Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Із спогадів Романіка Михайла Івановича, 1937 р. н., про голод 1946—1947 pp.

[...] Голодні 1946—1947 pp. пам’ятаю дуже добре, адже мені було тоді 9 років.

У післявоєнні роки життя на селі було вкрай важким. Не вистачало худоби для обробітку землі, були дуже низькі врожаї зерна і картоплі, пам’ятаю, що люди, в яких не було коней чи волів, запрягали корів, щоб зорати поле. На запущених полях, які заростали травою, висипали лопатами грядки — копали невеличкі рівчачки і землею засипали траву, щоб вона не пріла. Такі грядки доводилось весь час полоти, бо вони все одно проростали травою. Літом 1946 р. була дуже велика засуха, зернові майже не вродили. Кращим був лише врожай картоплі на низьких місцях. Саме врожай картоплі і допоміг багатьом сім’ям вижити в ті роки.

Нестача продуктів харчування стала відчутною уже в кінці 1946 року. В селі почастішали випадки, коли в селян стали ночами красти насіннєву картоплю, яку за звичаєм закопували в ями.

Голоду сприяло і те, що селяни осінню мусили здати доведену на кожну сім’ю так звану «поставку». За невиконання плану «поставки» могли і засудити. Тому в окремих сім’ях майже нічого не залишалось. Основною їжею селян була картопля та затірка з житньої муки, варили крупник (каша з ячмінної дерті) рідше пшоняну кашу. Пшоняна каша, зварена з молоком, вважалась делікатесом. Найчастіше ввечері їжею була печена в грубці або печі картопля, яку їли з капустою. Сушили порізану на дрібні довгі палички моркву, яку жували як жуйку.

Взимку 1947 р. став різко відчуватись голод, бо в селян закінчувались запаси. Дуже багато ходило по селах жебраків, як дітей так і дорослих. Почастішали випадки крадіжок у селян овець і телят, невідомі вночі викрадали їх із хлівів. Свиней у селян майже не було, не було чим годувати. Той, хто годував порося, мусив в обов’язковому порядку здати державі шкіру свині.

В кінці зими в наш край масово стали приїздити біженці з східних областей, які просили обміняти на харчі одяг, якісь предмети побуту, щоб врятувати свої сім’ї від голодної смерті. Були випадки, коли вони скидали з себе верхній одяг аби тільки дістати харчів в обмін на одяг. В нашому селі біженців було дуже багато, бо село недалеко від залізничного вокзалу і вони, рухаючись від села до села, завжди проходили через наше село. Часто просились переночувати і просили дати їсти. Незважаючи на власну скруту селяни ділились з ними чим могли. Пам’ятаю, що ще коли в сім’і була картопля, обрізини від неї не викидали, а сушили в печі. Сушені обрізини товкли в ступі, змішували з мукою і пекли коржі.

З настанням весни ще більше став відчуватись голод, були випадки, коли селяни, щоб врятувати дітей від голоду, різали останню худобу і навіть корів. Закінчились всі харчі і в нашій сім’ї. Батьки ходили по родичах, просили хоч якої-небудь позики, щоб якось прогодувати сім’ю. Ходив і я.

Коли стало тепло і появилась зелень, стали шукати кропиву, з якої варили зелену юшку. Легше стало, коли почала підростати лобода, ще й до цього часу пам’ятаю запах борщу з лободою та кропивою.

Навесні, коли розстанув сніг, люди кинулись в ліс збирати дубові жолуді. їх сушили в печі, товкли в ступі і перемелювали в жорнах. Додавали жолудеву муку у висівки чи муку і пекли коржі. Запам’ятався мені Великдень 1947 p., бо мама саме з такої муки спекла паску. Дуже ждали люди, коли заколосяться зернові. Ще зеленими зривали колоски, сушили їх. І мололи на борошно. І досі в очах стоїть зелена затірка, але це була справжня їжа. Коли на яблунях з’явилась зав’язь і почали з’являтись невеличкі яблука, гурти хлопців робили набіги на сад у дворі (панський сад), набирали їх у пазуху і пекли на вогні.

Вдалось вижити багатьом сім’ям і тому, що у новоствореному в нашому районі ліспромгоспі продавали по півхлібини тим, хто йшов працювати в ліс. Мій батько мусив постійно ходити валити ліс, бо міг купити хліб. Хліб для населення продавали в єдиному хлібному магазині, що був в райцентрі у будинку навпроти сучасного райвіськомату, який в народі звали «на рогу», бо він справді був на розі двох вулиць. Щоб зайняти чергу, сюди йшли ще вночі. Мене батьки посилали сюди за хлібом постійно, але не завжди можна було його купити, бо хліба привозили обмаль. В руки давали лише одну хлібину.

З того часу я дуже ціную хліб, бо з власного життя знаю його значення і його ціну.