Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З виступів українських послів в Австрійському парламенті при обговоренні українсько-польської справи (1908 p., травня 20—26)

Промова посла тов. Яцка Остапчука

Ходить тут, мої панове, безперечно о дуже важну справу, о справу велику і наглу. Ходить о нещасні відносини в краю, заселенім через два народи, котрі ніби доля на те звела до купи, аби був доказ, що жити в незгоді і бити ся — можуть і так близькі собі народи, якими є Поляки та Українці.

Видко, що на такий стан польсько-українських відносин в краю складають ся певні причини.

Ніхто нині не може сумнівати ся в тім, що в першім ряді за лихо, яке в Галичині коїть ся, за порядок, який тут панує — винна є і відвічати повинна польська шляхта, в якої руках находить ся ціла судьба нашого краю. Не буду широко говорити про господарку польської шляхти. Се значилоби повторяти те, що нині добре кождий знає, що особливо знає всякий, хто інтересує ся публичними справами нашої держави. Впрочім не якісь там чужі, але таки якраз польські історики, ба навіть такі, що то шляхту люблять, її славословлять, — осуджують її остро за її гуляще бурливе житє, — за її варварське поведене з бідним, поневоленим, спокійним народом. Прочитайте історію Польщі новозаіменового намісника Бобжинського, або ще ліпше, читайте ви історію иншого польського історика, Лозінського «Prawem і lewem» — «Правом і безправєм», — а переконаєте ся, що та шляхта своєю деморалізацією і здичинєм накликала на себе гнів найспокійнійших, народних мас. Не диво отже, що Лозінський в своїй історії каже: «cnota Polakow lezy poza Polakami». Лозінський очевидно помиляє ся тут, бо прецінь трудно брати на рахунок цілого польського народу те, що робила шляхта. Працюючий народ польський, хлоп польський був спокійним і нікому нічого не винен, ба навіть тим самим кулаком був битий і тими самими ногами доптаний, що український хлоп. Як доказ на те згадаю лиш тарнівську різню, коли то польські хлопи вирізали 1846 р. чотири тисячі панів в Тарнові.

Коротко кажучи: тяжке і невиносиме було житє навіть для польських людових мас за часів Польщі, але тим тяжше і тим гірше приходило ся жити тоді українському народови. Народні пісні і оповідання українського народу є переповнені терпінєм і болями, які наш бідний нарід цілі столітя мусів зносити від своїх душегубів. Память таких народних тиранів, як Стадницкі, як Потоцкі, або як їх звуть серед люду, Каньовскі як Вишневецкі і другі — ніколи не загине серед люду.

Не диво отже, що український народ часто зривав ся проти своїх гнобителів, аби

видертися з їх пазурів.

І ось власне через ті пориви, і через те, що наш народ бажав для себе волі, або бодай трохи ліпших умов житя, називає польський писатель Сєнкевич, а з Сєнкевичом всі названі і неназвані вшехполяки тай наші питомі царофіли — кождого сьвідомого Русина-Українця, гайдамакою, простим розбишакою, хотяй всі ті панове повинні знати, а певно знають, що ті народні пориви — повстаня нераз вибухали зі страшною непогамованою силою і потягали за собою всьо, що було живе та хотіло жити.

Та мігби може хтось сказати, що ті старі-дикі часи давно минули ся, тай, що тепер у нас цілком инакше, — зовсім добре.

Заявляю і підчеркує отеє:

Ті порядки які у нас в Галичині панують — є ніби продовженєм тих порядків, які панували в нашім краю і загалом в цілій колишній Польщі ще тоді, як то шаліюча польська шляхта гуляла — брикала і тим свою батьківщину виряджала на загибель. Польські шляхтичі самі знають найліпше, яка вина спадає на них за їх діла. Нехай буря шаліє довкола нас, ми сего не боімо ся, бо маємо безпечний дах над головою — казав перед трома роками в галицькім соймі один з тодішних провідників галицької шляхти ґр. Войтек Дідушицький, котрого шляхта посадила відтак на міністеріяльне крісло, аби могла бути ще безпечнійшою.

Тай люди в широкім світі нераз гостро картали ті наші галицькі порядки. Тай між тою правлячою клікою сидять люди, які не в силі спокійно дивити ся на те, що їх товариші виробляють та нераз говорять, що то не веде до добра. [...]

