Раміро II в 950 р. в християнських державах спалахнули міжусобиці, які сприяли їх ослабленню.

951—961 pp. принесли небачене зміцнення влади і впливу Абдаррахмана. Сюзеренітет халіфа і його наступників визнали король Леона, королева Наварри і графи Кастилії і Барселони, що підтверджувалося щорічною виплатою данини; відмова від сплати приводила до каральних експедицій. До 931 р. внаслідок ряду військових походів Абдаррахман став володарем великого регіону в Африці. Але після походу фатимід-ського воєначальника Джаухара в 959 р. під владою халіфа там залишилися лише міста Танжер і Сеута.

У листопаді 961 р. Абдаррахман III помер, залишивши трон своєму п'ятидесятирічному синові Хакаму II (аль-Хакіму) (961—976). За часів правління цього халіфа ал-Андалус процвітав, зберігаючи і зміцнюючи владу мусульман на півострові та в Північній Африці; він став одним з провідних центрів мусульманської цивілізації. Після Хакама II владу успадкував його син, малолітній і нездібний до управління країною Хітам II (976-1013).

Внаслідок інтриг владу в країні захопив Мухаммад ібн Абі Амір, який знаходився з 978 р. на посаді хаджиба (управителя палацу). Ібн Абі Амір ніколи не претендував на халіфський титул, але сконцентрував у своїх руках всі важелі державного управління. У 981 р. хаджиб прийняв титул Мансур бі-л-лах («Звитяжний з божою допомогою»), який у християнських хроністів був відомий як Альмансор. Період з 981 до 1008 pp., час правління ібн Абі Аміра і його сина Абд ал-Маліка, називають періодом аміридської диктатури. «Царювання» Мансура позначено великими військовими перемогами (йому приписують 57 успішних походів). Велика частина походів була направлена проти Леона і Кастилії. Вплив Андалуса поширився і на Північну Африку: у 998 р. син Мансура влаштувався у Фесі як справжній віце-король. Військова активність Кордови не припинялася і за Абд ал-Маліка.

Після успішної експедиції 1007 р. халіф подарував йому титул Музаффар (Звитяжний). Абд ал-Малік правив після смерті свого батька протягом шести років і виявився умілим адміністратором і талановитим воєначальником. Він помер при загадкових обставинах у 1008 р. З цього часу ідо 1031 р. країну роздирали міжусобиці.

У 1031 р. рада міністрів, що зібралася в Кордові, проголосила владу державної ради. На практиці вона правила тільки районом Кордови. На той час 30 міст півострова мали своїх незалежних правителів. Так почалася епоха «мулук ат-таваїф» («удільних князьків»).