КУЛЬТУРА ТА НАУКА В КРАЇНАХ ЄВРОПИ В XVI—XVII ст.

Відродження (Ренесанс)

Відродження (Ренесанс) — епоха в історії європейської культури XIV— XVI ст., що ознаменувала собою початок нового часу. Відродження як епоха європейської історії позначене багатьма знаменними віхами — зміцненням економічної та політичної незалежності міст, духовним бродінням, яке в результаті призвело до Реформації і Контрреформації, а також до Селянської війни в Німеччині, формуванням абсолютистської монархії (найбільш масштабної у Франції), початком епохи Великих географічних відкриттів, винаходом європейського книгодрукування, відкриттям геліоцентричної системи в космології і т. д. Однак першою його ознакою, як здавалося сучасникам, був «розквіт мистецтв» після довгих віків середньовічного «занепаду», розквіт, що »відродив» античну художню мудрість. Художня творчість і особливо образотворче мистецтво тепер стають універсальною мовою, яка дозволяє пізнати таємниці «божественної Природи».

Наслідуючи природу, відтворюючи її не умовно, а натурально, художник ніби вступає в змагання з Верховним Творцем. Мистецтво стає в однаковій мірі і лабораторією, і храмом, де шляхи природно-наукового пізнання і богопізнання постійно перетинаються. Етапи історії мистецтва Італії — батьківщини Ренесансу — довгий час були головною точкою відліку. Спеціально виділяють: увідний період, Проторенесанс («епоха Данте і Джотто», бл. 1260—1320 рр.), який частково збігається з періодом дученто (XIII ст.), а також треченто (XIV ст.), кватроченто (XV ст.) і чинквеченто (XVI ст.). Більш загальними періодами є Раннє Відродження (XIV—XV ст.), коли нові тенденції активно взаємодіють з готикою, долаючи і творчо перетворюючи її; а також Середнє (або Високе) і Пізнє Відродження, особливою фазою яких став маньєризм. Нова культура країн, що знаходяться на півночі і заході від Альп (Франція, Нідерланди, германські землі), сукупно іменується Північним Відродженням; роль пізньої готики там була особливо значною. Характерні риси Ренесансу яскраво проявилися також в країнах Східної Європи (Чехія, Угорщина, Польща), позначилися в Скандинавії. Самобутня ренесансна культура склалася в Іспанії, Португалії та Англії. Закономірно, що час, в якому одне з провідних місць займала «богорівна» людська творчість, висунув у мистецтві особистостей, що стали уособленням цілих епох національної культури. Уособленням Проторенесансу був Джотто, протилежні аспекти кватроченто — конструктивну суворість і задушевний ліризм — відповідно виразили Мазаччо і фра Анджеліко з Боттічеллі. «Титани» Середнього (або Високого) Відродження Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело — це художники-символи початкового етапу нового часу. Найважливіші етапи італійської ренесансної архітектури — ранній, середній і пізній — монументально втілені у творчості Ф. Брунеллескі, Д. Браманте і А. Палладіо.

Творчість Я. Ван Ейка, І. Босха і П. Брейгеля Старшого знаменує ранній, середній і пізній етапи живопису нідерландського Ренесансу. А. Дюрер, Грюневальд (М. Нітхардт), Л. Кранах Старший, X. Гольбейн Молодший затвердили принципи нового мистецтва в Німеччині. У літературі ж Ф. Петрарка, Ф. Рабле, М. Сервантес і У. Шекспір не тільки внесли винятковий, справді епохальний внесок в формування національних літературних мов, але стали засновниками сучасної лірики, роману і драми. Індивідуальна, авторська творчість приходить на зміну середньовічній анонімності. Величезного практичного значення набуває теорія лінійної і повітряної перспективи, пропорцій, проблеми анатомії і світчотіньової моделіровки. Художнім «дзеркалом епохи» стала ілюзорно-натуроподібна живописна картина, у релігійному мистецтві вона витісняє ікону, а в мистецтві світському породжує самостійні жанри пейзажу, побутового живопису, портрета. Остаточну самоцінність отримує мистецтво друкарської гравюри на дереві та металі. Антична ордерна система зумовлює нову архітектуру, головними типами якої є гармонійно ясні палац і храм. У літературі любов до латини як універсальної мови гуманістичної ученості співіснує зі стилістичним вдосконаленням національних, народних мов. У театрі на фоні бурхливого розвитку різних форм драми виділяються пишні придворні феєрії та міські свята.