Промова посла тов. Гната Дашинського

Жалоби Українців, які від цілих десятиліть, чуємо в палаті, підносять ся з новою силою. Чи Палата матиме моральну силу, чи зможе показати політичну розвагу, щоб супроти сих жалоб занятаналежне становиско?! Чи Палата виявить сильну волю, щоб рани Галичини вилічити, приготовити господарські, політичні, адміністраційні і культурні реформи та завести мир, про який граф Дзєдушицький з піднесеними руками ревно молив, чи сторонництва більшосте та їх правительство схотять принята ту саму позу парламентарного зблязованя, певного рода парламентарного кретинізму, як дотепер?! Ходить тут о четверту часть держави, о вісім міліонів людности, о два народи, о великий граничний край — ходить о важну справу. Також те, про що вчера сказав міністер внутрішних справ, звучить як легковаженє. Ніхто не може опертись вражіню, що

морд з 12. цьвітня

надав сій діскусії трагічну вагу, ніхто не може мовчанєм поминути сего факту; становиско Поляків до Українців перед 12. цьвітня було б може зовсім иньше як тепер. Маю щире бажане, щоб пролита кров намісника не тільки у сторонництв, що взаїмно поборюють ся, але також у правительства викликала непохитну волю прямованя до щирого миру та реформ. Правительство не зможе ніколи скинути з себе вини перед судом історії за те, що богато, богато завинило на поли адміністрації. Правительство не зможе однаково і дальше збувати сю справу кількома байдужними словами; бож коли не нині, то прецінь завтра буде мусіло бачити поважну задачу у тім, щоб політичні відносини в Галичині инакше перетворити. Ні один рік не минає, в якім не булоб чути про масові жалоби до правительства, що прямо кричать о ратунок. Як заховались однак до тепер провідники правительства супроти сих жалоб? Усі мали однаково заткані уха та однаково камінне серце. Одні були безличні, другі облудні, а вислід усе був той самий: слушність мала все пануюча кліка меньшости, слушність мав усе намісник, його урядники аж до найнисшого жандарма; великі народні партії висьмівано. Чи однак у сім краю настане мир, наколи президент міністрів, що веде

політику мов струсь,

відкине ті тяжкі обжалуваня, чи братовбійча борба шалітиме опісля дальше? Звісно, що пануюче лихо не можна з нині на завтра усунути, але правительство хай раз скаже, що має до сього охоту. На нічо не придасть ся, наколи Палата нині з сьої цілої справи сіном викрутить ся. Власне соціальні демократи, які в сих тяжких часах є одинокою партією, яка проти шовінізму збудувала сильні тами, яка не далась одурити народною ненавистно, власне соціял-демократична партія має право іменем працюючих кляс обох народів поставити се запитане: Що хочете зробити, щоб в Галичині впровадити иньші відносини?

Не легкою річею було відперти шовінізм з обох сторін, бо маємо в Галичині до роботи з пресою, якої жовтість сьвідчить про правдиву жовтачку. В послідних тижднях соціял-демократи були формально виставлені на позорище, тому, що не хотіли помагати шовіністам вити. Коли однак колись історія скаже своє слово про сі часи, буде мусіла тоді сказати, що соціялдемократія була одинокою що у неї зневажена людськість могла знайти охорону, наколи у иньших сторонництв охорони не могла знайти [...]

Промова посла то в. Семена Вітика.

[...] Пан Ґломбіньский і граф Дідушицкий представили Галичину як

правдивий рай.

В дійсносте серце народу наповнене розпукою. Відносини економічні такі самі як за панщизняних, середновічних часів. Буржуазія виявляє страшний шовінізм. Овочем шляхоцької господарки є ненастанна пролєтаризація хлопів. Перед 15 роками мав хлоп пересічно ЗО моргів ґрунту, нині ледво 3 (Слухайте!), а чверть міліона хлопів не має зовсім нічого, або хиба пів морга. Знесене панщини окупив галицький нарід великими тягарами. Наслідком шахрайства при закладаню ґрунтових книг хлопи платять податки за шляхту. Шляхта платить 19 процент податку, то є 2 міліони 800 тисяч корон, а решту то є 81 процент, себто 12 міліонів 400 тисяч корон, платить проче населене. Цікава річ, що в Галичині платить ся пів міліона, корон за мита, коли всі инші коронні краї в Австрї платять разом тільки 26 міліонів. Галицький хлоп не має лісів, ні пасовиск. Майже нема села, де би не застрілено селянина за оборону зрабованого йому ліса. Через недостачу лісів і пасовиск неможливий новочасний поступ в господарці. Рільні робітники жиють в подібних умовах, як за панщизняних часів. Дідич має дійсно право тілесних кар. Ціле соймове законодавство змагає тільки до задержаня сих відносин. Розділене меліораційного фонду виходить по більшій части тільки на користь дідичів. Навіть дороги і зелізниці будовані є так, щоби в першій лінії приносили вигоду шляхті, а не загалови населеня; тому краєві зелізниці мають дефіцити. Ухвалений минувшого року ловецький закон не ввійшов в житє. Вправді той закон містить тільки незначні користи для селян? Все те є причиною еміграції. Більше як 50.000 людий опускає щорічно Галичину [...]