Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Воскресенський літопис про битву русів з татарськими і монгольськими військами (1223 р.)

Року 1223. За гріхи наші прийшли народи невідомі при великому князі київському Мстиславі Романовичу, внукові Ростислава Мстиславича. А прийшли то нечувані безбожні моавітяни, так звані татари, про яких добре і ясно ніхто не повідає, хто вони такі, і звідки прийшли, і що за мова в них, і якого вони племені, і що за віра в них; звуть їх татарами [...] Пополошіть вони всю землю від сходу і Євфрату і від Тигру до Понтського [Чорного] моря, крім Ефіопії. Бог один відає їх; але тут ми зробили запис про них пам’яті раді князів руських і тієї біди, яка сталася їм [руським князям] від них [татар]. Про останніх ми чули, що вони багато країн пополонили [...] Багато половців прибігло в Руську землю. А цей Котян був тестем князю Мстиславу Мстиславичу галицькому, і прийшов він з поклоном з князями половецькими до свого зятя Мстислава в Галич і до всіх князів руських, і дари приніс великі: коні і верблюди, буйволи, дівчат, і обдарував усіх князів руських, і сказали [половці] їм [руським князям] таке:

«Нашу землю сьогодні подолали татари, а завтра прийдуть і візьмуть вашу, то поможіть нам оборонитися; бо якщо ви не поможете нам, то сьогодні ми будемо висічені, а завтра ви будете висічені». І почав просити Котян зятя свого про допомогу, а Мстислав почав просити братію свою, князів руських, кажучи: «Якщо ми, браття, цим [половцям] не поможемо, то вони здадуться їм же [татарам] і цим ще збільшать їх могутність». І довго так радились і взялися допомогти Котяну, зваживши на прохання половецьких князів.

Коли ж відбулася нарада всіх князів у місті Києві, то вони прийняли таку пораду: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй, і почали готувати війська, кожний у своїм володінні. Тоді був у Києві князем Мстислав, син Романа Ростиславича, а в Чернігові Мстислав Святославич Козельський, а в Галичі Мстислав Мстиславич, всі вони були найстаршими в Руській землі, а великого князя Юрія Всеволодовича Суздальського на цій нараді не було; а були з ними молоді князі: князь Данило Романович — син Мстиславича, князь Михайло Всеволодович чернігівський — внук Святослава Олеговича, князь Всеволод — син Мстислава київського і багато інших князів; тоді великий половецький князь Басти охрестився, а Василька не було, в Володимирі [він був] молодий. І підняли землю руську всю проти татар і прийшли до ріки Дніпра на Заруб до острова Варязького [Хортиці] [...] Тоді князь Мстислав галицький перейшов убрід Дніпро з тисячею воїнів, і напав на сторожі татарські, і переміг їх, а останні з них втекли з воєводою Гемеб’яком, але й там їм не було допомоги; вони заховали свого воєводу Гемеб’яка живого в землю, бажаючи зберегти його живим, але його там знайшли; тоді половці, випросивши його собі, самі вбили його. Почувши ж про це, руські князі вирушили всі разом за Дніпро на великій кількості човнів, а галичани і волинці кожні із своїми князями, а куряни, і трубчани, і путивльці прийшли кожні із своїми князями; прийшли ж і вигнані галицькі в човнах по Дністру, і вийшли вони в море, і було човнів 1000, і ввійшли в ріку Дніпро, і перевели [човни] через пороги, і стали біля ріки Хортиці на протолочому броді [...] Тоді ж всі князі перейшли ріку Дніпро і пішли на конях у поле половецьке, і зустріли татари руські полки; стрільці ж руські перемогли їх, і прогнали в поле далеко, вирізуючи їх, і взяли скотину їх, і втекли з стадами, так що всі вони позахоплювали собі багато скота. Звідти йшли [руські війська] вслід за ними [татарами] 8 днів до річки Калки, і там вони зустріли татарські сторожі, і кинулись на них війська руські, але сторожі татарські стали битися з військами руськими, і вбитий був там Іван Дмитрович і два інші з ним; коли ж татари від’їхали, то на раніше названій річці Калці зустріли вони половецькі полки і руські. Князь же Мстислав Мстиславич наказав перейти ріку Калку спочатку Данилові з своїми військами і іншим військам з ним, а сам після них перейшов, і зайшли вони за ріку Калку і послали в сторожі Ярона з полками і половцями, а самі стали табором там, а князь Мстислав скоро після цього приїхав. По дорозі він бачив війська татарські, і тому, приїхавши, він негайно звелів [своєму війську] озброїтися; а князям Мстиславу і другому Мстиславу, які сиділи в таборі і нічого не знали про татарські війська, він нічого не сказав із заздрощів, бо була між ними велика суперечка.

Коли війська зібралися докупи, то Данило виїхав наперед і Семен Олюєвич і Василько Гаврилович, і розійшлися на полки татарські. Василько зразу ж був убитий, а Данило був поранений у руку, але він не чув рани, що була на тілі його, бо був молодий і буйний [нестримний]; і хоч було йому тоді 18 років, але він був сильний у бою. Винищував він татар мужньо [...] В скорому часі половці стали втікати і, втікаючи, потоптали табори руських князів, а руські князі не встигли були ополчитися проти них, і розгубилися війська руські, і була тяжка і жорстока різня, і за гріхи наші руські війська були розбиті [...] Бачачи ж все це зло, яке сталося, київський князь не рушив нікуди з місця; став був він на горі над рікою Калкою, а місце було кам’янисте, і вони зробили там городок з кілків і билися з городка з татарами 3 дні. А інші татари погналися вслід за руськими князями, б’ючи їх аж до Дніпра, а біля цього городка залишилося два воєводи, Чегиркан і Тешукан, проти князя Мстислава і його зятя Андрія та Олександра Дубровського; а було там два князі з князем Мстиславом. Там же і бродники були старі і їх воєвода Плоскиня, і там вони, окаянні, дали присягу Мстиславу і обом князям, що не повбивають їх, а пустять їх на викуп, і, збрехавши, окаянний видав їх, зв’язавши, татарам, і татари городок взяли, і людей вистинали, а князів підклали під дошки і сіли на них зверху обідати, і так там скінчили князі своє життя.